Краще мати руки у крові, ніж у бруді

Після поранення Максимові Козубу вирізали шматок біцепса на лівій руці

На початку 1990-х залишатися чесним правником в Україні було складно, а мені хотілося мати чисту совість. Пішов у добровольчий корпус Української націоналістичної самооборони. Сказав: "Мене ви не цікавите як політсила, бо ваших поглядів не поділяю. Але хочу з вами кудись в окопи". Придбав квиток і в червні 1993-го полетів в Абхазію. Знайома спитала: "Максиме, а ти не боїшся, що в тебе будуть руки в крові?" Відповів: "Краще у крові, ніж у бруді".

Призначили стрільцем. У боях участі не брав, бо застав перемир'я. Наступного дня після прибуття поїхали копати могили для наших хлопців, які загинули в Сухумі.

Провів у Грузії три з половиною місяці. Допомагав командиру організовувати вихід бійців із зони конфлікту. Останні тижні був у Тбілісі. Відправляли хлопців до України і займалися похоронами. Повернувся додому у вересні.

 

Непогано знав англійську, самостійно вивчив польську. Пішов до кількох київських бюро перекладів. Склав тести й почав отримувати замовлення для письмового перекладу.

1996 року вперше синхронно перекладав. У Верховній Раді організували конференцію про роботу парламентів країн світу. Мав іти другим номером – із досвідченою колегою. За кілька днів до заходу вона захворіла. Потрібно було швидко шукати напарника. Запропонував знайомому. Він прекрасно володів мовами, але синхронити не міг: є тип людей, яким важко це дається. Орест підміняв, щоб я міг горло змочити, підказував переклад фразеологізмів, нотував великі обсяги цифр. Я два дні конференції відпрацював практично соло.

В останні роки відпала частина клієнтів. Вирішив не працювати з російськими замовниками після того, як пішов воювати на Донбас.

Маю друзів і колег із Донбасу. Багатьох знав до війни. Навесні 2014-го один із товаришів звідти подзвонив: "Хіба в Україні немає достатньо спецназу, щоб розігнати цих козлів?" Пішов на війну, бо не хочу, щоб у Києві відбувалося те, що сталося на Донбасі.

Моя дружина – росіянка. Привіз її 15 років тому з Нижнього Новгорода. Вона любить Україну. Часто сміюся: "Ти більша патріотка за мене".

Добровольцем у батальйон "Айдар" приїхав 7 липня 2014 року. Перші три дні був у Половинкиному Старобільського району на Луганщині. Там сформували взвод і віддали в моє підпорядкування. Кілька днів проходили тактичні навчання, провели підготовчі стрільби. Наш ротний Штефан дивився на відстріляні мішені й відбирав людей, щоб замінити бійців у Щасті. Взяв і мене. Зайняли позиції перед захопленим бойовиками селищем Металіст. Двічі ходили займати Вергунський роз'їзд. Там 5 серпня отримав поранення.

З напарником подалися штурмувати будинок, із якого напередодні обстрілювали наших бійців. Лягли під парканом, щоб спланувати, як заходити до будівлі. У цей час з іншого боку вулиці вийшла група сепаратистів. Почав стріляти по них. Один із бойовиків влучив у мене з автомата. Відчув, ніби в руку вкусила оса. Потім побачив кров. Був із побратимом Юрієм. Він допоміг вийти з бою. Пізніше розповідав: "Ти хвилини дві сидів і дивився на свою ліву руку. Я мало матом на кричав. Потім ти наче прокинувся – і нам вдалося вийти". Юра однією рукою відстрілювався, а другою допомагав мені. Довго лікувався. Шматок біцепса довелося вирізати, але рука працює.

Сподівався, повернуся на фронт через шість-сім міся­ців. Але поранення було тяжке. Поставили пластину на всю плечову кістку. Думав із нею повертатися на Донбас. Але не вийшло. 30 січня 2015-го народний депутат і колишній командир "Айдару" Сергій Мельничук організував мітинг під Міністерством оборони. Розказував, що всі проблеми – через генералів-зрадників. Збирався штурмувати Міноборони і Генштаб. Я прийшов туди пояснити людям, що Мельничук сам став бандитом. Тільки почав говорити, як мене скрутили і затягнули в бус. Там зв'язали і почали бити.

Машина стояла за кілька метрів від паркану Міноборони. Десь після 17-ї вона рушила. Я був у напівсвідомому стані. Двері буса відчинилися біля Святошинського відділу поліції. Почув, як люди Мельничука казали: "Ми тут знайшли якогось бійця. Здається, в нього є зброя". У моєму рюкзаку виявили ручну гранату без запалу – її хтось підкинув. Порушили кримінальну справу. Потім закрили, бо на гранаті не знайшли моїх відбитків пальців. У мене після побоїв у плечовій кістці з'явилася ще одна тріщина. Але судмедексперт цього не помітив. Написав: перелом отримав від вогнепального поранення. Хірурги сміються, бо тріщини були в різних частинах кістки.

Повернувся на фронт у червні 2015-го. Перевівся до 30-ї механізованої бригади, бо набрид безлад в "Айдарі". У 30-й командиром був знайомий офіцер. Телефоном запитав, чи знайдеться для мене місце солдата. Приїхав, а він одразу каже: "У нас тут відділення без командира, даю його тобі". Ще доручив розібратися в радіосканері для прослуховування сепаратистів, бо я ж радіофізик за освітою. Поставив додаткову антену, яку передали волонтери. На позиціях прослуховували сепарів із портативними раціями. Одного разу з солдатом сиділи в бліндажі. У мене не спрацював якийсь перемикач. Російською поскаржився на це побратиму. Раптом почув із рації голос: "Должна быть хоть какая-то радиодисциплина. Что это за разговоры в эфире? Это "Компас" говорит". Із попередніх прослушок знали, що "Компас" – один із командирів бойовиків.

Бойовики обстріляли село біля Луганська. Ми пішли до місцевих з аптечкою подивитися, чи немає поранених. Родина фермерів жалілася, що напередодні багато їхніх поросят убили з "Градів". Жінка питала нас, коли закінчиться війна. "Коли переможемо тих, хто її почав", – відповів. Вона сказала: "Мочите их поскорее".

6 вересня в Костянтинівці сів у поїзд до Києва. Включив нетбук, зайшов в інтернет. Тоді для мене війна закінчилася. Вдома обійняв і поцілував дружину. Швидко адаптувався до мирного життя.

Позаторік сів на велосипед. Цього року взяв участь у марафоні NorthCape4000 – це 11 країн і понад 4 тисячі кілометрів. Стартував в Італії. Ночував у спальнику на автобусних зупинках. Харчувався у кафе чи на заправках, бо не вистачало сил готувати самостійно. Намагався запам'ятати елементарні вирази, щоб хоч привітатися з людьми.

Іноді за добу проїжджав 230 кілометрів. Але були дні, коли долав лише 30. По гладенькому асфальту їхати легко, а гравійна дорога швидко втомлює. Після цього хочеться їсти і спати.

У Німеччині ночував на зупинці. Прокидаюся – стоїть поліцейський. Спитав, чи я часом нічого не порушив. Виявилося, він підійшов пересвідчитися, чи все добре. У польському місті Високе-Мазовецьке було подібне. Коли прокинувся, біля мене стояв чоловік у формі. Сказав, що він – шеф місцевої поліції. Побачив турінговий велосипед і вирішив запитати, куди їду, бо теж любить кататися.

Почуваюся впевнено і комфортно будь-де. Бо багато їздив по світу і був на війні.

До фінішу не доїхав. Кілометрів за 250 до нього в Норвегії потрапив у ДТП. Деталей досі не знаю. Останнє, що пам'ятаю, – стою при дорозі і дивлюся на карту. Отямився в лікарні. Водій із місця пригоди втік, але на третій день його знайшли. Прислали мені фото велосипеда з погнутими рамою і вилкою. Маю тріщину основи черепа і трьох хребців.

Люди часто питають, чи не страшно їздити самому за кордоном. Відповідаю: "Там почуваюся безпечніше, ніж о десятій вечора на лісовому шосе у Київській області".

×