Від психотропних препаратів віднімаються ноги
Із приходом німців наша родина переїхала із Кнісела до Нових Стрілищ. До нас часто навідувався Микола Лебедь – родич по материній лінії (після арешту Степана Бандери був фактичним керівником Організації українських націоналістів. – Країна). Якось він привів до хати змарнілого хлопця. Сказав татові: "Це рідний брат Степана Бандери, Богдан. За ним, як і за мною, полює гестапо. Треба врятувати від арешту". За кілька днів – облава. Шукають Лебедя і Бандеру. Тато сказав Богданові: "Скидай одежу й лізь у комин". Той так і зробив. Німці оглянули кімнати, стайню й побігли до наступної хати. Коли небезпека минула, Богдан виліз весь чорний від сажі. Я захлинався від сміху, бо він був схожий на чорта. Побіг до криниці, почав мити руки й обличчя. Але холодна вода тільки розмазала сажу.
Наприкінці листопада 1944 року в село прибули енкаведисти, поселились у школі. На горищі знайшли батькові книжки, які забрав із "Просвіти". На подвір'ї поставили великий казан на триногу. Варили суп, підкидаючи у вогонь книжки. До них додали й винесені з хати мої дитячі видання. А потім зняли казан і все спалили.
Батька вдома тоді вже не було – пішов у підпілля. Наступного дня енкаведисти сказали матері, щоб зібрала необхідне для дороги. "До Сибіру?" – спитала. "Наше дело отвезти к железнодорожной станции", – відповіли. Вагітній матері й нам із братом дорогою вдалося втекти. Переховувалися по селах. У Ятвягах (село в Жидачівському районі на Львівщині. – Країна) 29 січня 1945-го мама народила третього сина. Назвала Миколою – іменем чоловіка, бо не була певна, що той живий.
На початку літа 1965-го чергова Музею українського мистецтва у Львові, де я працював, сказала, що на подвір'ї чекає чоловік. Він повідомив, що має доручення від Івана Світличного (літературознавець, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960–1970 років, репресований. – Країна) передати мені деякі речі. Спочатку дав записку від Івана: "Цей чоловік свій. Прийми його!" Згодом вручив кілька цукерок-"батончиків". Це були закручені й загорнуті у фольгу фотоплівки з перезнятим самвидавом. Кур'єр розповів про тривожну ситуацію в Києві, про можливі арешти. На щастя, в моєму записнику не було його прізвища й адреси, тож він не проходив по моїй справі. Тільки через багато років я дізнався, що посланця від Світличного звали Олекса Щириця – геолог, шістдесятник із Києва.
Мене арештували в серпні 1965-го. Не били. КГБ вибірково застосовував психотропні препарати. Вони діяли по-різному: від пригнічення психіки до ненормальної веселості й часткового паралічу. У мене паралізувало ноги. Вони знали, що зі мною діється, бо не кликали на годинну прогулянку.
У концтаборі доводилося хитрувати. Заходив у читальну залу й робив вигляд, що досліджую творчість російських письменників. Виписував цитати з творів Бєлінського, Чернишевського, а між цитатами писав про Опанаса Заливаху, Івана Драча, Миколу Воробйова, Тараса Шевченка.
Коли наглядачі засікали, що під час роботи заглядаю до книжки, кидали на іншу, де неможливо було читати. Найскладніше було підвозити цементний розчин для бетонування цеху. 300-кілограмову тачку важко було тримати, особливо, коли під колесо потрапляв камінець. Тоді розчин гойдався, наче ртуть. Треба було напружувати всі сили, щоб тачка не перекинулася. За цю роботу додатково давали на обід склянку молока. Його мали і в'язні, які виготовляли фанеру.
Коли сидів у львівській одиночці, принесли перлову кашу на обід. Помітив у ній щось біле. Викликав медсестру Катю. "В чом дєло?" – запитала. "Я знайшов купу черв'яків у каші". – "Я консультіровалась с начальством. Варєниє червякі нє врєдниє". Концтабірну баланду важко було їсти. Її заправляли штучним жиром, добутим під час переробки нафти. Його зливали.
У концтаборі почувався погідно завдяки Михайлові Сороці (політв'язень, член крайового проводу ОУН – Країна), із сином якого товаришував до ув'язнення. Разом виходили на зарядку. Навчив мене виконувати вправи за системою хатха-йоги. Вони мали чудодійну силу: з'являлися гарний настрій, енергія, народжувалися творчі задуми. Він подарував мені конспект хатха-йоги зі своїми рисунками.
Ми протестували через порушення прав людини. Такі акції закінчували карцером. Коли в художника Опанаса Заливахи забрали фарби й намальовані портрети в'язнів, друзі митця пішли до адміністрації концтабору з вимогами їх повернути. Нас кількох кинули в карцер на 15 діб. Ми оголосили голодування. За протести часто позбавляли побачення з рідними й листування.
Вдалося передати на волю важливі невідомі матеріали закритого судового процесу над членами Української робітничо-селянської спілки. Суд відбувався у травні 1961 року. Свідок у цій справі історик Іван Красовський розповів, що членів організації звинуватили за "зраду батьківщини", яка передбачає розстріл. Думав, їх уже немає живих. Написав про це у статті. Коли в концтаборі зустрівся із членами спілки, вирішив виправити помилку. Зібрав їхні протести на ім'я генпрокурора й передав на волю. За кордоном вийшла книжка "Українські юристи під судом КГБ" з передмовою Івана Світличного. Гебісти скаженіли, а світ дізнався правду про борців за Українську державу. Якби не ця передача, ніхто не знав би імені Левка Лук'яненка та його колег. Я жартома казав Левку Григоровичу, що своєю світовою славою має завдячувати мені.
На побачення приїжджали рідні. Через брата Миколу передав на волю екслібриси Опанаса Заливахи. Деякі матеріали ховав у виготовлених із фанери, оздоблених візерунками скриньках. З одним таким подарунком, адресованим Ірині Жиленко (українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист. Учасниця антиколоніального руху шістдесятництва. Була близькою із Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською. – Країна), вийшла пікантна історія. У стінках скриньки були запресовані моя та Опанаса Заливахи заяви-протести. Через людей, які приїжджали на побачення, сповістили Надію Світличну, щоб забрала в Ірини скриньку. Та віддавати не схотіла: "Це мені принесли від Богдана, то для мене дорога пам'ятка!" У Надії не було виходу, мусила сказати: "Ти була прикриттям, а скринька належить мені". Жиленко повернула подарунок неохоче.
У концтаборі карався священник-патріот Зиновій Карась. Релігійні свята ми відзначали за всіма церковними канонами. Співали, колядували. Різдво святкували в бараку, а Великдень – у просторій альтанці посеред концтабору. Її прикрашали вишитими рушниками, намальованим Опанасом Заливахою образом Ісуса Христа. Єдиним напоєм був круто заварений чай. Велику кварту передавали з рук у руки. Пили по ковтку.
Якось не відомий в українській громаді в'язень переступив зорану смугу й підійшов до концтабірної огорожі з колючим дротом. Ухопився за неї, наче намагався перелізти на другий бік. Із вишки пролунав постріл. Чоловік ще тримався руками, але був уже мертвий. Ми бачили, як охорона відривала від огорожі його пальці. Солдатові, який його вбив, дали двотижневу відпустку.
З лікарні Дубравлагу (Дубравне табірне управління в Мордовії. – Країна) в концтабір №11 привезли непритомного політв'язня Анатолія Лупиноса й поклали в коридорі бараку. Його зуби були міцно стиснуті. Працівники медпункту не могли відкрити рота, тому вливали "болтушку" через ніс. Анатолій лежав, наче мрець, не рухаючись. Його голодування тривало вісім місяців. 1967 року після закінчення терміну ув'язнення його, паралізованого, винесли на ношах із концтабору й відправили до батьків на Черкащину.
Перед закінченням строку мене без всяких підстав кинули в карцер на 15 діб. Я оголосив голодування. Коли вийшов, ремінь від штанів двічі можна було обкрутити навколо тіла. Таким худим я був один раз.
Один член ради Української Гельсінської спілки зізнався, що КГБ змусило його підписати заяву на співпрацю. Намагався відмовитися. Казав, що останнім часом не буває на засіданнях, бо не сплатив членських внесків. "Продовжуйте ходити, ми дамо вам гроші!" – і принесли суму в розмірі місячної платні добре оплачуваного спеціаліста. Що я йому міг відповісти? Сказав: "Приходь! На засіданнях не буде розмов на антирадянські теми".
Після звільнення заходив до Ліни Костенко. Вона розповідала, що відчиняє тільки своїм, які знають, як шифровано дзвонити. Але якось кагебісти пронюхали й обманули її "своїм" дзвінком. Казала, яка вона була люта на них. Боялася, що її рукописи можуть знищити. Говорила, що коли ходить на закупи й бачить друкарський папір, то віддає перевагу йому, а не харчам.
1968 року міліціонери сказали, що арештують за "тунеядство", якщо не знайду роботи. Працював будівельником, маляром. Потім – у бібліотеці Ходорівського цукрокомбінату. Завідувачка Марців була підготовлена. На горищі стояв магнітофон, який писав усі мої розмови. Зауважив: коли до мене заходили друзі-письменники, Марців перевертала картки і щось нотувала на звороті. Потім рвала, кидала у смітник. Коли викрив, що стежить за мною, вона впала в істерику й розірвала на грудях плаття. Звільнився.
Одружився за три роки після концтабору – 1973-го. Оксана – моя односельчанка, медик. На весільну вечерю запросив друзів. Наші розмови прослуховували. Через тиждень гостей – членів КПРС викликали в обком партії на "перевиховання". Вони на якийсь час перервали зі мною контакти.
Якось гебісти прийшли до сусіда і сказали звільнити на годину кімнату. Проробили в нашу квартиру діру і вставили пристрій для підслуховування. Коли свердлили стіну, в нашій кімнаті відпала частина штукатурки.
За тодішнього розкладу політичних сил В'ячеслав Чорновіл не мав шансів утримати президентство, навіть якби обрали. КГБ, армія, прокуратура, суд, міліція були підконтрольні Москві. Спровокували б якусь ситуацію і знищили б. Під час другого балотування Кремль вирішив не чекати, коли народ проголосує за Чорновола. Убили.
"Збулася мрія мого життя і нації", – такою була перша думка 24 серпня 1991 року, коли проголосував у Верховній Раді за Акт Незалежності, що його ухвалила парламентська більшість.
Якби була змога почати все спочатку, пройшов би тим же шляхом боротьби. Був би вимогливіший до себе, менше помилявся б. Хоча розумію, що без помилок неможливо. Головне – вміти їх не повторювати.
2 
35413
Коментарі