"Чи не вкажете мені яких творів про методи етнографічні, а власне, про способи записування народних пісень? – пише поетеса Лариса Косач – псевдонім Леся Українка – своєму дядькові Михайлу Драгоманову наприкінці 1890 року. – Ся річ мене дуже займає, мотивів народних я знаю силу, пробую записувати, але то мені трудно, ще й дуже, може, якраз через те, що не знаю методу такого як слід, а літератури про сю річ зовсім не знаю".

 

Живе в селі Колодяжне біля Ковеля на Волині. Із сестрою Ольгою Косач-Кривинюк береться записувати народні пісні. Для цього заводить зошит на понад сотню сторінок. "Записи колодяжинських пісень", – вказує на першій.

"Ці пісні переймала Леся Українка найбільше від люду свого рідного і коханого волинського краю дитячою та і в ранній молодості", – свідчить фольклорист і музикознавець Климент Квітка, чоловік поетеси. Документування вона називала живим ділом.

1917-го – через чотири роки після її смерті – Климент видав друком "Народні мелодії з голосу Лесі Українки". Частину пісень узяв із зошита. Решту – записав із голосу помираючої дружини. Аби завершити цю справу, вона пожертвувала своєю недописаною повістю.

Навесні 1941 року зошит із піснями відшукав серед купи мотлоху в Київському історичному музеї Хома Коцюбинський – син письменника Михайла Коцюбинського. Він очолював літературно-меморіальний музей батька в Чернігові. Знахідку у травні переслав цінним листом колегам із Луцька. Також віддав ще один зошит Лесі без палітурки, декілька листів і фотографії.

Сьогодні зошит зберігається у Волинському крає­знавчому музеї. Рукопис має тверду палітурку темно-зеленого кольору. 94 сторінки списані, вісім – чисті. Кілька аркушів видерто.

– Це один із найбільших наших скарбів, – каже наукова співробітниця музею Людмила Завада, 49 років. – Пісні розділені на п'ять розділів. У кожному слові позначено наголос. До текстів пісень підклеєні уривки з нотними станами. Леся Українка дбала про нотну коректуру, тому передавала зошит на огляд композиторові Миколі Лисенку.

×