Білий кожух з овечого хутра пошив Тимофій Васильчук до весілля доньки Харитини на початку ХХ ст. Жили в подільському селі Чечельник – тепер селище, районний центр на Вінниччині. Кожух зберігається в обласному краєзнавчому музеї.

– Для нареченої він був за придане, – розповідає завідувачка відділу музею Ганна Кавун, 33 роки. – Його могли шити всім двором. Хтось допомагав тканиною, хтось – ґудзиками та нитками. Були кожухи тулуб'ясті, з великою вільною шубою, або вужчі. Білого кольору досягали завдяки фарбі на основі крейди. Польські селяни фарбували кожухи настоєм дубової кори – тоді виходили червоні. Шили на кілька розмірів більші, аби носити все життя.

Весільна шубка Харитини біла, розшита великими клинами, довга й широка в полах. Декорована кольоровою тасьмою й аплікацією зі шкіри. На комірі та рукавах використано чорний і сірий смушок із молодих нестрижених ягнят.

Весілля на Вінниччині починають у неділю вранці з одягання нареченої. Їй допомагають мати і дружки. Ближче до кордону з Молдовою для цього брали спеціальну жінку, не обов'язково з родини. За це платили символічних 5 карб. і давали пляшку горілки. Розплітати косу дозволяли тільки матері. Молода ставала навколішки на вивернутий кожух, її благословляли.

Кожухи використовували у весільних обрядах, бо вірили, що це зміцнить шлюб. Батьки сідали на лаву, застелену кожухом. Староста вів наречених, які трималися за край хустки. Ставали на рушник. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли пару, а ті вклонялися. Після цього родичі обмінювалися подарунками. Нареченим зазвичай дарували рушники, хустки й цінніше – худобу чи клапоть землі.

×