– Макінтош – то була моя мрія молодості, – розповідає киянка Тамара Карабієвська, 86 років. У 1950-х працювала асистенткою на кафедрі іноземних мов у радіотехнічному училищі. – Усі цивільні викладачі з весни по осінь носили такі. Щойно я стала молодшим викладачем, мати сказала: "Треба справити тобі макінтош". І почала відкладати гроші.
Шотландський хімік Чарльз Макінтош (1766–1843) під час роботи в лабораторії випадково заляпав рукав піджака каучуком, йдеться в легенді. За два дні зауважив, що тепер тканина не пропускає води. Вже після смерті вченого заснована ним компанія запатентувала прорезинені плащі. Вони стали обов'язковим елементом уніформи британських поліцейських, військових і залізничників.
Фасон макінтошів неодноразово змінювався. Остаточно сформувався на початку ХХ століття: вільний силует, рукав реглан із манжетами, потаємна застібка, скісні врізні кишені. Після Другої світової війни фірма "Макінтош" випускала тільки люксові моделі з дорогої тканини, вручну обробленої малайзійським натуральним каучуком.
У Радянському Союзі макінтоші шили з габардину, обробляли овечим воском – ланоліном. Наявність такого плаща засвідчувала достаток і високий статус.
– Постало традиційне для тих часів питання: "Де взяти?" – продовжує Тамара Олександрівна. – У київських магазинах жіночих макінтошів не продавали, фабрика Смирнова-Ласточкіна шила тільки чоловічі. Треба було або їхати до Москви, або "діставати". Вийшли на закрійника, який працював на вулиці Червоноармійській. Лев Борисович сам запропонував матеріал – тоненький світло-сірий габардин. Три місяці, три примірки, три мої зарплати, і я – щаслива власниця модного макінтоша.
Лев Борисович казав: "Дєточка, вам його не зносити". І був правий. Вже на початку 1960-х у моду ввійшли плащі-болоньї. Макінтоші стали ознакою старомодності й відсталості. Років 10 мій протеліпався в шафі, аж поки його остаточно не побила міль.
4 
35413
Коментарі