Василь Сухомлинський листувався із засудженими підлітками

Моя мати – росіянка Ганна Дєвятова. Познайомилася з Василем Сухомлинським під час Другої світової війни на Уралі. Тата після серйозного осколкового поранення комісували і призначили директором школи в селі Ува під Іжевськом. Там вони й одружилися.

В Україну повернулися 1944-го, коли німці тільки-но відступали. Їхати можна було тільки вночі, бо вдень залізничні колії ще бомбили. "Там усе розбито, немає нічого. Хай відбудують, а потім повернетеся", – казали батькові, коли він збирався додому.

Сухомлинський одразу ж став завідувачем Онуфріївського районного відділу освіти. Директором школипоставили маму, хоч вона української мови не знала. Але був плюс – не була на окупованих територіях. Батьки обоє викладали: батько – історію, суспільствознавство, українську мову й літературу, а мама – російську.

Тато любив підсміюватися над маминою українською вимовою. Не могла вимовити багатьох наших слів. Мати була гонорова жінка. Ці підсміювання їй не подобалися, тому вона говорила російською.

 

1948 року батько став директором школи в селі Павлиш Онуфріївського району. Земські школи будували з квартирою для директора. Ми мешкали в ній. Коли там буваю, думаю: як ми там жили? Я виросла під звук шкільних дзвоників і суцільні педради. Одна кімната в квартирі була відведена під бібліотеку – вся в книжках, аж до 3-метрової стелі.

Тато дуже рано вставав і до початку уроків працював над своїми книжками. Перед заняттями, якщо була добра погода, мав звичку стояти біля воріт школи і дивитися, з яким настроєм діти йдуть на уроки. У дощ чи вітер зустрічав їх у шкільному вестибюлі біля сходів на другий поверх.

У перші роки після війни школа в Павлиші в три зміни працювала. Вчилися при гасових лампах, бо електрики ще не було. Ми з братом увечері приходили до мами на уроки. Сідали на задній парті й засинали там. 1957 року добудували приміщення до основної школи – й усі стали займалися в одну зміну.

Батьки були зайняті до 15:00. Друга половина дня в тата проходила в зустрічах. Учитель був людиною, яка допомагала селянам комунікувати з владними структурами.

Батьки виховували нас власним прикладом. Жили за своїми правилами й ідеалами. Ми бачили і вчилися.

Я була правильною дитиною. Не пам'ятаю, щоб батько мене за щось сварив. Єдиний раз обурився. Я прийшла до нього в кабінет і попросила допомогти з домашнім завданням із математики. Відповів: "Я зайнятий. Давай трошки пізніше". Я йому віддала зошит і лягла спати. Пізно ввечері він мене розбудив: "Як ти могла заснути? Ти ж не виконала завдання!" Взагалі він був дуже ніжний і ласкавий. Із тихим голосом.

Батько був худий. Їв мало, переважно просту сільську їжу – борщ, картоплю, голубці, яєчню, молоко. Але багато працював, увесь час. Він був великим патріотом сільського життя. Студенткою я жила в Києві на квартирі. Якось він повертався з конференції в Німеччині й заїхав до мене. Ми сиділи на кухні й пили чай. Потім він виглянув у вікно – з п'ятиповерхової "хрущовки" видно було лише будинки-коробки. Сказав: "Боже-Боже, як тут люди живуть. Бджоли у вулику. Я ніколи не зміг би". Батька запрошували переїхати до Києва, Полтави, Москви. Мама йому говорила: "Діти ростуть, їм потрібна освіта. Що ж вони тут у селі бачать?" Батько погоджувався, але далі розмов діло не заходило.

У школі був великий сад. Діти й учителі вирощували овочі, яблука й виноград. Урожай продавали. Старшокласники на ці гроші їздили на екскурсії в усі великі міста країни. Він домовлявся з директорами московських шкіл, щоб не витрачали гроші на готелі, а жили в школах-інтернатах.

У 1950–1960 роки села дуже були бідні. Хати – маленькі. Часто в одній кімнаті вся сім'я жила, а в другій тримали взимку худобу. Була постійна проблема з продуктами. В єдиному магазині на село продавали сільськогосподарський реманент, хліб, гас і якісь одні цукерки.

Батько мав надзвичайне почуття справедливості. Писав владі листи. В основному щодо організації шкільного життя. Я недавно перебирала їх і знайшла лист до воєнкома району: "Старшокласники мали пройти медкомісію на предмет служби в армії. Діти там просиділи допізна. І ви не дали машини. А вони вночі 7 кілометрів ішли в село. Як ви могли?"

Сухомлинському слали листи з усіх куточків Радянського Союзу. Він на всі відповідав. Російському письменнику-натуралісту Борисові Рябініну писав: "Настільки гостро стоять екологічні проблеми, що скоро ми мріятимемо про ковток чистого повітря. Якими мізерними і незначущими будуть усі теми і проблеми, якими зараз переймаємося".

Батько багато листувався зі священиками. Писав про духовне. У Павлиші церква стояла поряд зі школою. Вечорами батько зі священиком сиділи на лавочці і розмовляли, якісь дискусії вели. Щоправда, до церкви він не ходив. Та ми з братом туди бігали. Бабуся по мамі була дуже релігійна. Ми з нею паску справляли і несли святити. А батька більше цікавило, що таке душа.

Коли я вже працювала в Академії наук, до мене прийшов священик з одного села під Києвом. Сказав, що хоче писати дисертацію по Сухомлинському: "Я перечитав усі його твори. У нього слова "духовність" і "дух" зустрічаються більше, ніж у Біблії".

 

1961 року батько написав книжку "Духовний світ школяра". Його критикували: "Духовність – попівське слово".

1968 року Василь Сухомлинський опублікував у "Літературній україні" статтю "Джерело невмирущої криниці". Писав, що в людини не можуть бути дві рідні мови. Бо це, як мати – лише одна. Він багато писав про важких дітей – з особливими потребами чи гіперактивністю. Пропонував методику роботи з ними. Нічого складного: через любов, підтримку, розуміння і відмову від вимог, які дитина не здатна задовольнити. Виступав у дитячих виховних колоніях. Є ціла папка листів від засуджених підлітків, які писали йому.

Тато багато друкувався у Москві. У Києві цензура була значно суворіша. Тут дмухали й на холодне. Боялися прогнівити всесоюзне партійне керівництво і про всяк випадок забороняли все.

Справжні думки батько ховав за комуністичної риторикою. Але коли її відкинути, проступають новартоські ідеї: іти на природу, звертатися до душі. Партійці вважали його чудернацьким, називали Ісусиком за ідеї доброти, милосердя і прощення. Але він при цьому говорив, що комунізм – це добре, і вони не мали до чого причепитися. Навіть при тому, що батько стверджував: основне – дитина й особистість, а не колектив.

1968-го на 50-річчя батькові дали Героя соціалістичної праці. Приїхали з області: "Василю Олександровичу, до вас гості прийдуть. Треба б меблі поміняти". А в нас удома всі вони були з бирками школи. Тоді маму відправили в Кіровоград (зараз – Кропивницький. – Країна) вибрати там меблі. Привезла гарнітур, що стоїть у батьковому музеї і зараз. На кухні ніколи не мали сервізів. Було лише необхідне.

Василь Сухомлинський помер у 52 роки. Мав недуже серце й осколки з війни. Та й із дитинства був хворобливий. Думаю, це його піклування про слабких і менших витікало з власного досвіду. І дозволяло не думати про свої недуги.

Коли батька не стало, ми з братом знайшли серед його книжок "Інтернаціоналізм чи русифікація" Івана Дзюби. Була в шухляді його письмового столу.

Рукописи та листи – найцінніші речі, які лишилися від нього. В епістолярії він розкриває себе як особистість більше, ніж у педагогічних творах. Міг бути відвертіший і різкіший. Два листи написав і Хрущову. Один – проти запровадження шкіл-інтернатів. Микита Сергійович вирішив скасувати сім'ю і передавати дітей комуні. Вважав, держава має виховувати, а їхні матері нехай ідуть працювати. Батько написав йому: "Сім'ю не можна замінити нічим". Відповіді не отримав.

Прізвище батька накладало на мене великі вимоги і зобов'язання. Я мала відповідати йому й не понизити планки.

×