Для фільму "Соняшники" з вітряка зробили церкву

– Літом 1964-го заговорили, що іностранці робитимуть у нашому селі кіно. Я тоді працювала на цегельному заводі. Ми з сином 4-річним Толею ходили дивитися з пагорба, як вони фотографірували. А потом і людей із заводу наймали на зйомки. Ми плигали через невисокий заборчик, який спеціально для кіно зробили, – розповідає 81-річна Ніна Селецька із села Чернечий Яр Диканського району на Полтавщині.

Розмовляємо в кімнаті великої хати, де після смерті чоловіка 2018-го Ніна Іванівна мешкає сама. Син, двоє онуків і двоє правнуків живуть у Полтаві. Навідуються щодня. Жінка сидить у кріслі, на спинці – вишиті подушки. Поруч стоять два ціпки.

– Запрошували на зйомки весь цех – 12 формувальниць цегли. Спілкувалися з оператором і режисерами через перекладачів. У знімальній групі були й кілька українців. Нам за це платили по 25 рублів на день. А на заводі заробляли 5. Знімали два дні. Поперед нами гнали гусей і вели корів. Вроді то німці наступають, а люди тікають. Зранку до обіду фотографірували, а потім ми додому йшли. Кіно згодом бачили в Диканьці – їздили з чоловіком велосипедами. Красиве.

 

Ніна Іванівна дивиться на сервант, де розставлені з десяток фотографій. На одній – вона поруч з усміхненим чоловіком у чорному кашкеті. Зітхає.

– А потім 1969-го знову заговорили, що кіно зніматимуть. Там сюжет, як Софія Лорен шукає чоловіка, який пропав на війні. Вони під горою наставили хрестів із берези – ніби кладбище. Багато, може, даже сотню. Люди потім їх розібрали й попалили. Нікого з наших не запрошували зніматися. Але розрішили подивитися.

Багато машин стояло. Ми із сином і сусідкою Таїсою Ковальовою піді­йшли до вагончика і заглянули всередину, а там – самі дзеркала! Кажу: "О, Боже, тут і сторож є". Софія Лорен, яка була всередині, попросила перекласти. Потім підійшла і сказала: "То мій чоловік. Він – мільйонер". Я тоді вперше почула, що є такі багаті люди. Лорен була молода, чепурна, а він – пожилий проти неї. Актриса вийшла з вагончика з коробкою цукерок. На руці мала великий червоний шарф у жовтих квітах. Цукерки дала Толікові. А мені на плечі накинула той шарф. Кажу їй: "У мене такого ніколи не було, хоч я з багатої сім'ї". Вона обняла: "Ні, Ніно, це я з багатої родини". І розповіла про свою сім'ю. А я розказала, що мати нас п'ятьох сама виховувала, бо батько на війні загинув. А потім і сестра померла від голоду. Розплакалася, а вона мені сльози втирала. Шарф, який подарувала, пізніше я передала онучці Тетяні.

Односельці заздрили, що знаменита акторка зробила мені такий подарунок. Із Диканьки приїжджали фотографірувати для районної газети. Ускорості про мене почали писати як про сестру Софі.

На вулиці зустрічаю худорляву жінку в джинсах і сірому пальті до колін. Із-під рожевої шапки вибивається пасмо рудого волосся. Підборіддя прикриває медична маска. Йде від автобуса з Полтави – їздила по покупки.

– Як кіно в нас знімали, я була мала, – каже Ніна Василівна, 62 роки. – Запомнилося багато німецьких солдатів. Подумалося, що війна началася. Їм, по сюжету, треба було болото. На нашу вулицю напускали воду. Мати більше помнить. Вона й Софі Лорен бачила. Батько був столяром. Допомагав для зйомок робити церкву з млина на горі. Зараз там електропідстанція.

Із Ніною Василівною підходимо до будинку її матері 83-річної Таїсії Коваль. Та сидить на низькому дерев'яному ослоні перед зеленими металевими воротами. Тримає довгу гілку. Одягнена в куртку світло-фіалкового кольору. Розмовляє з кумою доньки, 53-річною Валентиною Білаш.

– Мій чоловік звідси родом, – каже Валентина Білаш. – Тут недалеко в яру є хата його прадіда. Коли 2008-го знімали кіно до 200-ліття з дня народження Миколи Гоголя, режисер по всій окрузі шукав місця. Хтось його сюди направив. Обрали нашу хату. Дивитися на зйомки з'їжджався весь район. Місяць тут були. Приїздила Ада Роговцева. За сюжетом, її героїня жила в нашій хаті. А в будинку напроти – Лесь Сердюк, який відьмака грав.

Наша хата у старовинному стилі – картини, рушники, фотографії. Інтер'єр їх задовольнив. Єдине, на одній стіні були обої, то вони їх чимось затуляли. Літню кухню прикрасили зеленню. За оренду хат платили по 500 гривень, це тоді було трохи менше 100 доларів. Та гроші то таке, більше важило, що могли долучитися до творчого процесу. З такими людьми, як Ада Миколаївна, раніше ніколи не стикалася. Найбільше запам'яталася її простота. Він неї якесь таке тепло йшло. На зйомки дала їй бабину вишиту сорочку. Вона взяла її в руки і сказала: "Боже, я мріяла про таку".

Валентина Вікторівна обіцяє показати хату. Йде додому по ключ.

Питаю в Таїсії Коваль, чи знала льотчика Івана Даценка.

– Родину Даценків знала. Там, де він жив, моя тітка була мачуха. Я тоді жила у Великих Будищах. Із подруж­кою ходили на Яр – кожна до своєї тітки. Івана не помню, ми малі були. Потім написали, що присвоїли Героя СРСР. Його в селі почитали. Школу назвали його іменем. А потім у газетах було, що став вождем індіанців.

– А я в це не вірю, – додає Ніна Василівна. – Вважаю, що загинув. Наш родич тоже льотчиком був. Знає, в якому бою Даценко участвував. Не міг він, каже, остатися в живих. Даже якби вижив і попав у Канаду, то міг би подати про себе вісточку. Але ж не зробив цього. Значить, не вижив.

Щоб сфотографуватися, Ніна Василівна йде в хату по іншу хустку для матері. Каже, треба запнутися парадною.

– У нас раніше було хазяйство – корова, свині, кури. Всі в селі важко трудилися, – розповідає Таїсія Федосіївна. – А тепер навколо – порожні хати. Тільки старі зосталися. Вибори пройшли, об'єднали село в ОТГ. Може, щось зміниться.

Валентина Білаш повертається з давнім ключем. Він нагадує металевий штир, на кінці якого ще один – рухомий. Його просовували в отвір стіни біля дверей і чіпляли рейку із зазуб­ринами, що слугувала засувом.

– Якщо можна проїхати машиною, то спустимося вниз, я вам хату покажу. Якщо дорога не підсохла – треба пішки. Там кілометр десь. Але не піду ногами – часу немає.

Їдемо до підстанції метрів 200. На краю пагорба зупиняємося. Дорога вниз – мокра глина.

– Там, де щас підстанція, стояли млини. Один уцілів – із нього робили церквушку. Свекор тут працював – обрізали лопасті, робили купол. А отут попід горою прямо й поставили ті березові хрести. Колії між ними прокладали для камери.

Дорога ділить пагорб на дві частини. На протилежному – чагарники акації.

– Оцього лісу тоді не було. Звідси відкривався красивий вид. Кажуть, Софі Лорен на цьому місці говорила: "Якщо є рай не землі, то він – тут".

Оце село, що зверху, – новіше, післявоєнне. А раніше люди жили по ярах. Чернечий Яр був великий, більше тисячі хат. По-різному називали хутори, як вроді мікрорайони. Праворуч – Дащенкове, ліворуч – Інгул. Якщо спуститися, буде Підлуг, а далі – Заставки. З часом люди стали на гору вибиратися. Хати деякі розібрали, деякі самі попадали. Якісь обклали цеглою і облаштували під дачу. Наша збудована 1922 року. Вже в цеглі, перекрита шифером. А сарай ще стародавній, дерев'яний, – розповідає Валентина Іванівна.

На прощання каже не звертати з дороги. Її хата буде третя ліворуч від криниці-журавля.

 

Після дощу глина мокра, слизько. Звертаю на траву. До обрію розкинулися широкі луки, де-не-де острівці дерев. Із двох боків на вершинах видніються соснові ліси. Зелень хвої контрастує з яскраво-жовтим і червоним листям на деяких деревах. Стежка у високій траві завершується обривом, внизу – старий піщаний кар'єр. За поворотом дорога вигинається півколом. Біля криниці-журавля ще яскравіють чорнобривці. Поруч обійстя, біля якого стоять мікроавтобус і позашляховик. Територія огороджена парканом із бруса. На подвір'ї викладені горою гарбузи, біля них стоїть опудало. За будинком видніються теплиці. Гукаю господарів. Ніхто не виходить.

На центральній вулиці повна тиша. Не гавкають собаки, не подають голосів свійські тварини. Деякі хати мають вигляд закритих за зиму дач. Є кілька розвалених.

Ліворуч за невисоким металевим парканом стоїть позашляховик. На воротах – державний прапор. На будинку – тарілка антени. І напис: "Увага, ведеться відеоспостереження". До обійстя під'їжджає мінітрактор із причепом, на якому закріплений моторний човен. Ним кермує худорлявий неголений чоловік, на вигляд років 60. Жінка в яскраво-зеленій квітчастій хустці поклала голову йому на плече. Обоє у фуфайках, спортивних штанях і гумових чоботах.

– Кого шукаєте? – водій намагається перекричати звук мотора.

– Ми з Полтави, обоє вже пенсіонери, – жінка представляється Лідією Михайлівною. – Тут у нас дача. Купили 40 год назад. Тоді в селі було повно людей. Заможні. Мали і корів, і все. А потім попродавали хати під дачі. Тут і голова сільради тодішній жив. Переїхав у дом нагорі. Бо тут ні "скора" не приїде, нічого. У нас джип, в любе время виїхати можемо. Живемо тут із ранньої весни до пізньої осені.

Мають невеликий город і сад. Тримають пасіку.

– Оце їздили на рибалку. Тут і грибів багато. Знайшла сьогодні одного білого – 700 грамів заважив. Жаль, порізала вже. Ось, дивіться, – показує на телефоні фото. – Сьогодні ще два відра опеньок назбирали. А доки гуляли, хтось чужий на городі зрізав дві головки капусти. У дворі стоять камери, з телефона видно все, що на подвір'ї відбувається.

– Тут раніше шукачі металу порозбирали старі дома. І в дачників багато чого крали, – каже чоловік Лідії Михайлівни. – Тому поставили камери. 20 штук їх по селу. У сусіда тоже є. Вони тут живуть, а в городі ведуть бізнес. Мають дві машини: одна тут, друга – на горі.

Розпитую про зйомки фільмів у їхньому селі.

– Ада Роговцева жила в сусідньому будинку. А в нас тут діти сиділи на подвір'ї. На воротах розочки нарисовали для зйомок. Та ми уже їх закрасили. У нас тоді онучка мала була. Вона на велосипеді проїхала, палкой махала. За зйомки дали 50 гривень. Федя в кіно знімався. Був дублером відьмака.

– По кущах ходив, – сміється чоловік. – Там у фільмі до тітки з города приїжджає племяннік і вони разом шукають клад. А відьмак лякав їх, казав: хто його знайде – погибне. Актор тоді ще не приїхав. Узяли мене дублером. Зробили грим. Удів його костюм, приклеїли бороду, парик. Бачив кіно, но себе там не впізнав.

Подружжя розповідає, що до села інколи навідуються журналісти. Шукають хату Івана Даценка.

– Там жили люди. Но чоловік помер уже годів п'ять тому. Зараз стоїть пуста. Ідіть прямо по дорозі, праворуч буде поворот. Там чоловік живе, собак тримає. Спитаєте, – говорить Лідія Михайлівна. Пригощає яблуками Сніжний кальвіль.

Сутеніє. Вулиця веде в бік левади з вербами. З першої хати по лівому боці пахне гречкою і засмажкою. Чути цюкання сокири. Гукаю господарів через дерев'яний паркан із полущеною сірою фарбою. Гавкає собака. Надвір виходить худорлявий блідий чоловік років 55. Зупиняється біля ґанку. Сокиру з довгою ручкою кладе на землю.

– Хата Даценка? Ви не перша, хто питає. Я тут 12 років живу, постійно приїжджають знімальні групи. Всім кажу: немає його хати. Та, про яку розповідають, то дім його сестри. Побудований після війни. Там племінник його жив. А хата, в якій мешкав Даценко, далі була. Вона зруйнована. Якщо хочете – ідіть шукайте. Тільки за годину стемніє. Можете заблукати. Краще влітку приїжджайте. У нас тут, знаєте, які місця? Лучше всяких курортів.

Повертаюся. Найважче дається крута дорога на гору – ноги ковзають по мокрій глині. Коли доходжу до машини, поряд зупиняється Chevrolet. Жінка дістає з багажника пакети. Чоловік перевзувається в гумові чоботи. Вдягає стару куртку. Змінний одяг і взуття залишає в машині.

– Одне авто тримаю на горі. Ставлю сусідам під двір – ми домовилися. Коли така погода, як сьогодні, знизу виїхати неможливо, – каже 60-річний Микита Сергійович. – Шукав будинок для дачі за 30 кілометрів від Полтави. Хотів, щоб було тихе місце і природа. Обрав Чернечий Яр. Хата зі зручностями. Електрика є. Поставив сонячні батареї, щоб на пенсії платити менше. Вночі до воріт кабани приходять, козулі. Навчилися з дикими звірами співіснувати: ставив охранку, на зразок електропастуха, навколо курятника. Розряд електрики відлякує тварин. Коршуни повадилися літати над курми, тому сітку натягнув. Та люди шкодять більше за звірів.

Бере пакети, махає рукою на прощання. Під шелест дрібного дощу подружжя зникає за поворотом.

×