Iз киянином Артемом Захарченком, 26 років, зустрічаємося біля кафе "Кофе Хаус". На ньому квітчаста сорочка, сірі штани. В руках чорна джинсова куртка. Сідає на лавку, не знімає рюкзака.

— Я з ним постійно, бо велосипедом їжджу на роботу. А ще — відвожу й забираю сина з дитсадка. У рюкзаку завжди якийсь ключ лежить, викрутка. Пістолета не вожу — я пацифіст.

Із-під сорочки вибивається натільний алюмінієвий хрестик на шворці.

Артем має два фахи — хіміка й журналіста. Працює в економічному виданні. У вільний час пише вірші й прозу. Із дружиною Оленою, теж письменницею, орендують квартиру у столичному районі Відрадний.

— Олена, якщо дотягується до клавіатури на комп"ютері, пише — хай діти хоч на голові висять. А їх у нас троє: Марко, Петька і Гриць. Старшому чотири, середному два, найменшому — рік.

Олена викладала прикладну математику і мистецтвознавство в одному з київських університетів. Нині доглядає дітей.

— Познайомилися 2003-го в "Енеї" — кафе в Будинку письменників. Довго листувалися по Інтернету. А потім я почав їздити до Олени в Рівне автостопом і електричками — на "собаках", як хіпани кажуть. Я, коли вчився в київському універі на хімфаці, тусувався з ними. Сидів на Андріївському узвозі, слухав розповіді про подорожі автостопом. А після другого курсу сам рвонув. До одруження об"їздив майже всі обласні центри. А тепер — уже точно всі райцентри. Дружина ще до нашого знайомства аж у Європу їздила стопом. Але в нас цікавіше.

Каже, із Оленою подалися електропоїздами у весільну подорож до Білорусі. Уже з двома дітьми дісталися Криму. Головне у подорожі — не платити.

Двоє хлопців автостопом — це глухий номер, бо водії бояться брати

— В електричках це ще особливий шик — проїхати "зайцем", — веде далі Артем. — Найпростіше — перебігти на станції в інший вагон. На київському напрямку контролери добріші, а на Придніпровській залізниці — "ядрьоні". Непрестижно ховатися в туалеті, але на львівському напрямку і це доводиться робити.

А є якісь забобони у подорожі?

— Хіпани вірять у духів траси. Дехто з моїх друзів перед стопом приносить їм "жертви": печиво кришать на трасу, ще щось. Але я як християнин не можу язичницьким божкам поклонятися. Просто завжди вирушаю в дорогу з добрими намірами. Намагаюся до всіх ставитися приязно.

Куди їздив останнього разу?

— У Вилкове, це на півдні Одещини. Містечко на березі Дунаю, так звана українська Венеція. Доїхав стопом за світловий день на джипі. Чоловік і жінка з-під Києва їхали відпочивати в пансіонат у Білгороді-Дністровському. У Вилковому фотографував, плавав на моторному човні — "єрику". Спав на якомусь пункті прийому риби. На столах розстелив свій каремат — це така теплоізолююча пінка. Беру із собою ще спальник і клейонку, якщо раптом дощ. Жодних наметів, бо це вже "важкий" туризм. Раніше любив ночувати у 9-поверхівках, на ліфтових майданчиках. Там о шостій ранку будить ліфт.

Підбирають автостопників різні водії, стверджує Артем.

— Найчастіше підвозять нові моделі "жигулів" і дешеві іномарки. Буває, що й джипи підбирають, хоч зазвичай пролітають, блимаючи фарами. Часто беруть дальнобійники, щоби побалакати і не заснути в дорозі.

Грошей скільки у дорозі витрачаєш?

— Залежить, на скільки й куди їдеш. У поїздку на вихідні і 50 гривень вистачає. Золота мрія — поперти стопом у Владивосток. Люди кажуть, за три тижні доїжджали.

Дружина не нарікає?

— Та ні. Коли їздиш автостопом, не до коханок, навіть не до знайомств. Олена мене тільки з хорошою знайомою відпускає. Є пара таких дівчат, з якими їздив уже одруженим. Чому з дівчиною? Бо двоє хлопців автостопом — це глухий номер. водії бояться брати.

×