Буханець хліба з домішками тирси ділили на шістьох

Жили разом із татовою матір'ю. Вреднюща була, нас із братами завжди гонила. Пакості робила. Мати звечора в печі наварить їсти, а зрання побіжить на роботу. Баба тишком кине в горщик жмут сміття. А тато, як з'їсть таке, то гнівався на маму й бив. Баба ніколи не признавалась і не вступалася за неї. Хоча нас, малих, навіть сусіди питали, чому мати ходить у синяках. Вона ж була добра жінка.

У наше село єврей на підводі привозив різний крам, щось продавав, дещо вимінював. Мати брала в нього потрібні в господарстві речі. А як її не було, то я бігла. Любила купувати металеві приколки на волосся.

 

1932‑го мені було 7 років. Батько поїхав на заробітки в Москву. Звідти майже щотижня надсилав сухарі. Мати працювала причепницею на тракторі в колгоспі. Їй видавали невеличкий пайок. Ми зі старшим братом Яшею теж добували їжу – ловили скойки (двостулкові річкові молюски. – Країна). Клали на гарячу сковорідку, вони хлоп-хлоп – і розкривалися. Всередині було добре м'ясо. Дещо передавали материні батьки із села Бондурі. Вони жили заможніше, мали корову. Але в них було ще сім ротів – п'ять синів і дві доньки.

Під час Голодомору в селі не залишилось ні кота, ні собаки – з'їли все. Та все одно люди пухли від голоду. У важкому стані був мій двоюрідний брат Василь. Уже ніхто не сподівався, що виживе. Але, дякувати Богу, вижив.

І після голоду бідували. Взуття не було. Якось пішли по дрова в ліс. Яша наступив босою ногою на щось і дуже поранився. Рану залили керосином і ганчіркою обмотали.

Весною 1943‑го працювали з дівчатами в полі. Там німці нас і застали. Повели додому, щоб попрощалася з рідними. Фашисти йшли біля мене з автоматами, ніби злочинця привезли. Коли ступила до хати, мати в сльози. Але що поробиш – зібрала мене в дорогу.

Нас погнали в райцентр. Спершу тримали поблизу Белендіївки п'ять діб, а коли зібрали ще більше молоді, повели на залізничну станцію. Загнали в брудні товарні вагони. Людей було так багато, що не присісти. В дорозі потерпали від смороду, голоду, спраги і виснаження. Я кілька разів непритомніла.

Поїзд зупинився серед поля. Нас випустили в туалет. Ми так хотіли пити, що шукали сліди від коров'ячих копит, в яких збиралася вода, і так рятувалися.

У Німеччині, у збірному пункті, нас почали відбирати, як товар. Людей, в яких були рани на руках, забирали, і більше ми їх не бачили. Ходили чутки, що їх спалювали. Мене гестапівці забрали на фабрику в Ганновері, де виготовляли запчастини для літаків. Територія величезна, оточена колючим дротом, сама фабрика – схована під землею. З одного боку була річка, по якій ходили пароплави, а з другого – аеродром.

Нас змусили зняти одяг. Я була ще худим дитям. Йшла гола, прикривалась руками, відчуваючи сором і страх. А німці поплескували дівчат руками по тілу й казали: gute Мädchen – гарні дівчата.

Нас відвели в госпіталь. На кожну завели картку, сфотографували. Зробили якісь уколи. Після них лихоманило, дехто вмирав. Можливо, на нас проводили досліди. Шрам на руці залишився на все життя.

Моя бригадирка, хитра німкеня, була гуляща. Крутила з чехами й хорватами. Дівчат не любила. Спочатку я не знала, як працювати, то вона била по руках. Але не показувала, що і як робити. Ми стругали дерев'яну стружку, насипали її в ящики, в які пакували снаряди. Якось у мене вийшло її багато. Загорілася. Думала, мене вб'ють. Сиджу трушусь, як козеня. Але покарали її – кудись забрали з нашого цеху.

Хлопців, які гуляли з німкенями, кастрували. Одного мого земляка з Куни спіткала така доля.

Я мала довгі коси. Якось на фабрику приїхала молода німкеня з матір'ю – мабуть, хтось із їхніх рідних там був наглядачем. Вони прискіпливо розглядали мене, а потім посадили на бричку й повезли в перукарню, де мою грубу косу відрізали вище вух. Із такою зачіскою повернули на завод. Я не могла зупинити сліз, хоча перекладачка Віра з Харкова завжди радила при німцях не плакати, бо вони цього не люблять.

 

Працювати було важко, ми недоїдали. Вранці давали буханець хліба з домішками тирси, який ми ділили на шістьох, а ввечері – баланду з брукви. Біля фабрики збирали сухе листя, скручували його й курили. Наїмося диму – і вже було ситніше. Недалеко був глибокий яр, куди німці вивозили відходи. Там підбирали недоїдки – огризки від яблук, аби хоч якось підживитись. Підняла, витерла рукою і з'їла. Казали, одна дівчина в тому смітті втопилася.

Працювали по 12 годин. Німкені, які жили по сусідству, домовлялися з наглядачами табору, що ми зможемо залишати територію, аби допомагати їм по господарству. Після роботи на заводі бігали в найми заради шматка хліба. Моя хазяйка підгодовувала мене, давала одяг. Якось недалеко від табору вантажили картоплю. З мішка випало три картоплини, я їх нишком підняла й заховала. Але це помітили, мене ув'язнили. Розстріляли б за крадіжку, але заступилася та німкеня. Збрехала, що це вона дала картоплю, хоча її в неї ніколи не було. Мене випустили. При зустрічі по-материнському обійняла.

Знайома не хотіла робити на німців. Двічі пробувала втекти з табору, але не вдавалося. Потім вагонеткою обрізала собі пальці на нозі. Її поклали в лазарет. Коли стало краще, втекла. Була санітаркою на фронті.

Жили в бараках біля фабрики. В нашій кімнаті було п'ять чотириповерхових ліжок на 20 дівчат. Як ішли з роботи, то співали українських пісень.

У дворі були душові. Від хлопців відгороджувала дерев'яна дірява перегородка. Вони бувало заглядають до нас, а ми на них кричимо.

Була дурна і смілива, не боялася смерті. Один хорват, років 40, у столярній майстерні витесував для остарбайтерів шуги (взуття з дерева. – Країна). Обмовився, що було б добре, аби хтось із дівчат виніс із цеху бинти і йод, а ми тоді якраз пакували аптечки. Я понапихала тих бинтів у рейтузи і ліфчик, які мені дала німкеня, і пронесла через прохідну. Якби хтось побачив, розстріляли б одразу.

На тиждень мали один вихідний. Табір забороняли залишати, але ми умудрялися виходити. Казали, що йдемо в католицьку церкву, а віра для німців – важлива. Богослужіння в тому костелі біля озера були єдиною розвагою. Ми ховали нашивки остарбайтерів за комір, робили кучері. Від німкень деякі дівчата мали трохи гарних речей. На свята в таборі робили вечорниці. Мали гармошку і влаштовували собі "веселую жизнь".

У таборі зустріла майбутнього чоловіка Володю. Він родом із Росії. Служив у кавалерії, потрапив у полон. А вже звідти – на наш завод. Одного разу на територію кіньми приїхав батько начальника табору. Він відпустив коняку, а вона пустилася бігти. Ніхто не міг спіймати, а Володя зумів утихомирити. Тоді начальник табору віддав його своєму батьку в батраки.

Володя сам недоїдав, щоби нам перекинути через паркан який шмат хліба, загорнутий у ганчірку. Після ви­зволення ми повернулися додому – я в рідну Гунчу, він – у Курську область. Та, видно, почуття не давали йому спокою – розшукав мене. 1946 року ми розписалися.

Коли американці нас звільняли, то підпалили фабрику. Все горіло. Полонені повиходили з бараків. Нам видавали по дві ковдри. Бігли до озера мочити їх і вкривалися. Потім нас перевезли в табір для звільнених, там провели все літо. Добре годували, давали навіть чорний шоколад. Один лейтенант побачив, що я пишу дівчатам адреси, і покликав оформлювати документи на колишніх полонених. Додому повернулась останньою ходкою – в жовтні 1945‑го.

Ми з чоловіком усе життя працювали на Гайсинському цукровому заводі. Наш перший син помер малесеньким. Тоді жили в Гунчі. Злодії влізли через вікно, розбудили немовля. Щоб воно не кричало, подушкою задушили. Друге дитя, наша доня, померла 6‑місячною від менінгіту. Потім у нас народилися два сини –

Василь і Анатолій – і донька Галина. Толя загинув

у 38 років. Зараз живу в доньки.

Маю єдину мрію – зустрітися зі своїми дівчатами з табору. Не знаю, правда, чи ще хтось із них живий.

×