Усі чекають від мене якоїсь мудрості. А де ж ця мудрість візьметься, коли все життя прожив при дурнях

2

Письменника Юрія Мушкетика два дні вмовляли на творчий вечір з нагоди його 85-річчя

– Петре Петровичу, а чого це ви свій капелюх у гардероб не здали? Будете милостиню на вечорі просить? – колишній директор видавництва "Веселка" 73-річний Ярема Гоян усміхається до українознавця 84-річного Петра Кононенка.

Той крутить у руках чорного капелюха – забув здати його в гардероб столичного Будинку вчителя. 3 квітня тут проходить творчий вечір з нагоди 85-річчя письменника Юрія Мушкетика. День народження він відсвяткував 21 березня.

Кононенко повертається. Простягає гардеробниці капелюха.

– Та забув, – пояснює. – Старость – не радость.

Ярема Гоян із перекладачем з німецької 73-річним Володимиром Василюком повільно піднімаються сходами на другий поверх.

– А я сьогодні першим Мушкетика привітав, – хвалиться Гоян. – Вже о п'ятій чекав тебе на вході, а тут і він під'їхав на таксі. Книжок повно привіз. Побажав йому здоров'я і щоб вечір вийшов такий, як промінь світла, бо він цього заслужив.

– А чого це його дітей немає?

– Видно, не вийшло, – каже Гоян. – Якби змогли, то прийшли б. У нього діти прекрасні. Старша заміжня за дипломатом, а молодша – доктор наук. Обидві багато мов знають. Недавно був із Мушкетиком на якомусь громадському слуханні у Верховній Раді. Там і його молодша була. Зразу до батька підбігла: "Тату, як ти тут? Нормально почуваєшся?" Обидві в батька вдалися. Він недавно мені розповідав, що написав роман про свою маму. ­Казав: на старості захотів перед нею висповідатися.

Перед сценою метушиться директор видавництва "Ярославів Вал" 67-річний Михайло Слабошпицький.

– Ти диви, який кучерявий, – кивають на його лисину двоє чоловіків у п'ятому ряду. Обоє теж мають лисини на потилиці, але прикривають їх довгими пасмами волосся.

– Мушкетика привітав ще в день народження, – розказує Слабошпицький. – Усього побажав, а він мені каже: "Якби я вас не любив, то вилаяв би. Оце дзвоните й нагадуєте, що мені вже 85". Цього вечора він не хотів. Любові Голоті (редакторка газети "Слово Просвіти", дружина поета й перекладача Павла Мовчана – голови товариства "Просвіта". – "Країна") скаржився: "Ну, ви ж знаєте Слабошпицького. Як кліщ, учепиться й не відпустить, поки не даси згоди". Я йому говорив: "Виросло інтернетне покоління, яке вас не знає. Ви ж не сидите у Facebook, то повинні хоч на творчий вечір прийти. Два дні вмовляв, а на третій він подзвонив і сказав: "Здаюся. Робіть, що хочете".

Слабошпицький займає місце в залі. На сцену піднімається Юрій Мушкетик. Сідає за лакованим дерев'яним столом. На ньому лежать червоні й рожеві троянди, ще три букети стоять у білій пластиковій вазі.

– Розпочинаємо ювілейний вечір одного з патріархів української літератури – Юрія Михайловича Мушкетика, – каже зі сцени голова Спілки письменників Віктор Баранов, 63 роки. – Давайте його привітаємо.

Присутні піднімаються й аплодують. Мушкетик теж встає, кланяється й руками показує, щоб усі сідали.

– Коли Мушкетику було 70, влаштували творчий вечір в Українському домі, – розповідає Баранов. – Наприкінці до Юрія Михайловича підійшов Іван Драч і говорить: "Оце, Юрку, кажуть, що ти майже святий, такий герой-перегерой. А ти сидиш і слухаєш. Ти що, їм віриш?" Ювіляр відповів: "Доживеш до 70 – і ти повіриш". Так ви у своїй вірі утвердилися? Чи вже інший погляд на себе маєте?

Мушкетик піднімається і стає посеред сцени перед мікрофоном.

– Та ради Бога, говоріть із місця, на столі ж є мікрофон, – просить Баранов – ведучий вечора.

Ювіляр відмахується.

– Дивлюся тепер так, що минула дорога – довга, а майбутня – коротка. Частіше оглядаюся назад і здебільшого бачу руїни. Постійно думаю, чи збулося моє життя, чи ні. Поки молоді, вважаємо, що попереду щось таке, чого ні в кого не було. От дівчата думають, що буде в них неземне кохання і приїде за ними лицар на білому коні. А хлопці себе тими лицарями уявляють. Та минають роки, і ті мрії не збуваються. Якось, коли ще працював у журналі "Дніпро", після здачі номера сиділи й говорили про щастя. Хотіли назвати хоч одного сучасного письменника, який щасливий. Не знайшлося таких: у того якогось ордена не вистачає, у того – грошей. Думали, що Шолохов (російський радянський письменник, творчість якого вважалася взірцем соціалістичного реалізму, автор роману "Тихий Дон" та оповідання "Доля людини". – "Країна") щасливий, бо жив дуже заможно: мав триповерховий будинок, кілька машин, конюшню й курник. А я перед тим був у нього. Він до себе запросив 10 молодих письменників Радянського Союзу. У газетах потім написали: "Состоялся крупный литературный разговор". А насправді була величезна п'янка. Як вийшов нас зустрічати, замість того щоб спитати, як доїхали, Шолохов сказав: "Здравствуйте, товарищи. Некоторые говорят о необходимости свободы творчества для писателей. Так вот я скажу: никакая свобода творчества писателям не нужна. Есть партия, которая говорит, что и как писать". Він був нещасним чоловіком. Доки були в нього, він не просихав.

На сцену запрошують письменницю Любов Голоту, 64 роки.

– Любить Мовчан Голоту до сьомого поту, – каже хтось із залу.

Голота читає промову й дарує Мушкетикові червоні гвоздики. Він цілує її у руку. Кілька присутніх піднімаються до ювіляра і вручають йому квіти. Чоловік у синіх штанях і витертій шкірянці дає ювіляру плитку шоколаду "Світоч". Щось кілька хвилин шепче на вухо.

– Ідіть на своє місце вже сідайте, – просить чоловіка Баранов.

– Ви мене не садіть, я і сам сяду, як мені треба буде, – відказує той і повертається в зал.

Баранов розповідає:

– На моє 50-річчя Мушкетик подзвонив і каже: "Коли я ще був головою Київської організації Спілки письменників, наприкінці року ми сиділи й дивилися, чий ювілей будемо святкувати. Зразу визначали: цьому – орден, тому – медаль. А знаєш, що робили з тими, кому державних нагород не вистачало? Посилали теплі телеграми. То ти, Вікторе Федоровичу, нашу теплу телеграму отримав?"

Мушкетик сміється й потирає кошлаті брови.

– Тут вам хтось із присутніх передав запитання, – Баранов розгортає складений вчетверо папірець. – "Як ви думаєте, чи наші політики читають історичні романи? І чи читали вони вашу книжку "На брата брат"?

– Мені важко відповісти на це запитання, – зітхає ювіляр. – Усі чекають від мене якоїсь мудрості, а де ж ця мудрість візьметься, коли все життя прожив при дурнях. Сталін помер – сказали, що був дурнем, Хрущова і Брежнєва теж так називали. Наші президенти теж мудрістю не виділилися.

×