"Кулю в руку не відчув, пер далі зі щитом на "беркутів". Друга потрапила в живіт"

3

У польських лікарнях майданівцям тричі на день міняють постільну білизну

Наприкінці лютого 82 важкопоранених майданівців запросили польські лікарні з Варшави, Вроцлава, Любліна, Познані, Кракова. Хворими опікується дружина президента держави Анна Коморовська. Пацієнти на повному забезпеченні Польщі. Багатьох доставили через кордон без документів. Після лікування обіцяють допомогти з протезуванням кінцівок.

Польське воєводське місто Жешув за 100 км від Львова. Тамтешня лікарня на околиці займає велику територію з паркінгами, в'їздами для "швидких". Деякі будівлі з'єднані між собою прозорими переходами. Поляків лікують тут безкоштовно.

Заклад прийняв двох поранених майданівців – 20-річного Ігоря Заставного зі Львова та чернівчанина Василя Аксенина, 52 роки.

Піднімаємося ліфтом на шостий поверх. В яскраво освітленому коридорі ортопедичного відділення попід стінами стоять інвалідні візки, ліжка на колесах. На коридорі чергує медсестра. Перед нею на пульті викликів пацієнтів спалахує червона кнопка з восьмим номером палати. Медсестра її вимикає і йде до хворого.

У палаті Ігоря Заставного нас зустрічає літня полька. Разом зі львів'янином лежить її чоловік. Ще двоє ліжок – вільні.

– Прошу панство, я вас розумію, але є кімната для побачень. Тут хворі люди, прошу ходити туди, – невдоволено каже жінка.

– Вона сердиться, бо за день чоловік 50 до мене приходять, – Ігор підводиться з ліжка.

Знімає навушники, відкладає набік планшет. Його подарували друзі зі Львова, аби був постійно на зв'язку. Ігор у футболці, холоша спортивних штанів на культі лівої ноги перев'язана вузлом. Верхня губа і шкіра під носом червоні – через подряпину, яку залишила снайперська куля.

20 лютого Ігоря тричі поранили кулеметною чергою на вул. Інститутській. Перша куля пройшла навиліт на лівій руці, друга влучила в живіт, ушкодила кишечник. Третя зрізала навскіс кістку нижче коліна на нозі. Її ампутували в київській лікарні. До Польщі Ігоря Заставного привезли 26 лютого.

– Був на такому адреналіні, що першу кулю в руку не відчув, пер далі зі щитом на "беркутів". Друга потрапила в живіт і трохи зупинила, – Ігор постійно стискає рукою культю, розгинає і згинає коліно, кривиться. Позавчора йому перестали колоти знеболювальне. – Ми невеличкою групкою пішли на штурм, тоді "Беркут" направив на нас водомет. Я взяв каменюку й попер зі щитом на водомет, за мною якісь дядьки. "Беркутівці" стали назад здавати. Але тут почався обстріл із "калаша" – десь із Жовтневого палацу. Ми, чоловік четверо, зробили черепашку зі щитів. Нас обстрілювали зливою. Через шпарини в щитах кулі потрапляли в нас. Остання влучила мені в ногу. Зрозумів одразу – ноги в мене вже немає. Хлопці поклали на щит і потягнули. Був при тямі, але пам'ятаю все дуже смутно – ампутацію, операції, доправку в Жешув. Я не мав закордонного паспорта. Все консул Польщі у Львові зробив.

Ігор Заставний навчається на четвертому курсі Львівського художнього професійного училища на різьбяра по дереву. Підпрацьовував складальником меблів у приватній фірмі. Живе з матір'ю в мікрорайоні Рясне-1.

В палату заходять з пакунками двоє дівчат і чоловік. Приїхали зі Львова.

– Почитали про Ігоря в інтернеті. Візи маємо, от і вирішили провідати земляка, – брюнетка Ірина викладає на стіл пляшки з йогуртом, пакети з фруктами й цукерками. – Тут ще наші співробітники скинулися грошима, передали тобі, – простягає Ігорю два конверти.

Він відмовляється, потім бере й ховає під подушку.

– Холодильник завалений продуктами, – хлопець відкидається на ліжко. – Ділюся з хворими поляками. Окрім цього, годують смачно в лікарні. Правда, їсти не дуже хочеться – нога болить. Відчуваю і стопи, і пальці, а нічого зробити не можу. Вночі спав тільки 4 години.

Відвідувачі розповідають про новини з України і спільних знайомих. Час від часу Ігор відволікається на планшет. Каже, що пише його дівчина зі Львова.

На одному поверсі з Ігорем лежить Василь Аксенин. Його сусід – поляк похилого віку. Палата розділена навпіл ширмою. Навколо ліжка – датчики й монітори, на яких висвічуються медичні показники пацієнта. В палату привозять обід дві санітарки в білих халатах. На возику у сталевих контейнерах розфасована картопля, тушковане м'ясо, кілька салатів, супи. В кружки з "носиками" наливають яблучний сік. Родичів українських хворих також годують безкоштовно.

Василь Степанович роздягнутий, вкритий простирадлом. До вени на шиї та до руки підключена крапельниця. Куля снайпера пройшла через лівий бік, пробила нутрощі, розтрощила таз і вийшла в ділянці куприка. Рана не гоїться два тижні.

– У мене сьогодні щастя – їм людську їжу, – хвалиться кремезний чоловік з великими залисинами. Права нога лежить на подушці – вона нерухома через перебиту кістку в тазі. ­Дружина-білявка 46-річна Тетяна Михайлівна годує чоловіка з ложки.

– А то давали якусь субстанцію через трубочку, – Василь Степанович показує на підвішений прозорий пакет із подібною до манної каші рідиною. – Щоб ви знали, яка мені зараз смачна та бульба, – прицмокує.

Тетяна Михайлівна витирає чоловіку краплі поту на лобі, струшує крихти з простирадла. Заходить санітарка. Просить відвідувачів залишити палату, щоб зробити перев'язку.

– Для синів він тепер – герой. Старшому – 23, молодшому – 17, – розповідає в коридорі Тетяна Михайлівна. – Їздив на Майдан періодами. Навіть мови не було, щоб я його могла не пустити. 20 лютого о сьомій ранку подзвонив, сказав: іду в наступ. А ввечері з лікарні повідомили про його поранення.

Добре, що перевезли сюди, тут медицина краща і ставлення дуже добре. Постільну білизну міняють три рази на день, а в палаті апаратури більше, ніж у телевізійній студії.

Дозволяють зайти в палату.

– Мав суперброню – 10-кілограмовий бронежилет і каску залізну. Досі не розумію, як мене поранили, – важко говорить Василь Степанович. – На Інститутській погнався за "беркутятами". На мить почув, як обпекло щось, не можу рухатися. Снайпер поцілив просто в бік, в ту промежину, де не було захисту. Куля пройшла через живіт. Рана була розміром із кулак. За секунду піді мною стала калюжа крові. Хлопці під кулями тягнули мене за бронік до лікарні. Потім поклали на щит. Лікар казав, що коли добралися до рани, то з неї сипалася земля і попіл. Може, тому так довго не заживає.

Лікарі радять пробути тут ще три місяці, щоб зажило. Потім виготовлять титановий суглоб і таз. Після імплантації він гоїтиметься ще стільки ж часу. Тоді пробуватиму ходити.

У кімнаті для персоналу дивиться телевізор висока білявка Ягода Домбровська – черговий лікар відділення. Питаємо українською про здоров'я майданівців.

– Це інформація лише для родини, – відповідає польською й підводиться з дивана назустріч. – Дуже шкода хлопця. Де то видно – у 20 років без ноги бути. І старшому ще довго лікуватися, а рани все життя нагадуватимуть про себе. Поможемо вам, ми не такі сусіди, як росіяни, що братами вас називали. Новини саме дивилася – усі польські канали тільки про Крим говорять. Боюсь, буде Третя світова. Навіть якщо Крим Путін забере, цим не обмежиться.

Лікарка проводить до дверей. Виходячи з відділення, прощаємося з Ігорем Заставним і Василем Аксениним. Ігор проводить до ліфта, незграбно переступає на милицях.

– Мені пропонували тут у Польщі вищу освіту отримати. Але я піду в художнє училище імені Труша у Львові. І вже є кілька пропозицій по роботі. Один бізнесмен із меблевої фабрики хоче мене оформити на роботу, щоб стаж ішов і зарплата начислялася.

Подружжя Богдан та Божена живуть у новому будинку неподалік центру Жешува. Чоловік звільнився з посади фінансиста в банку, дружина – дизай­нер інтер'єру. Син і донька навчаються у старших класах. Запрошують до себе переночувати. Родина – учасники спільноти каучсьорфінгу (інтернет-спільнота, члени якої пропонують безкоштовне проживання іншим під час подорожі. – "Країна"). Добре розуміють українську.

– У Польщі недосконала медицина. Багатші купують дорогі страхові поліси. Тоді можуть лікуватися в приватних клініках з новішою апаратурою, кращими лікарями, – каже після вечері Богдан. Сидить у вітальні, перед ним на журнальному столику – чай і яблучний пиріг. – У безкоштовних – скрізь черги. Друг, щоб зробили операцію на шлунку, черги чекав тиждень. Правда, ні копійки не платив. Перше, що треба зробити в Україні – запровадити рецепти на всі ліки. З того ми починали. Потім викорінити хабарництво серед лікарів. Хоча і в нас залишилися такі, що люблять у кишеню заглянути, – плескає по кишенях штанів. 

– У нас у 1980-х рекет був на кожному кроці. Пам'ятаю ринок у Варшаві, куди їздив купувати в українців запальнички, цукерки, жіночі колготки й горілку. Тоді в нас не було Майдану, але були… Як ви кажете – тітушки? Рекет виловлював на вулиці дуже активних і вбивали або залякували. Але у вас велика і різна країна, різні релігії – вам важко бути єдиними. Полякам простіше було.

Розмовляємо майже 4 години. Спати лягаємо за північ. Зранку до прикордонного Перемишля нас підвозить 33-річний Янек. Тут лікують п'ятьох українців.

– Вступайте в Унію, вам справді буде там добре, – переконує дорогою Янек. – Якщо виділяють гроші – то до копійки звітуються. Продукти подешевшають. Моя мама працює медсестрою в госпіталі в Ярославі (містечко неподалік кордону з Україною. – "Країна"). Має малу зарплату – десь 700 доларів. А я менеджер з доставки товарів у продуктовому магазині. Заробляю трохи більше тисячі. То небагато, навіть для маленького містечка. Дорого коштує пальне, а ще дорожче – цигарки, – виймає з "бардачка" запаковану пачку цигарок LМ, дістає одну. – 17 злотих віддав (51 грн. – "Країна").

На рецепції лікарні в Перемишлі українців дозволяють відвідати лише після згоди головного лікаря. Чергова медсестра телефонує задля цього до нього додому.

В ортопедичному відділенні майже порожньо – із кількох десятків палат заповнені одиниці. Троє українців лежать разом на п'ятому поверсі. Ще двоє – на сьомому.

– Слава Україні! – вітаємо земляків. У палаті – їхні родичі, друзі та дівчата.

На ліжку біля вікна мати і сестра 20-річного Романа допомагають вдягнути йому светр. У хлопця нижче ліктя ампутована рука. Друга – забинтована, на ній залишилося три пальці. Роман розпаковував бандеролі в Будинку профспілок, в одній був тротил. Вибухом відірвало руку та пальці, осколки поранили обличчя.

– Дуже переживаємо за Романа, навіть у лікарні в Києві його під вигаданим прізвищем зареєстрували. І зараз не хочемо, щоб про нього писали чи хтось знав, – каже мати хлопця, невисока літня жінка. Просить не фотографувати сина. – Ми через львівських депутатів домовилися, що Роману протез зробимо в Америці. Він 150 тисяч євро коштує.

В палату заходить високий огрядний чоловік у вишиванці. У пакеті приносить фрукти та свіжі голубці. Остап – із місцевої української діаспори. Провідує хлопців майже щодня.

– Поляки нас питають: якщо Росія забере Крим, Україна буде забирати Перемишль? – заливається гучним сміхом. – Кажу, ну нащо їм той Перемишль, вони ліпше в Євросоюз вступлять.

За годину Арсен із палати на сьомому поверсі запрошує до римо-католицької каплиці, що є в лікарні. Він із Миколаєва Львівської області. З ним – його дівчина Олена. Куля снайпера пробила Арсену мотоциклетний шолом і застряла в голові. Інша – досі в шиї. У Польщі мають оперувати.

– Як згадаю про Небесну сотню, то щодня Богу дякую, що Арсен живий лишився, – каже Олена. Вона в чорній сукні, на шиї – сплетене в косу червоне намисто.

У просторій каплиці зо три десятки людей. Триває вечірня служба. На лавах поряд із пацієнтами сидять лікарі, дехто – в хірургічних халатах і масках. Священик просить помолитися за мир у світі. Після молитви прощаюся з українцями й поспішаю на автобус до Львова.

140 поранених активістів Майдану лікують за кордоном. 27 прийняла Чехія, по 11 – Румунія і Литва, 7 – Австрія, по одному – Латвія та Іспанія. Тривають перемовини, щоб 40 українців взяли на лікування німецькі медичні заклади

×