"Оксана приходила сюда знакомиться, давала повод, чтобы к ней цеплялись"

8

9 березня в Миколаєві зґвалтували 18-річну Оксану Макар. Потім придушили, замотали в простирадло, понесли на будівельний майданчик і там підпалили. В Оксани обгоріло 55 відсотків поверхні тіла, зварилися нирки, печінка. Зітлілі до кісток праву руку й ліву стопу ампутували. У нарузі з дівчини підозрюють Максима Присяжнюка, Євгена Краснощока й Артема Погосяна.

Лікарі виявили в Оксани патологію головного мозку, яку могло спровокувати удушення. Щодня через крапельницю потерпілій вводять п'ять тисяч калорій та імуномодулятори

Кафе "Рибка" розташоване посеред продуктового ринку на вул. Дзержинського майже в центрі Миколаєва. 17 березня на дверях скотчем приліплений аркуш А4, на якому від руки написано "Зал заказан (у нас свадьба). Не дергайте ручку". З приміщення виходять наречений із товаришем. Молодий похитується. Щоб не впасти, ширше розставляє ноги.

- Бар не работает, - пояснює він, доки друг допомагає прикурити цигарку. - Я сегодня женюсь.

У кафе "Рибка" 9 березня Оксана Макар познайомилася з хлопцями, яких міліція підозрює у зґвалтуванні.

18 березня, 10.00. Наречений із другом і ще троє дівчат підмітають у кафе. Вони у святковому одязі, не встигли переодягтися після весілля. Обличчя свіжі, перегару не чути.

- Мы с Наташей вчера поженились, - каже Віталій, киваючи на чорняву офіціантку, яка протирає келихи за барною стійкою. - В городе будто бы говорят, что нам хозяин бара заплатил, чтобы свадьбу сыграли. А то нам плохую рекламу сделали. При чем здесь кафе? Они могли где угодно познакомиться.

Заклад нагадує охайну шкільну їдальню. На підлозі нова жовта плитка, шпалери на стінах у тон. Прості столики на чотири особи. Стільці з металевими ніжками й чорними квадратними сидіннями. Жінки змітають дощик, серпантин і обгортки від цукерок.

В городе будто бы говорят, что нам хозяин бара заплатил, чтобы свадьбу сыграли. Но при чем здесь кафе? Они могли где угодно познакомиться

- Оксана была у нас постоянной клиенткой, - Віталій знімає стільці зі столів, ставить на чисту підлогу. - Приходила сюда знакомиться, давала повод, чтобы к ней цеплялись. Даже нет, сама цеплялась, подседала к мужчинам. Просила угостить или дать пару гривен, мол, ей на сок и пиво не хватает. Всегда приходила одна, а уходила с кем-то. В тот вечер заказала бутылку пива, она самое крепкое пила, "Балтика 9". Есть версия, что ей подсыпали что-то. Это неправда, у нас не могли. Пиво мы при клиентах открываем.

Жінки перелічують невідкорковані пляшки, які залишилися після весілля. Через це в кафе галас.

- Ей не с кем было познакомиться, - говорить чорнява Наталя. Вона перевдягнулася в джинси й чорну кофту. - Заказала еще 20 грамм водки. Но водки ей не дали: когда видно, что человек уже готовый, мы не наливаем. Я принесла ей сок.

Віталій показує столики, за якими сиділа Оксана й хлопці. Вони за півметра один від одного.

- Она сама к пацанам подсела. Возле Жени, который с бородкой, пристроилась. Они ее хотели выпроводить, но Оксана не ушла. Стала гладить Женю по лицу. Он ей грубо сказал: "Р-руки убери, а то зубы все повыбиваю". Я ее попросил рассчитаться, а она сказала: мальчики рассчитаются. Тот, что с бородкой, говорит: ты еще не отработала, чтобы за тебя платить. Оксана попросила купить ей бутерброд, но они отказались.

Віталій допомагає жінкам поставити ящик із пляшками в холодильник. Жонглює пивом, ледь не розбиває одне, ловить біля підлоги.

- Максим постоянный клиент был, любил показать себя крутым. Раз приходит, посетителей много. Он подходит к стойке и с таким выражением лица, будто его здесь все знают и уважают, говорит: "Мне как всегда". Я спрашиваю, что как всегда: пиво с чипсами? Но, в общем, он безвредный был. Только что мнил о себе много.

На Віталія падає надувна кулька зі стелі. Він підбиває її ліктем і кидає за барну стійку.

- А Женю я пару раз видел. Он охранником в АТБ работал. Когда выпьет, становится неуправляемым, может что угодно натворить. Он и в мою сторону начал хамить: позвони Сереге, пусть идет сюда. Говорю, кто я тебе такой, что ты мне приказываешь? Надо - сам звони. Он вел себя, как быдлятина.

Бармен Сергій у світлих випрасуваних штанях підмітає.

- Я немного знал Женю, он работал в одном магазине с моей девушкой, - розпрямляється і прогинається в попереку. - Вообще больной на голову был. Женился пять лет назад, а через пару месяцев развелся. У них ребенок общий, но я лично видел, что он с другой девушкой жил. Рассказывал мне, что когда-то в Одессе три ювелирных магазина ограбил и уехал в Николаев на ворованном BMW. Машину менты поймали, Женю посадили в КПЗ, но не могли доказать его вину, поэтому отпустили. Он этим хвастался.

Повна жінка у фіолетовому светрі й чорному фартуху в горошок сварить хлопців, що нічого не роблять. Вони вирівнюють столи, ставлять біля кожного по чотири стільці.

- 8 марта я, Максим и Женя сидели в одном кафе, - продовжує Сергій. - Говорили о женском празднике, песни заказывали о женщинах. Максим сказал, что хочет найти девушку для серьезных отношений. А Женя выпил и начал толкать идеи, что белая раса - высшая. Он скинхедом был. Черных не любил, азербайджанцев, негров. Говорил, что с друзьями бил их в темных подворотнях.

Сергій виходить із кафе, закурює. Складає руки на грудях і пускає дим праворуч.

- Больше всего мне жаль Артема. Он случайно в эту компанию попал. Жене и Максиму было 23 и 24 года, а Теме - 22. Познакомился он с ними за три дня до этих событий. Тут все говорят, что у Артема отец - бывший прокурор области. Это неправда, его папа всю жизнь на севере в России работал. Тема практически без него рос. В начале февраля его отец умер, Артем к нему на похороны ездил. Мама его библиотекарем всю жизнь была. Некому за него заступиться. Он еще ребенок. Просто когда напьется, на него легко надавить, повлиять.

Однокімнатку на першому поверсі, в якій хлопці ґвалтували Оксану, Максимові Присяжнюку купили батьки.

Будинок по вул. Леніна, 140 заселили 1994-го. Біля нього на дитячому майданчику грають у футбол хлопці 12-14 років.

- Ты че, мяч поймать не можешь, б...дь! - кричить білявий у розстібнутий куртці.

- Отойди отсюда нах..., я пасовать не могу, - відповідає повний хлопець у завеликих джинсах.

На дверях першого під'їзду домофон. Близько 18.00 заходить худорлява молода жінка у фіолетових колготках і короткій хутряній куртці.

- Я ничего не слышала в тот вечер, я выше живу, - знімає вузькі довгі рукавички й іде до ліфта. - На соседней стройке, куда тело девочки выбросили, каждый вечер кто-то орет. Тут бы резали кого-то - никто бы не вышел. За свою шкуру страшно.

На першому поверсі вузький коридор на 10 квартир. Біля кожної - килимок. Максимове помешкання аж у кінці. Жінка з квартири №7 відчиняє двері, коли проходжу повз.

За 20 лєт незалежності одні бари понастроювали, споюють і обкурюють молодьож. Єслі б на тій стройці був сторож, то такого б не було

- Я почула, що хтось чужий по коридору ходить, - виходить за поріг у домашньому халаті й капцях. - Я впізнаю по шагах усіх сусідів. Звукоізоляція між комнатами у нас хороша, а от усе, що на коридорі робиться, - чуємо. У ніч 10 березня тишина була. Ви лучше нашого генерала спитайте, бабу Катю. Вона всьо про всіх знає.

Баба Катя мешкає навпроти Максима. У нього дорогі металеві двері, в неї - дерев'яні, пофарбовані у бордовий колір. Дзвінок не працює, стукаю.

- Сама удівляюся, як я нічого не слишала? - розказує 73-річна жінка в брудному фартуху, кросівках і зеленій плетеній шапочці. - По коридору тащили її. Я могла не почути, що в квартирі роблять, но коли в коридорі ходять, я всьо чую.

У маленькій захаращеній кухні пройти до вікна не можна через мішки й коробки з картоплею, морквою та цибулею. На плиті кипить вода в чайнику, на сковорідці димить олія. Баба Катя смажить мойву.

- Максим хароший парень був, образований, кончив на юриста. По коридору не відєлі ніколи, щоб мусорив. Отєц його багатий. Може, дєньгі й водка толканули його на таке. Бо за 20 лєт незалежності одні бари понастроювали, споюють і обкурюють молодьож. Я вам скажу: єслі б на тій стройці був сторож, то такого б не було.

Будівельний майданчик із зведеною бетонною "коробкою" на дев'ять поверхів - за 30 м од будинку. Біля сірого дощатого паркану є дитяча пісочниця. Навколо розкидані шприци. За 50 м, під будівельною огорожею, місцеві жителі залишають свої автомобілі. Сюди по машину 10 березня прийшов Олег Найда. Уранці хотів заїхати в лікарню до хворого на рак друга, але двигун не завівся. Найда пішов на будмайданчик, аби знайти когось, хто підштовхнув би автівку. Почув стогін і викликав міліцію. Обгорілу Оксану знайшли в ямі зі сміттям.

- Под забором большие щели, дети туда играть бегают, бомжи ночуют, - розповідає жінка в червоному кашеміровому пальті, з бородавкою над бровою. - Этот случай никого ничему не научил. Ни щели не закрыли, ни охранника не поставили. Для нашего города изнасилование в порядке вещей. Странно, что кто-то вообще обратил внимание.

Євген Краснощок живе на околиці Миколаєва в гуртожитку на вул. Артема, 1. Під вікнами цегляної п'ятиповерхівки висять випрані речі. Коридор миє повна літня жінка в квітчастому сарафані й розтягнутій кофті.

- Краснощоки на четвьортом етаже жили, туди вже міліція приходила, - каже, не розгинаючись.

Блакитні двері на четвертий поверх тримаються на чесному слові. Коли їх відчиняєш, здається, що відпадуть лутки. На спільній кухні біля вікна сидить курить чорнява жінка. На плиті вариться суп, біля раковини - гора немитого посуду.

- Они здесь не живут, - говорить вона. - У мамы Жени еще один сын был, Славик, ему сейчас 16 или 17 лет. Он в прошлом году ехал от своей девушки на велосипеде, чуть выпивший был. Попал в аварию и руку потерял. Никто в семье не работал, за комнату не платили. Чтобы их не выселили, они взяли квартирантку, женщину с ребенком. А сами в Балабановку уехали.

Струшує попіл в обрізану пивну бляшанку.

Село Балабанівка належить до приміської зони. Туди ходять міські маршрутки.

- Женина мать в село переехала, - розказує продавщиця місцевого магазину Зоя Янківська. - Она его не защищает. Говорит, он подонком был давно уже. Она от него с 17 лет отказалась. Говорят, она хотела повеситься. Но ее младший сын Славик успел вытянуть ее из петли. Так она завесила двор простынями и никуда не ходит. А окна, выходящие на улицу, заложила картоном.

У райцентрі Єланець Миколаївської області жив та навчався в школі Максим Присяжнюк. Будинок колишньої голови райдержадміністрації Людмили Присяжнюк - найбільший на центральній вул. 50-річчя Жовтня. Двоповерховий, із білої цегли, обгороджений сірим парканом. Клямку на хвіртці прикрутили з внутрішнього боку дротом.

На подвір'ї бетонні доріжки між виноградниками. Дві собачі буди. Вікна закриті жалюзі й шторами. Чоловік у чорній куртці й кашкеті виходить до собак. Відв'язує їх і повертається до будинку.

- З одного боку, їх жалко, бо виростили сина, а він виродком оказався. А з іншого, всі знали, що чимось це нехорошим кончиться, - переважує шматки сиру продавщиця магазину неподалік хати Присяжнюків. - У них своїх дітей не було. Того вони рішили з дєтдома взяти. Перша, дівчинка, дуже больна була, сєрдєчніца. Возили її в колясочці, нігтики в неї сині-сині були, видно, кров погано поступала. Її матір усі знали - непутяща, із села під Єланцем. Вона шістьох родила і двох у дєтдомі лишила. Людмила Присяжнюк дєвочку забрала, Оксаною назвали. У 12 років вона померла.

Перша, дівчинка, дуже больна була, сєрдєчніца. Возили її в колясочці. У 12 років вона померла

То вони ще хлопчика взяли з Ніколаєва. Максиму тоді 3 роки було. Людмила з Володимиром дрожали над ним, всьо позволяли. Він шо хтів тут творив. Бувало, прийде в магазін, украде сладості чи спеціально поб'є щось. Хочеш насварити, а він: "А вы знаете, кто мои родители?" Так і хотілося спитати: а ти знаєш? Ще неізвєстно, від яких алкашів ти родився.

На міському базарі продавці збирають гроші, аби перевести їх на рахунок Оксани Макар.

- Люда, ти вже здала? Хто скільки може скидається, - гукає повна руда жінка до колеги, яка торгує велосипедним реманентом. - Уже гривень 300 зібрали. Ніхто в нас Присяжнюкам не сочуствує, бо вони так сина воспітали. Він у школьні годи в них 10 тисяч доларів украв. Про це весь город гудів. Два місяці в Миколаєві гроші тратив. А вернувся, вони даже не наказали його. У школі дєвочку ізнасілував. І знову його відмазали.

Людмила вимащеними в мастилі руками дістає з каси кілька 10-гривневих купюр і віддає їх на допомогу Оксані.

- Людмила Присяжнюк уже рік на люди не виходить. З тих пір, як її уволили з должності. Кажуть, дуже рано її можна побачити на кладбищі. Стала частіше на могилу дочки ходити. Похудала на лиці, почорніла. Но в нас ніхто не вірить, що Максима посадять. Витащать його, як всігда.

Оксана Макар жила з бабою в селі Луч за 40 км від Миколаєва. На трасі посеред поля похилений знак - іржавий трикутник із написом "пос. Луч". До найближчого будинку 2 км. У селі менш як тисяча жителів. Є школа, медпункт. За радянських часів тут діяла Загоризонтна радіолокаційна станція. Вона відстежувала міжконтинентальні ракети й охоплювала територію від Східної Європи до Китаю. 2006-го антену прибрали. Місцеві кажуть, її підірвали разом із будинком, де зберігали секретну техніку. На тому місці тільки рештки фундаменту.

Оксана Макар мешкала в п'ятиповерхівці на другому поверсі останнього під'їзду. На п'ятому поверсі у першому під'їзді живе її дід, Роман Михайлович. Він розлучився з Ніною Суровицькою, бабою Оксани, 20 років тому.

Із квартири на стук виходить низька жінка в чорно-білому светрі, вовняних колготках, запнута квітчастою хусткою.

- Не буду я про Оксану говорити, - хоче зачинити двері Ніна Суровицька. Видно, що квартира однокімнатна, стіни побілені. - Обикновенна дівчинка була. Дуже любила животних. Вона рік тіки зо мною жила, а до того з мамою - Таня її в 13 років забрала в Кієв. Оксана там жила зі своїм хлопцем. А потом через чотири роки вернулася до мене. Каже, не хтіла за нього замуж, він старший був на 12 лєт. Бізнес якийсь у нього, із машинами связаний.

Квартирою ходить молодий чоловік, голосно балакає по телефону. Це - син Ніни Суровицької, який мешкає тут із дружиною.

- Оксана комнати своєї не мала і кроваті тоже. То до мами в Кієв, то до подружки в Ніколаєв, то в Кривой Рог, то в Одесу їздила. Не знаю, чи стрічалася з ким, не казала мені. Приїжжала якось із Дімою, хороший парєнь, високий. У Кривому Рогу в неї був женіх. Ще в Ніколаєв до когось їздила. Казала, що той ніколаєвський в неї паспорт украв. Через то вона ніде не могла устроїтися на работу. Але із сімома класами де її можуть принять? Причоску любила робить. Плаття любила шить, але як вона ніде не вчилася, то шо вона може пошить? Казала мені: "Бабушка, я в Кієвє на борьбу ходила, я сєбя защітіть могу". То я й не переживала. В її мами тяжола жизнь була, і в неї не легша. Таня з чоловіком разошлася, вони менше місяця прожили. Оксана родилася, і він пішов. Його за наркотики посадили.

Біля будинку, посеред болота, на сухому клаптику землі літній чоловік гуляє з онуком. Щоб дитина не впала, тримає її за капюшон зеленого комбінезона.

- Он іде дідусь Оксани, Роман Михайлович. Він інтелігентний, був шахтьором, потім хімію в школі преподавав. У нього друга сім'я, - говорить.

Високий чоловік у світлій куртці й шкіряному кашкеті несе 5-літровий бутель із водою. У нього густі брови, чисто поголене обличчя.

- Я нічого не буду говорити, - Роман Михайлович аж відскакує вбік, коли чує про Оксану. - Я давно пішов із тої сім'ї, і слава Богу.

×