ГРУПА АНДРІЯ ВЕРХОГЛЯДА ЗАХОПИЛА ПОЗИЦІЮ БОЙОВИКІВ В АВДІЇВСЬКІЙ ПРОМЗОНІ

Я ріс у Новограді-Волинському, батьківщині 30-ї ОМБр, із 30 однокласників 15 були дітьми військовослужбовців. Ким я міг стати?

Мама відмовляла вступати на військового, казала: "Іди в духовну семінарію. Священики на "Лексусах" їздять". А я хотів піхотної романтики. Мав розрахунок: закінчу академію, треба буде нормально себе показати, вивчити іноземну мову, потрапити в миротворчу місію. Хотілося поїздити світом, зрештою – заробити на квартиру.

За півтора року почалася війна. Перші випускники академії пішли на фронт. У травні-червні 2014-го рота почесної варти почала зустрічати борти із загиблими. Були дні, коли на пари не ходили, постійно прилітали борти. Романтизм зник.

Викладачі казали: ти поїдеш на війну і здохнеш. А я доводив собі, що маю поїхати і не здохнути.

 

Психологію викладав полковник Бойко. Питав: "Що ти будеш робити після війни?" Ти розповідаєш, а він: "Ні, в тебе не буде ніг і сцятимешся під себе, поняв?" І ти починаєш думати, як вижити. Тому не з дівчатами до ночі переписуєшся, а ще раз перечитуєш книжку з тактики. День у день я готувався до війни.

Закінчив академію з відзнакою і був шостим у рейтингу. Мав можливість обирати місце служби. Пішов у 72-гу ОМБр. Начальник стройової частини у Білій Церкві глянув на нас, молодих, і каже: "У вас гроші є?" Ми кивнули. "На залізничному вокзалі купуйте квитки у Волноваху, вас там чекають". Зрадів, що відправляють на фронт. Думав, якщо залишать у Білій Церкві, то буду лохом – ми після випуску зідзвонювалися, хто де.

Приїхав на передову. Була відлига і дощ. Поставили чай. По нас кулеметник відкрив вогонь. Я почув, як над головою просвистіла куля і гілки з дерева посипались. Кілька днів із ним воювали.

Два з половиною тижні пробули у Волновасі. Мені здавалося, що я вже ого-го навоювався.

Готувалися до міжнародних навчань Rapid Trident. В академії були тижні НАТО, ми їздили на такі вишколи. А для більшості у бригаді то був новий досвід. Показали американцям, що таке 72-га бригада, Чорні Запорожці.

Вони педантичні, все має бути чітко, заходи безпеки. У нас головне – вогневий натиск, рух вперед і перемога. Вони жартували, що ми – божевільні, але відзначали хороші результати.

У натовців є чого повчитися – штурмові дії, зачистка міст. Але не боям у полі, коли в тебе немає нічого, крім 131 ЗІЛа 1964 року. Вони не розуміють, як це: викопати котлован і зробити душ із 200 літрової бочки від мастила.

Після навчань наш батальйон відправили у Красний лиман, дитячий табір "Орльонок". То були найкращі часи служби. Займалися бойовою підготовкою. Командир підрозділу складав розклад занять. Захотів стрільби – знайшли кар'єр. Відпрацьовували навики не лише по своїй спеціальності. Кулеметник вчився стріляти з АГС, СПГ (автоматичний гранатомет, протитанковий гранатомет. – Країна). Вдосконалювали тактику, комбінували бойовий досвід. А потім нам сказали не розпаковувати речі – скоро виїзд. За тиждень відправляємося на "промку". Глянув на карту і зрозумів, що будуть ближні бої в місті.

В Авдіївці я повоював зо два тижні і хапнув 20 осколків, прилетів снаряд СПГ. Мамі телефоном казав, що "туплю" у Слов'янську. Коли отямився у Дніпрі, їй уже повідомили, що мене бортом відправлять до Львова на операцію. За місяць мене підлатали, взяв 30 днів на реабілітацію. І 20 грудня вже був в Авдіївці. Зустріли Новий рік, і розпочалися бої січня 2017-го.

Ми стояли на позиції "Царська охота". У терористів були позиції "Алмаз-1" "Алмаз-2" і "Алмаз-0". "Слов'ян" (Олександр Вдовиченко, підполковник ЗСУ, в той час командир першого батальйону 72ОМБр. – Країна) сказав, що потрібно вийти вперед, виставити "секрет" (прихована позиція для спостереження. – Країна). Операцією керував Андрій Кизило (позивний "Орел", майор ЗСУ, Герой України посмертно. – Країна). Він теж випускник львівської академії.

Я зібрав групу з дев'яти людей. Одягнені в термофутболки, бо потрібно було посадкою пройти метрів 250 у маскхалаті, бронежилеті, касці та з боєкоплектом. Це була моя перша така операція.

 

О п'ятій ранку вийшли, а за годину терористи почали штурм наших позицій. Пересиділи обстріл. Оскільки були на передньому краї, прийняли рішення контратакувати. Вийшли якраз по середині ворожого ВОПа (взводний опорний пункт. – Країна). Швидко зорієнтувалися. Застрибнули, обрізали зв'язок, зняли їхні МОН-ки (міни. – Країна), зачистили два бліндажи, затиснули бойовиків у третьому, знешкодили їх і повісили прапор України. Трьох узяли в полон, двох ліквідували, двоє втекли. Бачили відео, де бойовики пояснюють, як вони втратили "Алмаз": "Укропов было 50 человек, массовое наступление".

У моїй групі двоє хлопців загинули: Володимир Бальченко і Дмитро Оверченко. Це були мої перші 200-ті. З ними загинув і Андрій Кизило, він прибув згодом у групі підтримки.

Валентин Василюк був поранений, Роман Чайка – контужений, а Ігор Убийсобака обморозив вказівний палець на правій руці. Його відправили в тил. Нас залишилося на позиції троє: я, Федір Рубанський і Роман Юрченко. Це був вечір 29 січня, а штурм ми почали о п'ятій ранку. Передаю, що взяли позицію. Нам кажуть – залишайтесь і допоможіть закріпитись іншій групі. На вулиці 27 градусів морозу, а ми в мокрих футболках.

За півгодини почався вже контрштурм терористів. На мокрі футболки ми вже не зважали. Два наступи були хаотичні, ми їх відбили. Третій організованіший: одна група йшла посадкою, а друга окопами. Теж стримали. А за півгодини нас почали крити міномети, артилерія 120 міліметрів, а згодом і 152.

"Град" стріляв двічі, з Київського району Донецька. Я вийшов на вулицю і бачу небо мерехтить. Подумав,

то галюцинація – бо ніч не спав. Перший пакет терористи промахнулися, вдарили по своїх позиціях "Алмаз-1". А другий – прийшов точно по нас.

Та "Град" влупив касету і поїхав. А САУ-шка нас розбирала 2 години. САУ 152 – це найстрашніше. П'ятою точкою відчуваєш вихід снаряда з гармати, хвиля така "б-б-вух". А за дві секунди ця "корова" прилітає. Ти пригинаєшся і надієшся, що не в тебе. Бачиш шматки землі, що закривають небо і падають. Злітали брили мерзлого ґрунту.

САУ стояла в Ясинуватій біля дитбудинку і стріляла кожні 30 секунд. Ти кричиш у радіостанцію: "Накрийте її, бл*дь!" А тобі у відповідь: "Не можемо, там дитячий будинок". Так тривало, доки в неї не закінчився боєкомплект.

Із 31 січня постійно чергували, змінюючись через добу. На початку лютого бої почали затихати. Потім підірвали Гіві (бойовик Михайло Толстих, якого ліквідували 8 лютого 2017 року в Макіївці. – Країна), і все стабілізувалося. У мами 10 лютого день народження, я телефоном її вітав, було тихо.

Робота малою групою показала свою ефективність. На штурм пішло 10 хвилин.

Цю війну ми заслужили. Маємо постояти за незалежність.

Кожен день думаю покинути армію. Прокидаюсь, воюю, продумую операції: як спалити ворожий опорний пункт, підбити їхню БМП. А тут кажуть: "Сьогодні приїде комісія перевіряти стан зберігання продуктів". У такі моменти крию всіма матами. Роблю табличку "місце прийому їжі", бірку "сховище". Комісія дивиться, каже, що все гаразд. Я в поганому настрої лягаю спати.

З кожним роком "бумажні" стає все більше. Це мені не дає спокою. Якщо повертаються у бригади "старики", а молодь іде з війська – то щось не так у нашому королівстві. Отак два з половиною роки я посилаю цю армію, але не кидаю.

Одинадцятикласник придумав папір із листя, отримав у США патент і гроші на впровадження ідеї. От він герой. А я просто виконую свою роботу.

×