Подружжя Тихолозів розказує про свою родину й одне одного

Піднімаємося на останній поверх багатоквартирного будинку поблизу лісу у місті Винники біля Львова. Богдан Тихолоз зустрічає на порозі квартири. Запрошує сідати на темно-зелений шкіряний диван, обрамлений деревом. Вікна вітальні виходять на новобудову. На стіні висить стародавня карта двох півкуль у сучасному виконанні.

– Коли сюди переїхали шість років тому, у вікно бачили Гологори – початок Подільської височини. А тиша була така, що чули сюрчання коників, – каже.

– Я родом із Черкащини. Для мене Львів став культурним відкриттям. Потрапив сюди завдяки Іванові Франку, бо досліджував його творчість. За кілька місяців знав місто краще, ніж львів'яни.

 

Галицька свідомість, з одного боку, дуже ґречна, з другого – нелегко приймає чужих. Є стереотип, що на схід від Збруча – то все Москляндія. Жартували, що я східняк, а я заперечував. Казав, що з шевченкового й гайдамацького краю. У побуті не чув іншої мови, крім української. Тут мені були незрозумілі галицькі слова – церата, капа. Або чому пироги – це вареники.

У мене волосся почало випадати через зміну клімату. Він вологий. На Черкащині літо жарке, сухе, кавуни ростуть, як на Херсонщині. Та тепер Львів вважаю рідним містом, бо тут народилися діти.

Із Наталією зустрілися в Тернополі на конкурсі наукових робіт слухачів Малої академії наук. Обоє в філологічній секції. Моя робота була з української мови, а її – з літератури. Я Наталю сподобав. Вона – не звернула уваги. Коли вступав до Львівського університету, впізнав її в коридорі. А мене швидше помітив її батько. Сказав: "Файний хлопець у вишиванці. Може, буде зять". Завжди ходив у вишиванці, для мого тата це було важливо.

Почали зустрічатися. Я – напряжний чувак. Запрошував її щодня в музей, на концерт, відкриття виставки. За вечір бували на двох-трьох подіях. Вранці в суботу у бібліотеці готувалися до семінарів.

Що одне одному цікаві, зрозуміли майже одразу. Знаком було те, що перестали купувати по два примірники однакових книжок.

Зрозуміли, що весь час проводимо разом і тільки на ніч розходимося. Відгуляли весілля на четвертому курсі. Вирішили це в розмові. Я не ставав на одне коліно й не дарував обручки. Купив їх пізніше, коли мав гроші. Весілля зробили скромне й традиційне у львівському кафе.

Стосунки – безперервна робота. Штука в тому, щоб зрозуміти: людина, яку любиш, – неідеальна. Ну й самому дивитися в дзеркало.

Коли дружина мене сильно сердить, згадую, як багато зробили разом. Ніколи не мали суперечок щодо грошей, політики й цінностей. Обоє запальні. Були побутові сварки через втому, можемо гаряче посперечатися. Але з віком все менше звертаємо увагу на дрібниці.

Не бідували, але на початку 2000-х мало хто жив у достатку. Коли достроково захистив дисертацію, мені перестали платити стипендію. Переймався.

Раніше з Наталею всюди їздили разом. Коли з'явилися діти, їм треба було залишатися вдома. До цього довго звикали.

У роботі придумую ідею, вибиваю під неї ресурси, роб­лю загальний план. Нуджуся, коли йдеться про деталі. Наталка краще дає з цим раду. Є низка спільних монографій. Розподіляли обов'язки. Вона пише ґрунтовніше.

У нас паритетні стосунки. Хоча я людина з лідерськими замашками, горну на себе ковдру. Та Наталю не завжди легко переконати. Іноді здається, простіше було б, якби хтось із нас був спокійніший. Деколи виникає така на­укова дискусія, що діти просять: "Не сваріться!"

Більше побуту лягає на материні плечі. Коли вдома щось просять зробити, часто відкладаю, хоч можу й рибу почистити, м'ясо розділити. Дружина готує смачно.

Я займаюся плануванням подорожей. Ще із січня купую квитки, складаю маршрут.

 

Часто влітку їду з роботи і, навіть не заходячи вечеряти, кажу, аби всі збиралися до лісу гуляти. Взимку майже всі вихідні проводимо в музеї. Діти беруть участь у майстер-класах, спілкуються із творчими людьми.

Літні відпустки проводимо біля моря чи гір. Цього року об'їздили Хорватію. Нам підходить ідея мандрів – щодня виїжджаємо в інше місце. У нас усі непосидючі. Я люблю вранішні прогулянки ще до сходу сонця. Торік двох старших дітей розбудив на світанку. Годину сиділи на камені та спостерігали, як краби вилазять із нірок.

Син Тарас три роки тому запропонував поїхати по Шевченкових місцях. Дідо йому подарував альбом із картинами Тараса Григоровича. Він вирішив, що отримав ім'я на честь Кобзаря. Хвалиться цим у школі. Насправді ми з Наталкою так не думали. У дитинстві обоє мріяли мати брата Тараса.

Дитина – особистість. Іноді недостатньо власного прикладу і слів "не можна". Хочемо, щоб діти виросли українцями та знали, з якого роду походять і до якої культури причетні.

Раніше помічав, що Тарас ріс надто поступливий. Мене трохи страшило, як собі даватиме раду. Пішов на бойовий гопак. Коли йому вперше розбили носа, прийшов у сльозах. Я пожалів, але порадив вертатися на тренування. Мене колись бокс загартував.

Наталка ретельна й працьовита. Мені бракує її глибини. Красива. Гарна мати. З нею цікаво.

Є завдання дня, а є – років і десятиліть. Ми невладні, але й не безрадні перед майбутнім. Насолоджуємося теперішнім днем. Хочу стати дідом. Заздрю дідам-бабам, бо мають менше клопотів на голові й більше радощів від онуків.

Наталія Тихолоз вдягнута в білу блузу з чорним бантом і класичні штани. Вимикає плазмовий телевізор на стіні з відкритою на весь екран Facebook-сторінкою. Розливає по чашках чорну каву. Маятник на настінному дерев'яному годиннику б'є 11:00.

– Моє дитинство минуло в Миколаєві над Дністром. Дід із бабою по батькові – лемки. Сюди їх переселили під час акції "Вісла" (етнічна чистка, здійснена 1947 року. Полягала в примусовій депортації українців з їхніх етнічних територій – Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини. Депортували понад 150 тис. осіб. – Країна).

Інші походили з-під Бібрки на Львівщині. Їх потім вивезли в Сибір, бо дід відмовився доносити на українське підпілля. Забрали за два дні. Ледь устиг купити валянки й бублики в дорогу. Коли повернулися, то, за радянською постановою, не могли прописатися у своєму районі. Спершу оселилися в селі Розвадів Миколаївського району, що тоді належав до Дрогобицької області, а потім переїхали в райцентр. До першого класу я пішла у Львові.

Богдан дотепер плутає, чим вуйко відрізняється від стрийка.

Зрозуміла, що не можу без нього. Навіть коли їхав у відрядження на два дні – не могла взятися за роботу. Відчувала порожнечу.

Наші стосунки проговорені. Не можемо розійтися по кімнатах і дутися, стараємось одразу вирішувати.

Чоловік мислить ушир, а я – вглиб. Книжку "Франко: від А до Я" писали, виходячи зі своїх наукових зацікавлень.

Тепер Богдан публічніший і має менше часу для наукового усамітнення. А проекти розширюються. Там, де раніше треба були двоє, тепер бракує і п'ятьох.

Готуємо дослідний проект спільно з міськрадою про Різдво і Великдень у родині Франків. Йдеться саме про міські традиції, адже в нашій культурі про святкування зазвичай згадують тільки в українському селі.

Маємо місце сили нашої родини – селище Шаян на Закарпатті. Там енергетика старих закинутих садів. Гори пологі, ростуть яблуні.

У вихованні дітей трохи переймаємо досвід Франкової родини. Ольга Хоружинська-Франко в тогочасному галицькому суспільстві вирізнялася, бо не карала дітей. Дозволяла шуміти, совати меблями по хаті. І ми намагаємося не перетиснути. Діти ходять на англійську, плавання, займаються гімнастикою й робототехнікою. Може, підуть ще в музичну школу. Дозволяємо пробувати й залишати те, що не сподобалося.

Богдан – фонтан ідей і інтелекту. Те, у що я закохалася. А ще надійний, відповідальний.

×