Над Бахчисараєм із динаміка лунає голос муедзина. Він скликає до мечеті на молитву. Полудень, спека. До Чорного моря 45 км. Неофіційна столиця кримських татар, як називають Бахчисарай, розташована в ущелині. Навкруги — гори. Місто лежить наче у полумиску.
— Алла-а-а.... — лунає хвилин із десять.
У мечеті правлять мусульманську службу. Біля дверей стоїть взуття — туфлі, сандалі, а також чийсь велосипед.
Біля кав"ярні знайомлюся з Умаром, 15 років. Він школяр, Підробляє влітку в караван-сараї, що поряд із кав"ярнею. Караван-сарай — це гостинний двір. Під деревами у тіні стоять помости, на них лежать вишиті подушки. Тут їдять і відпочивають татари й туристи. Можна їсти й пити лежачи. Умар веде в гості до Куршута Белялова. Проходимо повз одноповерхові хати з ракушняка та каменю, криті шифером. Іноді трапляються вищі, з надбудованим дерев"яним другим поверхом. На парканах деяких дворів висять оголошення польською мовою, що здається житло.
— Поляки охоче їздять сюди, — пояснює Умар. — Чогоcь їм тут подобається.
У Бахчисараї бував поет Адам Міцкевич. Його вірші поляки вивчають у школі. Він написав сонет "Бахчисарай".
— Наші гори нижчі, ніж під Ташкентом, але красивіші, — каже хлопець.
Узбецьких гір Умар ніколи не бачив, але чув про них від родичів. Він народився вже в Криму, коли його батьки повернулися з Узбекистану.
Під горою на околиці міста скупчилося кілька хаток. Нам треба у крайню. Хвіртка зібрана з прутів, перев"язаних мотузками й дротинами. Замість замка — петля зі шворки. Назустріч виходить Куршут Белялов, 79 років. Його штани підперезані мотузком. Картата теніска вигоріла на сонці. Чоловік знає, окрім рідної кримськотатарської мови, ще російську та узбецьку.
— Узбецька близька нашій, — пояснює Куршут Белялович. — А російську я вчив сам. Український мовою пока кажу погано. Діти й онуки знають краще.
Хату Белялов збудував власноруч. У ній немає телефону, водогону, каналізації, газу. Праворуч від дверей — рукомийник, зроблений із балії. На стіні у веранді висять відра, ночви, миски. Стару пральну машину господарі використовують як скриню для взуття й ганчірок. Онука господаря Ельзара Белялова, 20 років, порається біля холодильника "Днепр". На ньому облупилася фарба.
Треба було майже 10 років щомісяця ходити до дільничного
— Назавжди запам"ятав 18 травня 1944 року, — згадує Куршут Белялович день вигнання татар із Криму. — Я ж був дорослий уже, майже як вона, — киває на Ельзару.
Його родина — батько, мати, три брати, дві сестри — жила в селі за 15 км від Бахчисарая.
— Ранком ми ще спали. У хату вдерлися солдати: "Підйом!". Дали на збори 15 хвилин. Що можна взяти з собою? Нічого, лише трохи їжі. Загнали нас на вантажівки "ЗіС" і "Студебекер", повезли під конвоєм. Доправили на станцію Сюйрень — Танкове зараз називається. Усіх посадили в товарні вагони. Деяких відправили на Урал, а нас — у Ташкент. А звідти ще 70 кілометрів — в Аккурган, таке селище. Воно тоді називалося Сталіно.
Ельзара приносить каву-глясе з морозивом, солодощі. Дослухається до розмови, зрідка підказує дідові слово російською.
— Життя в узбеків бідне, глиняні будинки, — згадує він. — Там вікна нема, там дверей. Нас підселювали, узбеків "ущільнювали".
Куршут Белялович відганяє долонею муху.
— Старша сестра вмерла від лихоманки. Потім батько помер, йому було 54 роки, за ним мати. Згодом сестра, на два роки за мене молодша, також померла.
Белялов працював пастухом біля корів, потім — ветеринаром. Тому мав молоко для родини.
— Коли батьки загинули, тітка каже: час тобі наречену шукати, — згадує він. — Я побрався з Аніфе.
78-річна Аніфе Куршутова напівлежить на ліжку під ковдрою в іншій кімнаті: вона нещодавно впала й зламала ногу. Під спину підкладено подушку. Жінка геть сива. Лагідно посміхається. Розмовляє тихо, поволі.
— Ми прожили разом із Куршутом 61 рік, — каже. — У нас п"ятеро дітей — три сини й дві доньки. Маємо вже 16 онуків, 6 правнуків.
У Сталіно вони з Куршутом працювали в одному радгоспі. Аніфе була дояркою, а також вирощувала та збирала бавовну.
— Нас тримали на підписці про невиїзд, наче засуджених. Треба було майже 10 років щомісяця ходити до дільничного, — згадує Белялов. — Я не міг у сусідній район поїхати без дозволу. Після смерті Сталіна вже стало можна, крім Криму.
На півострів уперше потрапив 1966 року. Згадує, що квиток на літак Ташкент–Сімферополь коштував 54 рублі. А перебиралися сім"єю до Криму протягом 1988–1990 років. Спочатку купили хату для доньки, а потім, по сусідству, збудували для себе — із нестандартних дощок, каміння, ракушняка. Замість деяких вікон натягнули целофан.
— Зразу як приїхали, завели баранчика, щоб було господарство, — усміхається Куршут Белялович. — Тепер нас годує корова. А ще вдвох із Аніфе одержуємо 980 гривень пенсії.
Якихось виплат від держави як вигнанцям не отримували. Так само не мали відшкодувань за втрачене 1944-го майно. Харчуються з власного городу — вирощують картоплю, помідори, баклажани.
— Їмо все, крім сала, — каже господар.
Щоп"ятниці чоловік ходить у мечеть.
Нині в Криму 270 тисяч татар
1944 року Сталін звинуватив татар у дезертирстві з Червоної Армії та співробітництві з фашистами і вислав із Криму. У вигнанні загинуло, за різними оцінками, від 15 до 46% татар.
1987 року вони провели мітинг протесту біля Кремля в Москві. Після цього їм дозволили повертатися на батьківщину.
Нині в Криму живуть 270 тис. татар. Це — 15,1% від населення півострова. Житло мають 143 тис., із них 110 тис. збудували його самі. 33 тис. татар житлом забезпечила держава.
Бахчисарай до 1783 року був столицею Кримського ханства. Нині — районний центр із населенням 30 тис. осіб.
Кримські татари мають свій національний прапор — синє полотнище з жовтою літерою, що нагадує перевернутий тризуб.
4 
35413
Коментарі