Хмельничанин Ярослав Сокіл, 78 років, є найстаршим засудженим в Україні. 14-річний термін ув'язнення відбуває у Райковецькій виправній колонії №78 на Хмельниччині.
1998-го він убив свою співмешканку 70-річну Яніну. Вдарив обухом сокири по голові.
— Була в мене імпортна дружина — полячка, — каже Ярослав Сокіл. Має темно-синю робу і чорні туфлі. — 20 год ми з нею прожили як один день. Я тоді робив на автобазі рихтовщиком. Приходив випивший, а Яніна дуже цього не любила. Зразу міліцію визивала. Я не стерпів, ударив її. Яніну відправив на той світ, а себе загнав у райковецьку камеру хранєнія.
У колонії 1600 засуджених.
— Я винен, тому каюся і ні разу не писав ніяких прохань про помилування. Канєшно, в тюрмі нема нічого хорошого. Але я бачив, як німці та поліцаї 1941 року розстрілювали й вішали людей. Тому тюрму витерплю, — розповідає Ярослав Павлович.
1939-го його батьки жили у Тернопільській області неподалік кордону з Польщею.
— Коли Гітлер напав на Польщу, мені було 5 років, — додає Ярослав Сокіл. — Коли почалася війна із Союзом, я був 8-річним. Батько партизанив, у підривній групі був. А наша хата стояла на краю села. Я брав два диски до ППШ, хліб, яічка, бідончик з молоком і йшов кілометр до лісу, і по лісі ще 3. Там мене чекав батьків брат. Так я до 1944 року у партизан був зв'язківцем. Дуже боявся, бо бачив, як німці помічників партизанів стріляли, палили та вішали. На мене ніхто не міг подумати, бо я дуже маленького росту. Ходив полем навпростець, бо на дорозі стояли поліцаї.
Із 1956-го Ярослав Сокіл служив у внутрішніх військах.
— НКВедістом я був, — понижує голос. — Але я про це не розпространяюся. Тут цього не люблять. Три роки на Донбасі строчної та два сверхстрочної відбув. Дослужився до старшини. Ох і дівчат у мене було. "Думав я перелюбити всіх дівчат в Донбасі, тепер в Райківцях гуляю, всі жінки в запасі", — цитує власну поезію.
Ув'язнений пише вірші. На роботу не ходить, бо на пенсії. Також має підробіток — на прохання засуджених пише листи.
— Душею я молодий. Пишу вірші, читаю воєнні книжки. І мені скорше день минає.
— Дєд маладєц, — говорить Андрій Козлов, 25 років. Відбуває чотирирічний термін покарання за розбій. — Він нам на просьби вірші дівчатам пише. Я до таких слів ніколи не додумався б. Друкується в нашій газеті. І так, якщо щось треба, то підскаже. Дєда в тюрмі уважають.
Ярослав Сокіл щотижня ходить до церкви, що діє на території виправної колонії. Після звільнення планує жити у знайомої.
— Вийду і поїду до Люди Кривченко. Їй всього 52 роки. Вона в городі Авдєєвка Донєцької області працює заступником директора школи. Пише мені. Хароша молодиця. Вот пісьма від неї, — показує пачку листів.
До Дня Перемоги адміністрація виправної колонії привітала Ярослава Сокола як учасника війни. 18 грудня його звільнять.
— Ярослав Павлович зовсім не пристосований до життя на волі, — каже 36-річний Олег Швець, заступник начальника колонії із соціально-виховної роботи. — Йому дійсно пише молодша жінка. Якщо вона його не візьме, Ярославу не буде де жити.
2 
35413
Коментарі
12