Село Маруся в Горохівському районі на Волині лежить за 20 км від Луцька. Єдина вулиця розбита, паркани розібрані. Зарослі садки і похилені дерев"яні хати. Три з них завалилися 1 травня. Жертв не було — дерев"яні будинки стояли пусткою вже 20 років.
— Нема ні почти, ні школи. Бо немає дітей, — розводить руками Володимир Друкачук, 42 роки. Він головує у Михлинській сільраді, до якої належить Маруся. — Зі 100 дворів зосталися цілими десять. У них живуть семеро дідів і четверо бабусь. Наймолодшому виповнилося 70.
Каже, що за Польщі в Марусі стояла двоповерхова школа. Село назвали на честь доньки місцевого пана.
— Хто такі, звідки будете? — гукає з порога крайньої хати згорблена баба. 78-річна Марія Рибай закутана в сіру хустку і зимову фуфайку. Спирається на ціпок і поволі шкандибає до хвіртки. Навколо неї стрибають з десяток псів. Брешуть на чужака, намагаються вхопити за штани.
— Ти, онучок, не бійся. То моя охорона, вони не кусають, — важко дихає жінка.
Бабу Марусю в селі жартома називають місцевим шерифом. Пенсіонерка щодня патрулює вулицю. Обходить із псами закинуті двори, стежить, щоб наркомани не прибилися. Навідується до дідів-сусідів.
— Мушу переконатися, що всі живі-здорові, — каже. — Бо дехто місяцями із хати не виходить.
До свого будинку Марія Іванівна не запрошує. Каже, що соромиться розрухи.
— Дітей немає, помочі чекати нізвідки, — мружиться на сонці. — Дах протікає. Ґанок зогнив. Вікна пльонкою заліпила. У хаті темно — попросила монтерів, щоб відрізали світло. Боюся пожежі: розетки старі, а дроти порвалися.
Дехто місяцями з хати не виходить
Баба Маруся кличе із хати двох курок-несучок — єдину живність на обійсті. Годує їх зерном пшениці. Каже, що має шматок поля за хатою. Там висіває пшеницю, садить картоплю і зелену городину.
— В селі магазину нема, — сідає на лаву. — Хліб, крупи і ковбасу приносить жінка з соціальної допомоги. Ми її звемо "милосердною", — тицяє ціпком у бік сусіднього села Михлин.
Псів баба Маруся теж тримає в хаті .
— Тримаю псів, бо з ними веселіше по селу ходити, — каже. — Якось кормимося, хотя їх жалко дуже. Забрав би їх хто. Я в Бога вірю. Не хочу, щоб через мене навіть собака згинув.
Виходимо на дорогу.
— До війни в селі жили поляки. Потім чехи. Але всіх виселили до Польщі, — розповідає. — Тут було багато хлопців із лісу — націоналістів. Не тільки українських, а й польських. Билися між собою. Сусіднє українське село Красний Сад поляки вирізали і спалили. О, до коваля Степановича дочка приїхала, — пришвидшує крок до хати на протилежному боці вулиці. — Може, щось привезла.
Каже, що по-доброму заздрить 82-річному Михайлові Федончуку. У нього троє дітей. Дві доньки живуть у Луцьку, по черзі з онуками провідують батька.
— Торік приїздив син із Росії, дров нарубав, — розповідає. — Хазяйновитий чоловік. Минулого року корову тримав. Сам сіно косив, на пашу гонив. Але продав корову — і вже ніхто в селі не тримає худоби. За колгоспу був кращим буряководом, брав по 500 центнерів цукрових буряків із гектара. За то йому ордена дали.
Федончук — кавалер ордена "Знак Пошани". На пенсії працює в кузні.
— Шо, Іванівна, за сапкою прийшла? — запитує з порога високий дід. — Зараз дочка з Луцька приїхала. Зайдеш потім.
За півгодини обходимо всі живі двори села. Баба Маруся сідає перепочити на лаву під парканом. Опівдні хоче їхати до церкви в сусіднє село. Рейсові автобуси возять людей із Марусі безплатно. Каже, водії дивуються, звідки в пенсіонерів гроші.
— А дурно вони сміються. Недавно в село жінка переїхала, хату взяла, — зав"язує хустку. — Гроші зі заробітків привезла.
1929, 17 жовтня — Марія Рибай народилася на хуторі Краснєво Холмського повіту Польщі
1946 — родину Рибаїв депортували на Волинь під час операції "Вісла"
1950 — пішла працювати ланковою у колгосп "Червона Зірка"
1952 — влада примусово перевезла Марію Рибай із лісового хутора в село Маруся
1985 — вийшла на пенсію
1993 — запропонували переїхати в сусідні села на вибір — Марусю визнали неперспективним селом. Рибай відмовилася
4 
35413
Коментарі
3