Трипільці були найрозвинутіші в Європі в епоху бронзи

Я з дитинства звалася Зосею Баранович. Мій тато Стані­слав Вікентійович народився у Вітебську. Його предки були шляхтичами з Білорусі. За царату їх вислали до Сибіру. Мати Лідія Миколаївна – українка з дворянської родини. Із батьком познайомилася на фронті Першої світової війни. Він був ад'ютантом генерала Брусилова, а вона – сестрою милосердя.

Брусилов після більшовицького перевороту перейшов на бік червоних. Батько з цим не змирився і пішов у білу армію Денікіна. Це йому не минулося. 1932 року радянська влада всю нашу сім'ю вислала до Астрахані.

 

щойно закінчила там школу, як спалахнула Друга світова війна – й нове заслання, тепер в Актюбинську область Казахстану. У селі родини засланців розібрали казахи – їм потрібні були "раби". Ми потрапили до українця, який невідомо як опинився в цих краях. Тата змусив працювати біля корів, маму зробив швачкою, а мені запропонував піти на курси трактористів у сусіднє село. Батьки дали добро, бо ніколи не цуралися важкої роботи.

Вони привчали мене до світової культури, особливо мама. Була освічена, зналася на літературі, театрі. Батько казав: "Життя складне, доню, треба бути по-чоловічому сильною". Така я і стала.

Курси трактористів проходили ще одна дівчина і семеро хлопців. Усі жили в одній хаті. Покотом спали на печі. Я одразу сказала, що там не лягатиму. Вмостилася на лавці.

Навчання тривало одну зиму. А навесні вже сіла за трактор. Відпрацювала посівну, а потім – жнива. Паші Ангеліної з мене не вийшло (Парасковія Ангеліна – бригадир тракторної бригади з Донеччини. Двічі Герой соціалістичної праці. – Країна), але орала і врожаї збирала добре.

Батьки вирішили, що мені треба вчитися, я й сама цього бажала. Засланцям не дозволяли пересуватися, втім закривали очі на тих, хто збирався навчатися. Тато з мамою допомогли нелегально виїхати до Кизилорди, де був Об'єднаний український університет. Іспити на історичний факультет здала з першого разу. Допомогли шкільні знання й ті, що передали батьки.

1943 року перевелася до Київського університету імені Тараса Шевченка й поїхала до столиці. Дорогою мало не померла. Їхала потягом з іншими студентами. У вагоні мене звалила з ніг малярія. Сильно нудило, температура була під 40, почалося марення. На одній зупинці провідники вирішили мене позбутися. Витягли з вагона, поклали на траву посеред степу й накрили якоюсь ковдрою. Коли поїзд уже рушав, із вагона вистрибнула Надійка Дідан. Ми з нею вчилися на одному факультеті, але не знали одна одної добре. Підбігла до мене й закричала: "Я її тут не залишу, загине ж!" Вона врятувала мені життя. Домоглася приїзду лікарів, дочекалася мого одужання. А потім ми разом дісталися Києва. Надійка стала найкращою подругою.

Коли приїхали до столиці, страшно засмутилася. Весь Хрещатик – суцільні руїни. Чи не на другий день студентів погнали розбирати ті завали. Цеглу тягали і хлопці, і дівчата, доки вулицю повністю не розчистили.

Студенткою я побувала в кількох експедиціях московського археолога Бориса Гракова (1899–1970 роки. – Країна). Перший раз поїхали до Нікополя на Дніпропетровщину. Розкопали там кілька скіфських курганів. Лежить небіжчик, а поряд – горщик із монетами та коштовностями. Й обов'язково – кинджал, який зветься акінак. Тоді зрозуміла, що стану археологом.

Із майбутнім чоловіком Юрієм Березанським познайомилася студенткою. Я вчилася на історичному факультеті, а він – на механіко-математичному. Восени всіх студентів посилали в Мотовилівку під Київ збирати яблука. Коли поверталися, місць у вагоні вже не було – дехто й на даху їхав. Раптом до мене підійшов симпатичний хлопець. Простягнув невелике миршаве яблуко і спитав, чи хочу. Відповіла: "Ні, у нас їх і так багато". "Ну, тоді давай просто посидимо, поговоримо", – запропонував. Коли приїхали до Києва, розповіла Юрію, в якому гуртожитку мешкаю. Він почав до мене приходити.

Батьки Юрія – колишні селяни, які стали інтелігентами найвищого штибу. Тато Макар Якович розвивав агрономічну науку, мати Лідія Хомівна працювала на бібліотечній ниві. Обоє були палкими українськими патріотами. На власні очі бачив батько Юрка, що зробили з Києвом і його жителями червоні московські орди Муравйова 1918 року. Як тільки звелася на ноги Українська Народна Республіка, пішов воювати в армію Симона Петлюри.

Юрій вступив до університету з першої спроби, хоч мав за плечима лише вісім класів школи. 1948-го став аспірантом Інституту математики. Захистив кандидатську й докторську. Став на чолі відділу математичного аналізу Інституту математики. Його наукова слава перетнула океан. 1969-го його обрали членом Американського математичного товариства."Семінари Березанського" стали кузнею майбутніх корифеїв науки. Він підготував 13 докторів і 45 кандидатів фізико-математичних наук.

Отримала диплом із відзнакою. За розподілом потрапила до Херсонського історико-археологічного музею. Будівля стояла занедбана. Купами були звалені книжки й експонати, відібрані в німців, – вони їх спакували, та вивезти не встигли.

Мешкала у флігелі сторожихи та прибиральниці Дар'ї Іванівни. Працювала вдень і вночі. Спала по 2–3 години. Часу і знань не вистачало, бо університет дав небагато. Готувала археологічну експозицію, влаштувала гурток із місцевих старшокласників. Вони допомагали. Своєю енергією заразила й директора музею, і ще одного на­укового співробітника. Це був увесь персонал. За півтора року відкрили музей і бібліотеку.

Коли Юрій приїхав до Херсона, сказав: "Повертаймося до Києва, вступиш в аспірантуру. Тільки спочатку тут розпишемося". У мене тоді почалися проблеми зі здоров'ям. Лікарі сказали, що дітей не матиму. Коли розповіла про це Юрію, він відповів: "Люба, ти мені потрібна. Я тебе кохатиму будь-якою".

Пішли у загс і одразу розписалися. Повернулися у флігель при музеї. Батько мій уже чекав на нас із пляшкою вина. Скромно посиділи, побажали одне одному щастя. Гостей не запрошували.

Лікарі помилилися – я народила доньку. Наталя була науковцем, працювала у Інституті біохімії Академії наук. Мала чоловіка й сина Артема. Але захворіла страшною хворобою. Атрофія мозочка призвела до розладів у психіці. У 50 років донька викинулася з вікна.

 

Восени 1949-го стала аспіранткою Інституту археології Академії наук. За чотири роки захистила кандидатську про пам'ятки передскіфського часу на Уманщині. Керівник відправив мене під Умань шукати поселення епохи бронзи. Його упізнали за темними плямами на ораній землі. Почали копати. Одразу ж натрапили на залишки житла, посуд, знаряддя праці, зброю.

І тут раптом неподалік серед поля хтось помітив невеликі дивні горбки. Розкопали один і зойкнули. Це були зольники – новий тип археологічних пам'яток. У спресованому попелі – безліч знахідок: вироби з кераміки, бронзи, каменю.

Давні жителі Месопотамії (рівнина між річками Тигр і Євфрат на території сучасних Іраку та Сирії. Перші цивілізації тут виникли понад 5 тис. років тому. – Країна) нічого не викидали – в них був культ речей. Робили з них зольники-святилища, біля яких молилися вранці й увечері. Наша знахідка під Уманню довела, що трипільці контактували з найдревнішими цивілізаціями Землі.

1968 року опублікували "Лист ста тридцяти семи" – проти політичних переслідувань дисидентів у Радянському Союзі. Серед підписантів був і Юрій. "Я розумів небезпеку. Що це буде крапка в моїх стосунках із владою. Але інакше вчинити не міг. Не можна обурюватися і мовчати", – говорив він. Від Юрія зажадали письмових пояснень. Написав, але вийшло гірше, ніж сам лист. Його заходилися "перевиховувати". Позбавили курсу лекцій в університеті Шевченка, не дали обіцяної квартири навпроти Оперного театру, перекрили шлях за кордон, влаштували публічне засудження в Інституті математики. 20 років гальмували прийняття в академіки. Лише за горбачовської перебудови 1988-го став ним. А наступного року, коли йому вже було 65, нарешті випустили в Грецію з науковою доповіддю. До 2006-го він узяв участь у 45 міжнародних конференціях. Доповідав на 47 семінарах у восьми країнах. Шість його монографій перевидали англійською мовою.

Чоловік долучився до визвольних змагань наприкінці 1980-х. Брав участь у створенні Народного Руху. На початку незалежності запропонував реорганізувати Академію наук. Пропонував кількох гідних кандидатів у президенти НАНУ. Лише "узяли до відома". Віддячили почесним званням Заслуженого діяча науки і техніки України. Нарешті дали двокімнатну квартиру на Березняках у Києві. На цьому й скінчилася "реорганізація" Академії.

Усе життя провела в полі на розкопках. Побувала десь у 40 експедиціях. У багатьох мене супроводжував коханий. Особливо часто, як купив "Жигулі". Їздив зі мною на розкопки трипільців, а між ними робив геніальні відкриття в математиці.

У 80 років брала участь у розкопках Гордіївського могильника на Вінниччині. Знайшли поховання представника трипільської еліти. І велику кількість виробів із золота, бурштину, срібла: прикраси, знаряддя праці, деталі кінської збруї. Сенсаційними стали знахідки із заліза, адже поховання відноситься до середини бронзової доби. Трипільці були найрозвинутіші в Європі в епоху бронзи. Зводили багатоповерхові будинки, виготовляли знаряддя праці, збирали овочі та фрукти, ловили рибу, сіяли хліб.

Чоловікові не раз пропонували емігрувати. "Та не хочу я! Моя любов – Україна і математика", – казав. Після його смерті онук кликав мене до себе в Америку. Не боюся переїзду. Просто там навіть із рідними буду на самоті.

За все життя не мали жодного гучного застілля – не любили цього.

×