Як живуть і працюють нелегальні старателі у столиці українського бурштину

Тут половина магазинів і барів називаються як не "Бурштин", то "Янтар". Це селище Клесів Сарненського району на Рівненщині, де найбільше в Україні родовище бурштину. Сюди від Рівного – 105 кілометрів, 2,5 години маршруткою. Прибуваю опівдні. На автобусній зупинці по той бік дороги сидять троє чоловіків у потертій камуфляжній формі. Потім помічаю: так тут ходять чи не половина чоловічого населення від 14 до 50 із гаком. Це "чорні" видобувачі бурштину. Він тут унікальний – має понад 200 відтінків, від жовтого до зеленкуватого. Лише зелених більше 15. Та якщо державне дочірнє підприємство "Бурштин України" у Клесові видобувало 2 тонни мінералу на рік, то нелегали, за різними підрахунками, по 5–10. Збувають бурштин перекупникам, а ті так само незаконно доставляють його за кордон.

Кремезний чоловік у чорній шапці показує на мене пальцем, щось говорить товаришам. Нові люди сюди заїжджають рідко, місцеві не люблять зайвої уваги

Іду центральною вулицею Клесова – Леніна. На подвір'ї біля старої дерев'яної хати порається 76-річна Надія Павлівна. Спирається на ціпок, на голові – пухова хустка. Годує чотирьох рябих курей на ґанку. Город попід хатою залитий водою, хоч поблизу немає ні річки, ні ставка.

– То всьо копателі мені розрили. Не старші, а так, хлопчаки, – пояснює, коли підходжу до неї.

Ідемо за хату, показує. Вода стоїть за кілька метрів від помешкання.

– Поїхала того року восени до дочки в Рівне, бо коліна дуже боліли, не годна була й ходити. А вони за той місяць мені город розкопали – янтар шукали. Чи знайшли, чи не найшли, але всю городину знищили. Землі вже й немає, глина навкруги. Тепер вода з-під землі хату підмиває. Управи немає ні на кого. Пікнула б у міліцію, то мене б у цьому городі й закопали.

Розпитую, коли в селищі почали видобувати бурштин. Господиня сідає на лаву біля хати.

– У нас колись люди прості були – хто щебйонку добував на заводі, хто в землі порався – не бідніші й не багатші за других, – поправляє хустку. – Про янтар знали, але для нас він не був чимось цінним. Помню, батько на городі копає, натрапить на жилу, виверне, каже: "Знов смола". В грубку кидали, він горів добре і запах приятний був на всю хату – як церковний ладан. Молодьож красіві камінчики полірувала, шофери вставляли як украшеніє в ричаги. А 1988-го світ перевернувся. Приїхали литовці, зробили тут якесь обслєдованіє і поняли, що в нас тут янтарю того не менше і не гірший, як у них у Прибалтиці. І за грубі гроші давай скуповувати, що в нас тут під ногами валялося. У кого дома каміння лежало, а хто город побіг свій копати – усе продавали. Платили в доларах, вже й не помню скільки. Мій сусід тоді здав усі камні, що мав, і купив мотоцикла "Юпітер".

Усі наші мужики кинули роботу на землі й пішли з лопатами в ліси. Забули і про бульбу, і про худобу. Жіноцтво ягоди осінню збирає, а мужики на янтарі. От у мого сусєда руки опухли – показував учора. Червоні, здоровенні, торкнешся, а вони наче водою накачані. То все від янтарю. Мужчини по пояс у воді стоять, все мужске достоїнство відмерзає. Ноги пухнуть, грибок, руки крутить. Тут міжусобиця: за той камінь і пристрілити можуть. Отак і живем: хто на янтарю – той багатший, а такі, як я, – віку доживають.

Біля магазину-кафе "Бурштин" на ­сусідній вулиці в дерев'яній альтанці п'ють пиво четверо людей у камуфляжі. Чую, що обговорюють, як уночі копали янтар.

– Я Віті кажу: "Підсвіти фонариком, я сєткою камні витягну". А він, бляха-муха, той фонарик у воду впустив. Мусили зажигалками підсвічувати через того криворукого, – емоційно розмахує руками чоловік із великими залисинами.

Інші сміються. Неподалік стоїть мотоцикл. На місці коляски – дерев'яна дошка. Так старателі перевозять автомобільні двигуни, переобладнані на водяні помпи. Ними вимивають із землі легкий бурштин. Намагаюся розговоритися з видобувачами. Розпитую про їхній промисел.

– Який бурштин, дєвочка, – сміється худий високий вусань. Називається Олегом. – Ми тут звичайні робочі, в землі працюємо. Янтар нелегально тут ніхто не копає.

Про всяк випадок залишаю свою візитку – прошу передзвонити, якщо хтось таки схоче поговорити.

Іду в бік центру. За півгодини телефонує один зі старателів. За розмову просить "поставити могорич". Зустрі­чаюся за 10 хв. біля залізничного вокзалу із низьким худим чоловіком років 40. Каже, що звуть Іваном, просить не писати його прізвища і не фотографувати. Говорить, що хоче пере­братися до обласного центру. ­Переходимо колії, в ліску за бетонним заводом сідаємо на повалене дерево. Іван виймає із внутрішньої кишені куртки пляшку пива, поволі п'є.

– Я можу й безплатно розказати про ті камушки, але від пляшки водки хіба хтось відмовиться? – починає. – У селищі работає де-то 50 бригад, по п'ять чоловік у кожній. Тільки свої. Є одіночки, які копають лопатами, не мають своїх помп. Але вони багато не знаходять, бо територія давно поділена між бригадами. Так, риють на території заводу, по городах. Вони даже не знають, де копати, наугад – вправо-вліво. Назбирують лузки – дрібних камушків – на пляшку. Проп'ють, і знову. Якщо ступиш на чужу територію – і в ставку можуть утопити. Були випадки. Тут люди серйозні, з оружиєм ходять.

На одну бригаду є дві-три мотопомпи. То раніше лопатами копали, а тепер тільки мотопомпами. Переробляють із движків від Volkswagen чи Mercedes. На ринку такий 600–800 доларів стоїть. Іще 200–300 треба, щоб переробили на мотопомпу. Наконечник пожарного рукава припаюють до мотора, другий кінець у воду встромляють – у став чи потічок. Помпа качає і під тиском у яму вливає воду. Шланг встромляють все глибше у пісок. Янтар легший за воду, тому спливає наверх. Сітками його й підбираємо. Якщо натрапляє хтось на поклад – жилу, то мусить лізти в яму й по шию у воді лопатою підкопувати. Великий камінь рідко попадається: більшість – від 100 до 400 грамів. Від того копання радикуліт чи інша холєра обеспечена. Мій кум лічиться другий місяць – запалення легень схопив. Сніг іще в березні не зійшов, а він уже янтар копав у холодній воді.

Бурштин, каже Іван, приймають чотири місцеві скупники. Нелегальні. Потім перепродують його у Польщу, Литву, Росію та Білорусь. Там камінці з Клесова зростають у ціні вдесятеро.

– Кілограм необроблених, до 500 грамів один, здаємо по 100 доларів. Дрібноту, менші за грецький горіх, – від 20 до 70. Якщо знаходять камушек янтарю більший за півкілограма, можна і по 4 долари за грам продати. Гроші ділять порівну між старателями, а бригадір отримує ще зверху процент, бо то його мотопомпа. За добу кожен може мати по 100–200 доларів. А якщо хтось находить камінь із застигшими мушками всередині – 10, а то й 30 тисяч доларів гарантовані. Але то буває дуже рідко – раз у рік-два. Частіше з листочками, гілочками трапляється. 10 років тому мужик з нашого селища викопав камінь із великим жуком, із чорно-зеленими лускатими крилами. Видно, смола капнула на нього з верхньої гілки, й так він у ній і застиг. До того мужика приїжджали колекціонери аж із Прибалтики. Дали такі гроші, що дядько всю родину забрав і переїхав десь у Рівне жити.

За раз група із п'яти старателів намиває до 10 кг бурштину. Працюють переважно вночі. Від Клесова від'їжджають автомобілями чи мотоциклами за 4–10 км. Ділянки лісу зарезервовані під бригаду. За безпекою стежать інформатори на вишках: кілька разів на місяць міліція влаштовує облави.

– Раніше з мєнтами можна було домовитися за 100 доларів у день із бригади. І не чіпали. А зараз власть міняється, то небезпечно, – Іван уже захмелів від пива. – Міліція обстрілює із бойових пістолєтів, помпи забирають, старателів штрафують на 8 тисяч гривень, добичу конфісковують. Якщо зловлять повторно – три роки тюрми впаяти можуть. Але трохи все заспокоїться, і будуть брати, як брали.

Іван хоче йти. Прошу показати мені камінці бурштину, який накопав.

– Ти шо, де я тобі їх візьму? Я в руках їх тримаю, тільки коли з ями виловлюю. Все бригадиру віддаємо, а він – перекупщикам. Та і в хаті янтар ніхто не держить. А нащо? За зберігання міліція може срок впаяти.

Прощаємося. Даю Іванові 100 грн обіцяного "могоричу". Бачу, як іде в бік продуктового магазину.

О 16.30 зустрічаємося із селищним головою 52-річним Віктором Буйним. Він у темно-рожевій сорочці та шкірянці. Під'їжджає сірим Opel'ем, запрошує до салону. Обіцяє показати всі підприємства околиці. Їдемо асфальтованою дорогою.

– Клесів – найбагатший у Сарненському районі, – розказує Віктор Павлович. – План бюджету перевиконуємо. Навіть зараз, у такі часи, плануємо і дорогу робити, і спортивну школу.

Селище чимале – 6783 тис. населення. У п'ятьох навколишніх кар'єрах видобувають іще граніт, щебінь, торф. На місцевих підприємствах виробляють бетон, асфальтне покриття, торфобрикети, будівельні матеріали. Але значна частина місцевих живе з бурштину.

– Ось православну церкву завершуємо, – зупиняємося біля недобудованого храму.

Він із червоної цегли, довкола – дерев'яне риштування. У дерев'яній хаті біля церкви триває вечірня відправа. Біля входу стоять кілька жінок у барвистих хустках, ще з десяток – усередині. Селищ­ний голова з усіма вітається. У неве­ли­кій кімнаті без вікон стіни завішані іконами. Віктор Буйний підводить до трьох крайніх, півметрових. Вони викладені бурштином. Найбільші камінці – з перепелине яйце, найменші – як піщинки. На іконах Богородиця і святі.

– Це наші умільці робили, – пояснює голова. – Але то, певно, єдине місце в селищі, де можна вироби з бурштину побачити. А так наш янтар по всьому світі. Дивився по телевізору хату прокурора Пшонки, і там побачив наш камінь. Пшонка дуже любив мазуни (хабарі. – "Країна") з Рівненщини. Особливо кількакілограмові янтарні картини. Сонячний камінь, як іще янтар називають, – його амулет. ­Кажуть, Ющенку литовський президент подарував картину чи ікону з їхнього прибалтійського бурштину. А насправді це наш – клесівський, зеленкуватий. У них такого нема. Начальство любить, коли йому бурштинівку привозять – горілку з каменями. Невеликий камінчик настоюють два тижні на спирту, доки колір світло-бурий не стане. Нібито цілющі властивості має, імунітет зміцнює, і похмілля не буває після неї.

Виїжджаємо за селище. Нас минає УАЗ. На причепі лежить помповий двигун. Машина їде вглиб лісу.

– Старателі навіть не криються, – проводжає поглядом причіп Віктор Буйний. – Півселища заробляють на бурштині. Шукаю людину охоронцем у банку працювати – чергування день через два, зарплата під 2 тисячі. Ніхто не хоче. В очі сміються. Старателі стільки за день-два можуть заробити. Бачили, які в нас машини їздять? Джипи, Toyota – то все на янтарні гроші. Зараз хлопці трохи порозумнішали. Хати почали строїти, бізнес відкривати – магазини, бари. Бо 10 років копаєш бурштин – і все, здоров'я більше не буде.

Зупиняємося біля одного з найбільших із п'яти кар'єрів з видобутку щебеню на Клесівщині. Величезний, круглий, завглибшки майже 50 м, завширшки – стільки ж. На дні стоять жовті ­екскаватори, вантажівки. Згори видаються завбільшки як сірникова коробка. По той бік ями росте сосновий ліс.

– З цих лісів і почалася янтарна лихоманка в Клесові, – голова обережно спускається на край урвища. – Янтар залягає на глибині від 2 до 10 метрів. То верхній слой зняли, а далі вже тут камінь легально добувають – граніт, щебйонку. Найбільший в області цементний завод працює в нас. Але від того заводу в селищі нічим дихати – вітер подує, здіймає слой бетонного пилу – наче в тумані все.

Переходимо дорогу. Праворуч – засаджена рідкими низькими соснами піщана рівнина. Кілька років тому тут був сосновий бір. На території, де добувають бурштин, майже повністю знищують насадження. Поряд – легальний кар'єр державного підприємства, яке працювало у Клесові з 1993-го. Екскаватори знімали верхні шари піску, де залягають камінці, вантажили в машини й везли на промивання. На широкій сітці залишалося каміння, сміття й бурштин. Працівники під наглядом охорони руками вибирали його і складали в залізний ящик-сейф. За день видобувати до 10 кг янтарю різного розміру.

Але вже три роки гірничих робіт на цьому кар'єрі не ведуть. Історія почалася 2001-го, коли на базі підприємства "Укрбурштин" створили два дочірні – "Бурштин" і "Бурштинові копальні". За рік вони злилися в державне підприємство "Бурштин України". Торік його визнали банкрутом і намагалися відчужити на користь комерційних структур. Генпрокуратура вимагає повернути компанію в державну власність. Її територію разом із технікою пильнують приватні охоронці. Доки судові справи розглядають у Вищому господарському суді, підприємство збуває старі запаси каменю, щось добуває в сусідніх Володимирецькому й Дубровицькому районах, де є менші поклади. У Клесові ж тим часом бурштин видобувають лише місцеві старателі.

– У нас скоро буде екологічна криза. Усі ліси навколо в ямах до 5 метрів, – розказує селищний голова. – Водяні помпи піднімають наверх глину, руйнують коріння дерев, землю, рослини. ­Небезпечно ходити, бо можна провалитися. Державне підприємство зобов'язане висадити на місцях видобутку дерева, а чорним старателям закон не писаний.

За 20 м від дороги копають бурштин двоє чоловіків. Це найпримітивніший метод видобутку. Риють глибоку яму і руками перебирають землю на лопаті, шукаючи камінці. Побачивши нас, із лопатами й армійськими рюкзаками кидаються навтіки до лісу.

– Усе би змінилося, якби видобуток бурштину легалізували, – говорить на прощання Віктор Буйний. – Хлопці з лісу – непогані, вони ­заробляють гроші так, як уміють. Попросиш – і на церкву дають, і на школу. А на Майдан скільки тисяч доларів переправили – не пощитати. За законом, добувати бурштин можуть лише державні підприємства. Приймати у чорних старателів також заборонено – акт купівлі-продажу треба оформляти юридично. А легалізували б – тоді старателі купували б ліцензію на видобуток і платили в казну, а не в кишеню міліції. І люди не ризикували б життям і здоров'ям.

Увечері біля залізничної станції неподалік центру Клесова чекаю потяга на Львів. За 10 хв. до прибуття до мене прямують троє старателів у камуфляжі. Обступають. Найстарший кладе руку на плече.

– Кореспондентка, покажи, що ти там нащолкала, – тягне руку до сумки з фотоапаратом. – Тебе сюди не приглашали. Проблєм захотіла?

Вириваюся, швидко відходжу за кілька метрів. Під'їжджає поїзд. Заходжу до вагона. Через вікно бачу, як чоловіки прямують до мотоцикла без коляски.

8500 гривень становить найменший штраф тому, кого спіймають на незаконному видобутку бурштину. Максимальна сума – 13 600 грн. У нелегала конфісковують як бурштин, знайдений при ньому, так і знаряддя видобутку. Таке покарання набуло чинності від листопада 2013-го. Тоді Верховна Рада внесла зміни до статті 240 Кримінального кодексу щодо посилення відповідальності за незаконний видобуток корисних копалин. Якщо ж людина добувала бурштин на заповідній території, їй світить від трьох до п'яти років обмеження або позбавлення волі. Плюс конфіскація мінералу і знарядь.

За минулий рік правоохоронці відкрили 232 кримінальні провадження за незаконний видобуток бурштину в північних районах Рівненщини. Вилучили 133 мотопомпи та 29 одиниць транспорту. Склали 205 протоколів про правопорушення. За ними нарахували 62 985 грн штрафів.

За три місяці 2014-го відкрили 70 кримінальних проваджень про нелегальне добування бурштину, конфіскували 24 мотопомпи, затримали 93 особи

×