Письменник Любко Дереш призначає зустріч у ресторані середземноморської кухні біля метро Дружби народів у п'ятницю ввечері. Сюди йому зручно добиратися з Лівого берега, де живе. Уранці повернувся з Хмельницького. Там представляв свій новий роман "Спустошення". Головний герой – успішний київський журналіст. На 34-й день народження усвідомлює, що його життя позбавлене сенсу. Вирішує круто змінити сценарій свого існування. Незабаром знайомиться з олігархом і допомагає тому створювати глобальний ринок психотехнологій.

2010-го ви на рік поїхали в Єгипет. Переживали кризу схожу на ту, в якій опинився головний герой "Спустошення" Федір Могила?

– Так. На той момент три чи чотири роки майже нічого не писав. Перед цим пережив стрімку літературну кар'єру – вийшли успішних п'ять книжок. Вирішив узяти паузу, аби не повторюватися в темах. Хотів, щоб після творчої відпустки з'явилося щось серйозніше, – розповідає Любко. Коли сідає за стіл на залитій світлом терасі, втирає в руки дезінфектор із пляшечки. На скатертину викладає два каштани. Їх приніс із фотосесії на вулиці. – Почав шукати себе в інших сферах. Для театру "ДАХ" писав сценарії, вів на телебаченні програму про книжки. Тоді ж вивчав психотехнології у приватному Університеті ефективного розвитку.

Паралельно намагався працювати над романом "Як стати Богом і не заплакати". Треба було здавати обіцяний текст видавництву або зізнатися у власному безсиллі. Обрав друге й поїхав у Єгипет. Там усе почало налагоджуватися.

Яким чином?

– Познайомився з програмістом Антоном Ревіним. Він молодший за мене, але значно розумніший. Має системне мислення. Був рішуче націлений на пошук істини. Знову заохотив мене до читання. Бо на той час я не міг читати книжок, дивитися кіно, слухати музику – переживав глибоку відразу до усієї світової культури.

Антон запропонував створити культурологічний дослідницький проект. Щось на зразок "Вікіпедії". Ми досліджували точки дотику різних культур від найдавніших часів, аби знайти спільне між ними. Замість вторинного – того, що пишуть зараз, почали читати найдавніші тексти людства – "Ріґ-веду", "Авесту", древні скандинавські епоси. Це надихнуло мене на писання по-інакшому.

Після цього переосмислення читаєте українських колег?

– У мене на столі лежить "Інтернат" Сергія Жадана. Цікаво, що роблять мої друзі. Та й хочу розуміти літературний процес.

"Спустошення" починається з дня народження Федора. Тоді він задумується, що щось у його житті йде не так. Який день був найбільш знаковий для вас?

– Важливі віхи у моєму житті пов'язані з роботою над книжками: коли в ліцеї писав "Культ" або 15-річним на друкарській машинці – "Поклоніння ящірці". Це супроводжувалося відчуттям власного дорослішання – коли стан нерозумності поступово зникає. Натомість приходять глибина і ясність.

 

Остання книжка про те, як втрачаємо відчуття реальності. Це більше стосується жителів міст, амбітних, кар'єристів – таких, як головний герой роману?

– Це стосується всіх. Ми втікаємо у минуле, у спогади. Або біжимо вперед і занадто переймаємося майбутнім. Унаслідок метань втрачаємо зв'язок із теперішнім моментом.

Майдан, війна змусили українців зіштовхнутися з реальністю. Шок настав для всієї країни й показав, наскільки ми загублені у своїх сподіваннях і надіях. Реальність будь-якої миті може перетворитися на кошмар, на смерть. А ми свідомо не хочемо чути й пам'ятати про ці речі. Це проблема не лише українців. Природа сучасної культури – витісняти на периферію смерть чи інші екстремальні явища. Або що швидше їх приховати. Якщо помирають родичі, стараємося скоріше відбути поминки. Раніше з похоронною процесією йшли оркестри через усе місто й нагадували про минущість життя.

Фокусуємося на приємних моментах. Але "тінь" все одно вилазить у спотворених формах: фільми жахів, спалахи насильства, потяг до збочених форм у сучасному мистецтві.

Це є сигнали втрати людиною цілісності. Відбивається відчуттям пустки всередині себе, невдоволеності життям, самим собою. Ніби живу, але немає відчуття повнокровності, щастя. Занурюватися в себе – участь людей, яких життя притиснуло.

Гроші віддаляють від пошуків своїх основ?

– Це залежить від сили характеру та зрілості людини. Але психологи й психотерапевти кажуть, працювати з багатими клієнтами важче, ніж із бідними. Для останніх є ще надія, що розбагатіють і стануть щасливими. А заможні такої ілюзії не мають.

Головний герой "Спустошення" – журналіст. Люди цієї професії частіше ризикують втратити себе?

– Федір Могила був журналістом і пропустив через себе багато різних світоглядів. Це прискорило його внутрішнє розчарування. Допомогло побачити, що він не оригінальний у своїх помилках, фантазіях і надіях. Він міг би бути ще письменником. Я теж іноді втрачаю відчуття реальності.

Що на вас так впливає?

– Коли приходить успіх, це щоразу виклик. Як і невдача, він збиває з пантелику. Вселяє оманні думки – буцімто удача вже ніколи не подінеться від тебе.

Події роману відбуваються у Києві. Ви, галичанин, достатньо його відчуваєте?

– Я не є його великим знавцем. Але він мені близький. У романі описую нетуристичні місця – транспортний вузол на Петрівці, розв'язку на Либідській. Вони малоприємні. Але я люблю цю урбаністичну жорсткість, а не красиві Липки чи Хрещатик.

До цього жили у Львові. Які з ним стосунки?

– Люблю повертатися туди. Там добре проводити вихідні. Але у Львові важко жити. Його енергетика сковує мене.

Я багато їжджу. Коли довго зупиняюся в одному місці, стає незатишно. У Львові оцю зупинку відчуваю особливо. Київ – динамічніший, відкритіший, тут більше можливостей професійного росту. У Києві почуваюся частинкою чогось великого.

Ви хотіли би бути іншим письменником?

– Це постійна проблема літераторів – чи правильно пишу, чи тим займаюся? Тому часто й кажу, що є Дереш-1, Дереш-2, Дереш-3. Із романом "Спустошення" знову перейшов у нову фазу – відчув смак до слова, до роботи з реченням. У цьому багато завдячую своєму наставнику Володимирові Рафеєнку (російськомовний письмен­ник із Донецька. 2014-го переїхав до Києва. – Країна). Ходжу до нього на курси з літературної майстерності. На заняттях аналізуємо твори літератури, кіно.

Нещодавно ви стали послом доброї волі ООН. Із письменників – також Лариса Денисенко й Мар'яна Савка. Колишній "регіонал" Михайло Добкін у себе на Fasebook відреагував насмішкуватим постом про українську культуру й "известных писателей". Запитав: "Кто все эти люди?" Вас це розізлило?

– Мене це насмішило. Ще й потішився – про нас прочитали такі люди.

Але люди з такими поглядами на українську культуру сидять у Верховній Раді й вирішують долю народу.

– Ми ж їх обрали. Самі винні.

Ви нещодавно сказали, що мешканців ОРДЛО раніше недостатньо наділили любов'ю в Україні. Чия в тім вина?

– Можна сказати, держави, яка не будувала культурних мостів. Можна скинути вину на покоління інтелектуалів, які мали би зрозуміти, що там відбувається, їздити туди, доки було не пізно. Можна сказати, вину розділяють усі українці з обох боків, бо погодилися на модель поділу на східняків і західняків. Укорінилися у своєму страху до чужого. Але ці звинувачення не притягнуть нікого до відповідальності.

Маємо думати, як продовжувати давати любов, перш за все, всередині країни, налагодити спілкування між собою. Зокрема – через мовне питання. Якщо відмовимося від риторики насильства, ненависті, а перейдемо до порозуміння, це буде велика перемога. Тоді ясніше побачимо, як діяти разом щодо зовнішнього агресора.

Поки що ступінь страху у нашому суспільстві зашкалює. На нього реагуємо тваринною агресією. Але страху протидіяти можна лише любов'ю, яку самі генеруватимемо.

Остання ваша книжка частково побудована на полеміці футурологів про майбутнє людства. Яких сценаріїв розвитку найбільше боїтеся?

– На презентації у Хмельницькому запитали: "Чи вірите, що самотність – це нова релігія?" Це було би найбільш драматичним сценарієм для людини, коли ступінь ізольованості досягне такої межі, що посяде роль вищої форми атеїзму – релігії, що заперечуватиме всіх і вся, вводитиме у повний аутизм.

Яким бачите майбутнє України за півстоліття?

– Усе буде добре. Наше майбутнє буде пов'язане з інтелектуальним ресурсом українців, із зацікавленістю в нематеріальному – творчості, інтелектуальній роботі, духовності. В Україні є передумови до революції цінностей. Ми перебуваємо в центрі конфлікту світового значення. Й гостро відчуваємо необхідність ривка.

×