1944 року рядовий Андрій Сімчук воював у 336-й дивізії на Першому Українському фронті в польському місті Дембець. Мати Марія Кононівна перестала отримувати від нього вісточки. Жила жінка в селі Лісова Лисіївка Калинівського району на Вінниччині. Вона зібрала речі у вузлик і подалася шукати сина.
— Було літо, ми готувалися до наступу, — розповідає лежачи на ліжку Андрій Сімчук, 82 роки. — Кругом люди бігають, машини гурчать. І хтось такий малий в простій хустині йде до мене. Аж вщипнув себе — не повірив, шо то мати. А ротний кричить: "Рядовой Симчук, ти што — родной матери не узнаешь? Может, обнимешь?", — ледь договорює крізь сльози Андрій Тодосійович.
Дід поволі сідає на залізному ліжку в маленькій, з побіленими стінами, кімнаті. Аби він не обмастився в крейду, дружина Настя Арсентіївна повісила на стіні покривало з козаками на конях.
— Щоб молодість свою помнив, — говорить жінка.
Андрій Тодосійович згадує, що мати сердилась, що він із чорнилами не вміє поводитися.
— Казала, шо в листах тільки "Здрастуй" і "До побачення!" можна через клякси прочитати. А то енкаведисти пошту провіряли. Де знаходили підозріле місце, ставили клякси. Але мама була рада, шо хоч такі листи доходять. Як і їх не стало, пішла шукати дивізію, яку я на конвертах указував. Її знімали з військових ешелонів, погрожували віддати під суд, — котяться по зморщених щоках сльози у солдата.
Старша невістка діда Андрія Анна розповідає, що Марія Кононівна дуже дорожила єдиним сином. 1932-го врятувала його від голодної смерті, коли родину розкуркулили. "Куркуль" промовляє пошепки, аби свекор не почув. Він не любить цього слова, бо через нього батько помер від голоду. Андрій Тодосійович вижив завдяки кваску, який скубав на долинах. Не підводився із землі, — перекочувався з одного місця на друге, щоб менше тратити сил.
— Мене дважди забирали на фронт, — говорить, опустивши голову, солдат. — Перший раз у 16 років узяли до війська. Але з хлопцями повтікали на півдорозі, як нас через річку переправляли. Тільки гілля у верболозів захиталося! Другий раз у 1944-му в 336-ту дивізію забрали. Там я свій орден Слави третього ступеня получив — за те, що взяв вражеский дот на річці Отава в Чехословаччині. Тільки нашо він мені був треба?
Невістка каже: коли за бойові нагороди перестали доплачувати, свекор повісив орден синові на піджак.
— Так Михайло і пішов у перший клас героєм, — усміхається. — А вернувся вже без ордена. Андрій Тодосійович через це не переймався. А от коли його зсадили з автобуса, бо не заплатив, — утратив віру в справедливість.
— Які ми в біса побєдітелі? — нервується Андрій Сімчук. — Живемо в злиднях, іздівається хто хоче.
Повісив орден синові на піджак
Дружина Настя Арсентіївна іде шукати його солдатський казанок. Приносить погнуту алюмінієву посудину. Колись з неї кури воду пили, а тепер її зберігають як сімейну реліквію. Добре видно літери СА — Сімчук Андрій, збоку клеймо "КРА Выборг Ленинград, 31 г.".
— Цей казанок Андрій своїй матері подарував, — пояснює.
Солдат бере посудину і слабким голосом розповідає:
— Як мама прийшла на фронт, усіх нагодувала домашнім хлібом — і солдатів, і ротного. А ввечері вже треба було її назад відправляти. Ротний попросив одного водітеля, шо грузовиком в тил їхав, аби її підвіз. Як садили в машину, я думав, шо таке їй подарувати? Простягнув казанок і флягу, яку в есесівця у Чехії відібрав. А вона не хоче: боїться, що мені ні з чого буде їсти. У 1944-му уже давали американську тушонку в банках. Я заспокоїв її, шо матиму не гіршу посуду.
Настя Арсентіївна простягає чоловікові носовичка.
— Такий плаксивий на старості став, — допомагає йому витерти сльози. — Раньше про войну міг до ночі говорить. А тепер лиш згадає — плаче.
Андрій Тодосійович пригадує, що згодом флягу в матері вкрали в колгоспі, на буряках.
— Гарна була — німецька, алюмінієва, в горіховому дереві. Наші гірші були — стекляні. Мороки з ними, тільки встигай бите скло з мішка витрушувати. Металевий казанок один на двох солдатів давали.
Згадує, що разом із матір"ю на фронт прийшла односельчанка.
— Ковтунка Марія на неї казали. Дуже хтіла зі своїм хлопцем зустрітися, Прокопом Стадніком. Попервах ми з ним разом були, а тоді розійшлися. Марійка пішла його далі шукати. Чув, ніби після побачення вона дитинку народила. Тільки не побачив її Прокоп, не вернувся з фронту. Марійка все життя сама прожила, хоч її багато чоловіків заміж кликали. Померла років мо" п"ять тому.
Андрій Сімчук одружився 1950-го з Настею з Лісової Лисіївки. У них народилося двоє синів і дві доньки. Каже, всіх до розуму довів, вивчив. А от роботою забезпечити не міг.
— Дідусь після війни був мельником, — розповідає невістка. — Ні на кого не дивився: чи то брат, чи сват — усіх у чергу ставив. У нього важкий характер, але справедливий. На владу сердиться, що не дали його мамі пенсії. Стаж їй не записали. Мусила весь вік робити, доки не вмерла у 1973-му. І за нього, ветерана, забули, ні таблеточки йому безкоштовної, ні проїзду.
1924, 13 грудня — Андрій Сімчук народився в селі Лісова Лисіївка Калинівського району на Вінниччині
1932 — сім"ю розкуркулили, батько Тодосій помер від голоду
1940 — Андрія Сімчука забрали в Червону Армію, дорогою утік разом з односельцями додому
1943 — забрали на фронт у 336-ту дивізію у складі Першого Українського фронту
1944 — мати Марія Кононівна Сімчук прийшла на фронт до сина у місто Дембець, що в Польщі
1950, 21 січня — одружився з односельчанкою Настею
1950 — народився син Михайло, згодом — військовослужбовець; нині живе на одному обійсті з батьком
1952 — з"явилася на світ донька Надія, нині працює на радіоламповому заводі у Вінниці
1954 — народилася дочка Анна, нині — медсестра в місті Голендри на Вінниччині
1965 — з"явився на світ син Юрій, нині — вчитель у селі Уладівка Вінницького району
1973 — померла мати Андрія Тодосійовича Марія Сімчук
2 
35413
Коментарі