"Довічне позбавлення волі це не так страшно, як ви думаєте. Це я заспокоюю тих, хто боїться", — розповідає 42-річний Ярослав Буценко, довічний в'язень Ладижинської виправної колонії №39 на Вінниччині.

У жовтні Буценко переміг у поетичному міжнародному конкурсі "Красністав-2010". У тюремній ліриці змагалися засуджені України, Польщі, Росії, Білорусі.

— Торік конкурс проводили тільки між Польщею та Україною. Я також зайняв перше місце, — хвалиться Ярослав.

Розмовляємо через ґрати, вмонтовані в кімнаті психологічного розвантаження. Охоронці занесли туди два великі пакети. Із них чоловік дістає свої твори, подарунки, родинний фотоальбом. Акуратно розкладає на столі.

— Зачекайте, помадою губи намастю, бо пересихають. У мене є гігієнічна, — на хвилину відволікається. — Так, скільки в нас по часу? Небагато, жаль-жаль. Думав, чайок поп'ємо, з тортиком. Тут же отоварка є. Можна замовити.

В'язень декламує власний вірш "Двері", який переміг у конкурсі "Красністав-2010": "Я розповім тобі про все на світі, Про все, що є. Про все, що вже було, Про нелегку ту долю чоловічу, Що є жива, усім смертям на зло. Про ті надії, що плекав, плекаю, Не дивлячись на холод звідусіль. Чи каюся? Багато в чому каюсь, І шепочу тихесенько: простіть... Почує Бог мої слова пролиті. Затерті снігом, змитії дощем. Я пам'ятаю все, повір, до миті, І каюся. І хочу знову. Ще..."

— Поляки за перемогу вручили мені дві книжки, блокнот і ручку з логотипом. Ручку віддав мамі. Вона багато пережила за цих 5,5 року.

Посадили Ярослава Буценка 2007-го.

— Трагедія моя сталася через побутову сварку. Шалене кохання, яке згоріло за чотири роки, — потупляє в підлогу погляд.

Про причину скоєного говорити відмовляється. 10 травня 2005 року в райцентрі Миронівка на Київщині Ярослав розстріляв із дробовика цивільну дружину 41-річну Світлану Зиму та її сина Юрія. Молодших синів Романа та Олександра покалічив. Тікаючи від міліціонерів, Буценко вистрелив собі в живіт. Він чотири роки жив зі Світланою. На момент убивства жінка розірвала з ним стосунки.

— Господь дав мені шанс походити по цьому світу. Знайти себе такого, яким себе колись загубив. Я пережив тяжкий стрес. Написав понад чотири тисяч віршів. Родина сміється. Інші в'язні просять передавати їм ковбасу, сало, а в мене на умі — папір, ручка, олівець.

У Ладижинській колонії утримують 628 людей. У секторі для довічників — 68. Сидять по двоє в камерах 3х4 м. Там поміщається невеликий стіл, двоярусне ліжко, телевізор, душова та книжкова полиця. Буценко сидить із 34-річним Олександром Рижаковим. Той відбуває покарання за жорстоке вбивство. Цьогоріч теж узяв участь у "Красноставі-2010".

— Слава і мене на поезію підсадив. До цього щось у голові проскакувало, коли влюблявся. Тепер пишу про кохання, природу, усе для одної дівчини, — розповідає Рижаков.

— В Олександра є дружина і маленька дочка, — пояснює Ярослав.

Буценко збирається видати збірку віршів.

— Це буде друга моя збірка. 1997-го видав "Земля. Люди. Небеса" на 160 віршів. 2001-го з червоним дипломом закінчив Харківську юридичну академію. А до того вчився в медучилищі. Я військовий фельдшер.

Адміністрація колонії погодилася допомогти довічнику видати твори.

— Наш працівник набирає його рукописи на комп'ютері. В електронному вигляді надсилає спонсору майбутньої збірки, — розповідає 32-річний начальник Ладижинської виправної колонії №39 Віталій Усенко. — Фінансує збірку друг Буценка по Харківській юридичній академії. Із тими, хто пише вірші чи прозу, легше. Вони спокійні, не дебоширять. Спеціально перечитав вірші Буценка. Сподобалися ті, де він про маму пише. А ті, де про тюрму, невдалі.

— Дядя Слава вбив маму в мене на очах, — розповідає про трагедію Олександр, син загиблої Світлани Зими. — Я бачив, як він вийшов із машини з дробовиком і зайшов у дім. Мама була на кухні, і він вистрелив у неї метрів із п'яти. Потім зазирнув у кімнату, де спав старший брат Рома, вистрелив і в нього. Я заплакав, і дядя Слава побачив мене. Попросив, щоб він у мене не стріляв. Але він вистрелив. Промахнувся. Дроб пролетіла в мене під мишкою, трохи заділа та попекла руку.

×