Михайло Сагайдак відкопав Лядські ворота на майдані Незалежності
Я народився на вулиці Крайній. Вона розділяла тодішні межі Києва й села Вигурівщина. З товаришами уявляли себе середньовічними мисливцями, а простори довкола села – угіддями для полювання. Досліджували Броварський ліс, заплаву Десни, піщані дюни. Інколи додому приходили під ранок.
У піщаних дюнах знайшли меч. Лише фрагмент леза – без декору, ручки, наконечника і піхов. Чудово зберігся. Він став символом нашого товариства. Тепер я сказав би, що той меч виготовлений на Півночі Європи і сплавлений із трьох пластин.
Ми жили біля місця, де під час Другої світової війни точилися бої. Там були окопи, протитанкові рови, опорні пункти захисту. Знаходили вцілілі патрони. Мій дядько наступив на міну – йому відірвало ногу. Сусід залишився без трьох пальців на лівій руці та травмував очі.
Після артилерійського обстрілу від снарядів лишалися нерозірвані пігулки з динамітом. Раділи, коли траплялися такі знахідки. Якось випасали з хлопцями корів та кіз. Заклали пігулку в купу торфу. Залягли і стали чекати, коли злетить у повітря. Раптом білий цап товариша рушив до тієї купи. Кричали, але він не звертав уваги. Пролунав вибух – козел утік. Знайшли за два дні.
Належав до товариства, яке гуртувалося довкола Івана Гончара (скульптор, художник, етнограф та колекціонер. Помер 18 червня 1993 року в Києві. – Країна). Збиралися по вихідних у його квартирі. Приходили, зокрема, майбутні артистки Ніна Матвієнко та Валентина Ковальська, художники Петро Гончар і Феодосій Гуменюк. Часом одягали народні костюми. На Новий рік гуртом колядували.
У Товаристві охорони пам'яток ми створили програму збереження дерев'яних будов. Був її модератором, домовлявся з райкомами про співпрацю. Їх секретарі казали: "Робіть, що хочете, нас не втягуйте. Ми закривали ці церкви, а тепер мусимо їх патронувати".
Перші розкопки на Подолі під час будівництва метро 1972-го зробили там, де зараз стоїть пам'ятник гетьману Петру Сагайдачному (на Контрактовій площі. – Країна). Знайшли дерев'яні зруби X століття в людський зріст. Вони були в ідеальному стані, тільки потемнілі. Мали характерний запах перетлілої деревини – тисячу років лежали без кисню, законсервовані великим шаром землі.
Тоді трапилась революційна знахідка – майстерня ювеліра. Відкопали набір шиферних форм невеликого розміру, в яких відливали прикраси. Ними декорували збрую або пояс. На бляшках – 13 сюжетів, на одній із них є арабський напис. Раніше такі речі називали "импортами из Востока". А ми з'ясували, що вони – київського походження, лише майстер був зі Сходу.
Розкопки на Подолі викликали фурор. Група археологів стала за популярністю наближатися до футболістів київського "Динамо". 1982-го ми видали серію маленьких книжок про Київ тиражем 15 тисяч примірників. Їх розкупили за два тижні.
Метробудівці допомагали з технікою – відкачували воду, знімали шари ґрунту. Однак перед тим казали: "Як пляшка буде, відкачаємо". Неподалік місця розкопок стояв вагончик. В обід ми виставляли їм могорич і слухали бесіди "о жизни".
Побачили, що через зведення метро може зникнути цікава будівля. Пішли на переговори до начальника метробуду. Прихопили пляшку рідкісного вірменського коньяку. Начальник жестом показав співробітникам, щоб ті вийшли з кабінету. Дав нам тиждень, аби зафіксувати знахідки.
Під час розкопок на розі вулиць Спаської і Почайнинської прораб наказав кранівнику підняти над нами плиту. "Вот оборвется – и конец вам. Пошли отсюда! Что вы там ковыряетесь?"
На місці теперішнього Житнього ринку вийшли на місто ІX століття. Відкопали кілька садиб, русло річки, провулок між двома будинками. Працювали весь сезон. Закінчували розкопки, коли почалися дощі й сніги. Узимку недоброзичливці порізали гумову стрічку нашого транспортера. Він пришвидшував роботу.
Після прокладення метро на Подолі затвердили план забудови. У проекті було написано: новобудов має бути 50 відсотків. Та врешті старих будівель навіть 20 процентів не вціліло. Бригадири казали: "Как я могу здесь работать? Негде кран поставить. Он развалюха стоит – я ее снесу".
У другій половині 1980-х виникла ідея зберегти традиційну архітектуру в урочищі Гончарі-Кожум'яки (тепер – мікрорайон Воздвиженка. – Країна). Там іще залишалися старі будинки. Комісія у складі архітекторів, мистецтвознавців та археологів обходила власників ділянок і домовлялася про співпрацю. Начальство хлібозаводу пообіцяло зберегти будівлю й обладнати там пекарню, в якій готуватимуть хліб за старовинними рецептами. Завод кераміки мав відкрити сувенірний центр зі збереженням духу старого Києва. Коли Україна стала незалежною, на директорів підприємств уже не вдавалося впливати. Процес призупинили, а потім зам'яли.
Навесні 1981-го побачив, що на Майдані працюють екскаватори. Археологів не кликали, але я підійшов до начальника будівельної бригади. "Что ты тут ищешь?" – запитав він. Я пояснив. Чоловік сказав: "Так давай я тебе обкопаю". Зняв екскаватором шар землі навколо мене. Я побачив Лядські ворота (брама, частина оборонних споруд Києва. Згадується в літописі 1151 року. Зруйновані під час штурму міста татаро-монгольськими ордами хана Батия 1240-го. – Країна). Згодом будівничі відсунули насосну станцію на десяток метрів. Ми створили зал для експозиції.
1983 року отримав Шевченківську премію за серію робіт із дослідження історії Києва. Після цього зі мною зустрілися працівники КГБ. "Ми можемо легко вас викреслити. Маєте великий послужний список: постійні відвідини квартири Івана Гончара, зустрічі з ворогами країни". Вони хотіли, щоб співпрацював із ними – передавав інформацію про Юрія Бадзя (літературознавець, який виготовляв і поширював самвидав. Зараз йому 82 роки. – Країна).
Коли Олесь Шевченко (радянська влада засудила його до п'яти років таборів і трьох – заслання. – Країна) вийшов на волю, взяв його в Подільську експедицію землекопом. КГБісти розпитували, чому він до мене прийшов. Відповідав: "Мене не цікавить його минуле. Головне – не порушує дисципліни і техніки безпеки".
Торговий центр "Глобус" почали будувати, щоб потіснити з майдану Незалежності учасників акції "Україна без Кучми". Не маючи проекту, територію обнесли парканом. Почепили вивіску про археологічні розкопки. Я зайшов на майданчик. І відразу побіг до Богдана Ступки – він був міністром культури. Його не застав. Із заступниками провели термінову нараду. З нами підписали угоду про розкопки на Майдані.
Темп робіт був шалений. На нарадах о десятій ранку ми отримували шматки проекту будівництва – його відразу запускали в роботу. Порушували всі правила забудови.
Нам виділили ділянку для зберігання знахідок. Обіцяли збудувати музей. Але обдурили. Уночі на територію заїхав екскаватор і зрівняв усе з землею. У мене залишилися тільки 4,5 тисячі фотографій. Начальник Київметробуду сказав: "За нездану станцію раніше я міг позбутися партійного квитка. Тут ставки значно вищі".
На Поштовій площі маю справу з тим підприємством, що й на Майдані 2001-го. Тоді директором був Микола Васильцов, тепер він – заступник. Коли побачив його, вирвалось: "Ну все, аут". А він мені: "Ну что ты. Ты свое получишь". Вони думають, я рвуся отримати якесь звання.
Товаришував з істориком та археологом Михайлом Брайчевським. Він розповів випадок із життя. У вихідний відпочивав із колегами в урочищі Чорторий (острів у Києві між основним руслом Дніпра і протокою Десенкою. – Країна). У жінки купили молока. Вирішили пригостити її чистим спиртом. Жінка перехрестилась і помалу випила. Витерла губи й сказала: "Яке смачне. Це набагато краще денатури" (денатурат, технічний спирт. – Країна).
8 
35413
Коментарі