Прибиральниця одеського відділення Укрзалізниці 64-річна Людмила Бузенко живе у половині вагона, що зняли з експлуатації. Він стоїть на запасних залізничних коліях у селі Усатове за 5 км від Одеси. Поряд, за 10 м від діючої залізниці, іще чотири житлові вагони. Там мешкають працівники Укрзалізниці. У 1990-х планували звести для них кілька будинків, але через розвал Союзу будівництво припинили. Поселення називають ПМС — Путтевая Машинная Станция.
Разом із Людмилою живуть її чоловік Петро та син 30-річний Іван. Другу половину вагона займає сім'я провідниці Світлани. У родин окремі входи з двох кінців. Біля дверей збиті із дощок веранди без вікон.
— Когда молодая была, муж предложил на железную дорогу пойти работать, — говорить російською Людмила, підіймається драбиною, що приставили до прибудови. У неї сиве волосся зібране в дульку, розпатлалося. — Я не хотіла, але чоловік сказав, що тут працівникам квартири дають. Першим, хто за Союза робив тут, точно давали. Сначала один дом здали, потім другий. Думала, і нас скоро переселять, бо чоловік електрик, на хорошому рахунку у начальства. Але Союз розпався, стройки закрили. Нас лишили у вагонах жити, але сказали, що як роботу на Укрзалізниці покинемо, одразу виселять. А піти нема куди. Родичі в гості запрошують, але переїхати жити ніхто не дозволить.
Людмила запрошує у вагон. Підіймаємося трухлявою дерев'яною драбиною.
— Вагон у нас бувший купейний. Перегородки в купе викинули, замість них зробили три прохідні кімнати. У першій у нас кухня, потім спальня, в третій живе син. Дверей між кімнатами не робили, бо і так розвернутися нема де.
Людмила веде із тамбура в кухню. Посеред кімнати стоїть новий холодильник, він розмежовує коридор і місце для миття посуду. Водогону немає. Воду носять відрами і зберігають у великій каструлі. Їсти готують на електричній плиті.
— Я 24 роки тут живу, привикла без води, — складає відра одне в одне Людмила. — А в сусідній вагон 10 років тому молоду пару поселили, електрика і технічку з вокзалу. Вони зразу випросили у начальства дозвіл воду від колонки собі у вагон провести, машинку пральну купили. А я по старінці живу, руками перу, руками воду ношу. Все надіюся, що це житло у мене врємєнне.
Людмила миє склянки і складає їх на пластмасове сито.
— Тарілки рушником перекладаю, чашки в сито кладу. За 10 метрів від вагона робоча залізниця. На день кілька вантажних потягів проїжджають, тоді у хаті все тремтить і ходуном ходить. Як не закріпиш чашку, то розіб'ється.
Стіни кімнати завішані килимами. Ними маскують плями від патьоків на шпалерах. На підлозі килим прикриває дірки.
— Підлога вся прогнила. Через пол не можемо шафи в хаті тримати. Бо це додаткова нагрузка. Всі речі складаємо на стільцях і на полу, куртки вішаємо під стелю.
Людмила просить чоловіка вимкнути телевізор, бо хоче прасувати сорочку.
— Проводка старенька в нас, не витримує напруги. Тому ми або телевізор дивимося, або світло вмикаємо. Те і те одразу не можна, бо вибиває пробки.
Людмила взуває калоші, одягає стару куртку із латкою на рукаві. Виходить із вагона та йде в кінець поселення до побіленої вбиральні. Там неможливо встояти через сильний запах хлорки. Туалет єдиний у поселенні. Ранком до нього вишиковуються черги. На ніч господарі ставлять у вагонах відра.
— Сусідку Любу вчора бачила, — повертається додому Людмила. — Вона казала, що онука родилася. Другий місяць дитині, а приписати не можуть. У сільраді кажуть, куди ми її припишемо, до стовпа? Чи до тої собачої будки, в якій ви живете? А дитину в лікарні не приймають без приписки, в садік не візьмуть. Мій син боявся однокласників додому приводити. Паспорт получив, а там у місці прописка стоїть "Посьолок ПМС, купейний вагон". Соромився, що в технікумі його бомжом називатимуть.
3 
1
Коментарі