"Змушували копати траншеї. Потім наказували роздягатися. Розстрілювали разом з дітьми"

25 євреїв півтора року жили на горищі

Перед Другою світовою війною в Золочеві жили багато євреїв. Мали шинки, у магазинах продавали продукти і тканини, а в мого батька купували картоплю, моркву, буряки. Як почалась Друга світова, німці стали забирати євреїв у гетто. "Беріть найдорожчі речі. Будемо відсилати вас у добрий край", – казали їм.

Першим просити притулку до нас прийшов Аншіль із дружиною і трьома дочками – Елею, Дорою і Бертою. Спитали в батька: "Слухай, Гриню, може, ти нас заховав би на якийсь час?" Тато погодився. Вони розповіли іншим. Згодом до нас звернувся піп із сином, Целя з матір'ю. Назбиралося до 25 чоловік. По сусідству жила материна рідна сестра. Домовились, аби євреї іноді ходили до неї спати.

Іван ВОВКОТРУБ, 83 роки, будівельник. Народився 1 січня 1936 року в селі Копані Золочівського району на Львівщині. Батько був головою колгоспу, бригадиром. Мати займалася домашнім господарством. Під час Другої світової війни родина 18 місяців переховувала місцевих євреїв від переслідувань німців. Торік за це отримав відзнаку ”Праведник народів світу”. 1953-го закінчив школу фабрично-заводського навчання №40 у Луганську. Після служби в армії повернувся в рідне село. Працював будівельником у Золочеві. Два роки зводив там будинок. Живе в ньому із 1963-го. Удівець. Має сина 57-річного Богдана, двох онуків і правнука. Любить збирати чорниці

Зробили для них сховок на горищах хати і сараю. Зсередини збудували перегородку, щоб тому, хто заходив, здавалося, що це кінець приміщення. Зовнішня стіна горища була збита з дерев'яних брусів. У щілини між ними вставили скло. Коли хтось заходив на подвір'я, було видно, хто прийшов – німці чи люди з села.

Горища не обігрівали. Вони були вкриті соломою. Всередині постелили перини.

Батько помагав євреям копати підвал під сараєм, щоб ховатися під час облав. Землю виносили на поле. Вхід у підвал був із ясел – місця для годівлі корів. Діру невелику – щоб людина могла влізти – закривали кришкою. На неї мама насипала сіна чи січки. Євреї інколи вночі могли погуляти у дворі. До хати заходили, коли ми із сестрою спали.

На горище залазили з кучі (загорожа для свиней. – Країна). Вгорі вирізали квадратну дірку. Дерлися по драбині й затягували її на горище. Це була файна маскіровка, бо німці не йшли до свиней і пильно те місце не оглядали. Питали: "Ют-ют? Нікце ют". Це означало: "Чи є у вас євреї? Нема, ну і добре".

Батько був добрий господар. Їздив на місцевий спиртозавод. Привозив спирт і брагу, з якої варив самогонку. Німців пригощав випивкою під великим горіхом у дворі. Говорив із ними, сміявся. Євреї спостерігали за цим у щілину. Переживали, щоб не видав.

Іван Вовкотруб стоїть позаду родини. У центрі сидить його батько Григорій, праворуч – мати Марія, ліворуч – молодша сестра Стефа — Автор: фото надане Іваном ВОВКОТРУБОМ

Німці мали штаб у нашої сусідки – в наступній хаті. Там були радіолокатори і різна апаратура. Ще стояла парня (місце, в якому парять гарячою водою коней – лікують від лишаю. – Країна). Вони часто приходили до мами по яйця – ми тримали багато курей. Вона давала все, що просили, аби не привертати увагу. Якось одному дала миску з яйцями. За якийсь час він приніс тарілку і поставив на стіл. У ній щось біле було. Думали, сіль. Та, коли мухи почали сідати, зрозуміли, що то – цукор. Ми тішилися, бо його тоді ніде не було. А німці мали все.

Якось із сусідським хлопцем пасли коней. Залізли на них і мчали наввипередки. Німці нас побачили. Сказали татові, щоб поговорив зі мною, бо дуже мучу коня. Вони вбивали людей у гетто, а забавки з конем вважали мукою.

Іноді до нас приходив німець на прізвисько Мадяр. Побачив кроля, якого я тримав. Сказав батькові, що хоче його застрелити. Тато відповів: "Поки що не можна. Це кріль сина. Він зараз пасе корів у лісі. Коли повернеться, запитайте в нього дозволу". Німець дочекався мого повернення. Мені було цікаво подивитися, як він стрілятиме, тому дозволив. Забив кроля і забрав із собою. Це відбувалося на іншому боці двору, який євреям з горища видно не було. Вони почули лише постріл. Думали, що їх вже розсекретили.

Сарай, у якому спали наші постояльці, був біля дороги. Вони хропіли дуже. Хтось міг почути. Та якось їх таки вдалося переховувати 18 місяців.

1943 року німецькі війська відступили. Євреї через наш город вийшли до лісу. Стежкою дісталися до Золочева. Дочки єврея Аншіля були грамотні. У Золочеві пішли працювати у військкомат писарями. Потім виїхали до Канади.

1952-го Аншіль прислав нам посилку. Там були тканини, сорочки. Ми вирішили і їм посилку зібрати – почищених горіхів, сушених білих грибів, яблук. Мама спекла пирога. Позагортали все у целофанові торбинки і відправили. Невдовзі від Аншіля прийшла відповідь: "Дуже дякуємо вам. У нас то всьо є. Але це смачніше, бо з дому".

У місті не залишилося жодного єврея з тих, яких ми переховували, – всі виїхали за кордон. Маю їхні адреси, але не знаю, чи живі, бо давно не давали про себе чути. Після від'їзду їхні будинки в Золочеві знесли. У підвалах були заховані гроші й коштовності, але їх засипали.

Радянська влада багатьох місцевих відправляла у Сибір. Нас не чіпали, бо ми переховували євреїв. А їх у радянській владі було багато.

Та перевірки все одно були. Якось прийшли Мисов і Халіда – уповноважені розкулачувати людей. Мисов знав батька. Збирав по селу податок, іноді забігав до нас, щоб випити 100 грамів і поговорити. Халіда вирішувала, кого розкулачувати, збирала майно. Наша хата була маленька – як мама з татом поженились, збудували врємьонку на одну кімнату і кладову. Наготували матеріал на нову хату, але почалась війна. Мисов подивився на врємьонку і сказав: "Кого ты будешь раскулачивать? Посмотри, какая юрта". Трохи далі від нас стояла цегляна хата. Глянув на неї: "Вот в этом доме куркуль живет". І пішли туди.

Родина єврея Аншіля 18 місяців переховувалася на горищі сім'ї Вовкотрубів у селі Копані Золочівського району на Львівщині. Невдовзі він разом із дружиною та доньками Дорою (праворуч) та Елеї виїхали в Канаду. Фото 1950-х — Автор: фото надане Іваном ВОВКОТРУБОМ

Ще до нас навідувались облавники – російські солдати. Якось серед зими прийшла ціла бригада. В саду сиділи на снігу в білих костюмах і чекали, коли прийдуть із лісу бандерівці. Засідку влаштовували кілька разів, та з лісу ніхто не приходив – видно, хлопці знали, що їх чекають.

Не знаю, чи була така сім'я, до якої не приходили б уночі з лісу і щось із харчів не просили. Пам'ятаю, до нас прийшли. Світять батькові в очі ліхтариком, розмовляють російською. Зайшли в сарай: "О, так у тебя две свиньи. Хорошо". Вийшли надвір, в очі світити перестали. Українською сказали: "Слухай, ми завтра прийдем. Щоб була половина кабанчика, ми заберем".

Мамина сестра була заміжня за поляком, мали п'ятеро синів. Якось на Різдво планували забити свиню – 120 кілограмів важила. Чоловік устав зранку, а свині нема. Тільки сліди від санок і краплі крові на снігу. Тітка сказала: "Слід є, і хай він пропаде. Нема – значить нема". То були бандерівці.

10 років тому приїжджав єврей Гріша, родину якого ми теж переховували. Разом із сином цікавився, де ті могили, в яких лежать розстріляні в гетто євреї. Я приблизно знав, що вони біля села Єліховичі. Тоді євреїв, яких вивозили із Золочева, змушували копати ями-траншеї шириною 2 метри. Потім наказували роздягатися, дорогі речі забирали. Розстрілювали разом із дітьми. Закопували навіть поранених.

Ті ями позападали і позаростали. Деколи собаки можуть кістки вигребти чи якісь речі. Гріша з сином там помолилися.