Коли прийшла радянська влада, місцеві спочатку вірили москалям. Але за три дні у Львові стали зникати люди. Тоді почало діяти підпілля

80 відсотків членів дивізії "Галичина" мали вищу освіту

Мій тато у 7 років залишився круглим сиротою. Пішов шукати дядька – письменника Івана Франка. Дійшов до Глинця на Яворівщині. Там жив один його родич, був різником. Прийняв батька до себе. Тато з'їв шматок ковбаси. Родич сильно його покарав. Батько утік і пішки добрався до Львова. Там його підібрав мільйонер Мендель. Тата виховували в нього при їздових.

Батько познайомився з моєю мамою, коли поїхав у Глиниці провідати старшого брата Миколу, який там оженився. Побачив дівчину, яка несла продавати на базар курку. 1930-го вони взяли шлюб. Мама була на сім років молодша. Забрав її до Львова, мешкав там на квартирі.

Тато тримав трьох породистих коней, які брали участь у перегонах. 1938 року виграв великі гроші. Додому приніс повне відро. Купили квартиру в центрі міста.

Коли прийшла радянська влада, місцеві спочатку вірили москалям. Але за три дні у Львові стали зникати люди. Тоді почало діяти підпілля. У нас на балконі збиралися чоловіки, обговорювали національні питання. Нас, малих, відганяли, але ми час від часу щось вихоплювали з їхніх розмов. Батько почав переховуватися. Міг з'явитися уночі, а на ранок знову кудись ішов.

Тітка по матері жила поблизу тюрми на Лонцького. На подвір'ї в'язниці стоїть трактор, розповідала. Його заводили, коли стріляли людей. Якось із нею й мамою йшли по вулиці Коперника. Стояв нестерпний сморід. Мама каже до тітки: "Катрусю, що то таке?" "Тут людей закопують", – відповіла вона.

1939 року москалі виселили нас із квартири, там стали жити їхні агенти. Тепер їх правнуки кажуть: "Мы – львовяне", а на мене показують – бандит. Ще за Василя Куйбіди (міський голова Львова у 1994–2002 роках. – Країна) звернувся, аби нам із братом повернули ту хату. Відповіли, що не знайшли документів.

У дитинстві мама часто водила до церкви святого Юра, де правив митрополит Андрей Шептицький. Благословляв усіх із балкона. Говорили, має добру зорову пам'ять. Хлопці підмовили перевірити. Питаю: "Отче, правда, що ви можете прочитати текст і повторити?" Попросив монаха дати книжку. Він відкрив "Історію" Івана Крип'якевича. Митрополит прочитав дві сторінки і від абзацу до абзацу все дослівно переказав.

У 1940-х Андрея Шептицького критикували. Чув, як дядьки на подвір'ї церкви казали: "Не вірте, бо то поляк". Поляки в будинку ж говорили: "Не віримо йому, бо то є колаборант".

Петро ФРАНКО, 84 роки, політв’язень, письменник, редактор. Народився 4 липня 1934-го в селі Глиниці Яворівського району Львівської області. Батько служив у дивізії ”Галичина”, 1945-го загинув в Австрії. Мати працювала на галантерейній фабриці. Змалку з батьками й на два роки старшим братом Іваном жив у Львові. 15-річним арештували за участь у національно-визвольній боротьбі. Засудили до п’яти років концтаборів. Покарання відбував у Мордовії. У засланні був бригадиром. Додому повернувся 1953-го. Служив в армії. 1963 року влаштувався інженером з охорони праці на Львівський молочний завод. Закінчив технікум громадського харчування. 1991-го був реабілітований. За рік очолив Львівське обласне товариство політичних в’язнів і репресованих. Є одним зі співзасновників журналу ”Свобода народів”. Член редакційних колегій часопису ”Зона”, видань ”Книга пам’яті України”, ”Реабілітовані історією”. Написав 15 книжок і понад 100 статей. Був упорядником 10-томника ”У боротьбі за волю України”. На Янівському та Личаківському кладовищах Львова відновив поховання Січових стрільців та Української галицької армії. Домігся встановлення на Яворівщині меморіальної дошки письменнику Юрієві Липі, у Львові – таблички й пам’ятника педагогу й науковцю Петрові Франку, полковнику Січових стрільців Романові Сушку, патріарху Йосипові Сліпому, головнокомандувачу УПА Романові Шухевичу, голові Проводу українських націоналістів Євгенові Коновальцю, митрополиту Андрею Шептицькому. 2012-го відкрив надмогильний пам’ятник на Янівському кладовищі 26 дітям, закатованим НКВС під час допитів. Живе у Львові з дружиною Марією, 84 роки. Мають сина 59-річного Тараса. Працює тренером із шахів

Батьки пожертвували немалу суму на будівництво шпиталю імені Андрея Шептицького на вулиці Озаркевича. Отримали від митрополита його портрет з автографом. Довго зберігали, а потім він зник. 1991 року мама каже: "Зніми ікону Матері Божої". Ззаду ножем розрізала, з-під картону витягнула образ митрополита.

1941-го сусідка принесла два кошики з трояндовими пелюстками. Казала до матері: "Зранку йдіть зі своїми хлопцями до церкви Святого Юра. Там будуть наші стрільці, треба їм посипати під ноги". Попереду йшов командир. Скоріш за все, то був Роман Шухевич. Січові стрільці були в зелених мундирах, по боках мали піки. На балкон винесли митрополита Андрея Шептицького, благословив їх.

У 34-й школі імені Маркіяна Шашкевича, куди я пішов у перший клас, працював унікальний директор. Був офіцером Січового стрілецтва. Раптом його не стало. 28 червня 1941-го забрали москалі.

Як прийшли німці, нас послали до Яворова. Зустрічали їх із прикрашеною квітами аркою зі смереки. Вони з одного боку міста повісили німецький прапор, із другого – синьо-жовтий. Мій батько володів єврейською, чеською та польською мовами, зумів порозумітися з німецьким офіцером. Уже тоді відчув, що на них теж надії немає.

Оголосили набір до дивізії "Галичина". Тато сказав: "Треба йти захищати свій народ". У її лави просилися 60 тисяч, узяли 12. Вищу освіту мали 80 відсотків. Тато потрапив у п'ятий полк. Брав участь у бою під Бродами (13–22 липня 1944 року; між німецькими та радянськими військами. Німці зазнали поразки. – Країна). Загинув у Австрії.

1944-го, коли відкрилася галантерейна фабрика, мама влаштувалася туди на роботу. Час від часу її з іншими працівниками возили відбудовувати аеродром, працювала за кусок хліба. Не були заможні, але й не бідували. Знайшли в центрі міста кімнатку на 15 "квадратів" із кухнею на третьому поверсі. Мама продавала одежу, яка від батька залишилася. Непогані гроші отримала за шкіряний плащ – провела газ, зробила вентиляцію.

Цього ж року на околиці Львова побудували 53-тю школу. Перевели туди всіх українців, а москалі залишилися вчитися в центрі міста. Нас підтримував директор Свистанович. Допоміг матері отримати талони на обіди. Згодом влаштував брата в залізничне училище.

1949-го з друзями готувалися відзначати 20-річчя ОУН. Я приніс із дому військовий ніж із німецьким знаком. Його зняли, а те місце прикрили тризубом. Поклали молитовник, запалили свічечку. Тоді склали присягу шість підлітків. Старші про нас передали інформацію у Провід.

Зі всіх вибрали мене й мого товариша Івана. Дали завдання довідатися про одних людей із Куликівського району на Львівщині. Дізналися, що вони живуть у Львові. Їх мали гранатами закидати, бо продали багатьох людей, яких потім у Сибір вивезли. З арт-складів діставали зброю, якщо мали таке завдання. Під час підпільної діяльності ми з Іваном перейшли у вечірню школу. Там познайомилися з дівчатами, які в капюшонах носили листівки. Передавали їх нам, а ми – далі.

22 жовтня 1949-го йшов до своїх хлопців на подвір'я церкви святого Юра. Підійшли два чоловіки в цивільному. Один схопив за руки, другий – за бороду: "Де живеш?" "На площі Побєди", – відповів. Повели в управління міліції. Потримали 10 хвилин і здали до чергового. Тоді двоє цивільних узяли попід руки і запхали в авто. Кинули на підлогу й ногами притиснули. Завезли на вулицю Чернігівську, де КДБ мав точку. У квартирі на другому поверсі закрили у ванній. Кругом була темнота. За 20 хвилин підіслали чоловіка, який випитував за Ярослава Галана (радянський літератор, писав пропагандистські твори. – Країна). Через два дні після цього Галана вбили.

Під час допитів включали динаміки – аби сусіди не чули криків катованих. Питали, кого я знаю. Мені було лише 15 – називав школярів, із якими вчився.

За три доби мене вивезли вночі вантажною машиною. Провели дезінфекцію в лазні й повели в темницю. Всередині було ледь світло. Люди лежали одне на одному чи сиділи у два ряди – обличчям до одної й іншої стіни. Просидів до шостої ранку, а потім за розпорядком був підйом. До 23:00 сідати чи лягати було заборонено.

Під слідством у тюрмі на Лонцького пробув дев'ять місяців. У камері 3,5 на 4 метри були 30–40 осіб. Параша всередині – всі ходили в ковшик. Навпроти нашої камери був карцер. Там багато людей із розуму сходили. Особливо жінки. Постійно чули, ніби хтось б'є ременем по столі, а тоді доносилися жіночі й дитячі голоси. Вночі неможливо було спати.

Під час допитів мене запихали в шафу, де сидів із зігнутими ногами. Бити не було кого: два рази по шиї – і я падав на підлогу. Мою справу вів слідчий Лисенко. Казав, що був у моєї матері на обшуку. А вона три місяці не знала, куди я подівся.

Після завершення слідства відвезли в тюрму на вулиці Городоцькій. Порівняно з першою – це був курорт. Ні з того ні з сього забрали з камери і посадили в "одиночку". Було темно, бо вікна виходили в коридор. Оголосив голодівку. На третю добу не міг ходити, падав. Мене викликав старший лейтенант Радіонов. Сказав йому: "Слідство закінчилося, мої матеріали готові. Чому мене посадили в одиночну камеру?" Він постукав пальцем: "Кто здесь хозяин? Я".

25 жовтня 1950 року Особлива нарада в Москві мені винесла вирок. 13 грудня, на Андрія, його зачитали: "Учасника підпільної юнацької організації ОУН, зрадника батьківщини, на п'ять років позбавити волі". Після цього відвели у камеру 87. Була велика – спали на двох ярусах. Усі – політичні в'язні.

У Сибіру нас приймав начальник концтабору – генерал-лейтенант НКВД Сергієнко. Біля нього лежали два великих пси, ззаду сиділи дві особи у військовій формі. Секретар подавала наші матеріали. Мене питав: "За что сидишь?" Кажу: "За ніщо". – "Как за ничто?" – "Дуже просто. Як за своє борешся – то є щось?" На справі написав: "особые лагеря".

"Хто Пранко?" – спитав один підтягнутий узбек. Я до нього: "Може, Франко?" – "Да, да, быстро пойдешь со мной к большой поп". Виявилося, до Йосипа Сліпого (Верховний архієпископ Львівський – предстоятель Української греко-католицької церкви. – Країна). Він питав: "Хто тебе привів, дитинко?" Відповів: "Якийсь узбек". Засміявся: "То ад'ютант німецького фельдмаршала Ервіна Роммеля". У концтаборі були німці, чехи, росіяни, литовці, чуваші.

Я робив шахові дошки. Мав справу з клеєм, але був у теплі. Коли почав зустрічатися з Йосипом Сліпим, для мене придумали нове покарання – послали у зазонну бригаду. На річці Вопші різали лід. Вантажівкою його відправляли до Москви в холодильники.

На річці виставляли червоні прапорці. Якщо за них виходив, стріляли без попередження. Берегом ішла вчителька з дітьми. Вітер повіював, мороз скрипів – все було добре чути. Учні спитали: "Что это за мальчик?" – "О, это большой изменник родины", – відповіла вчителька.

Згодом маринував цибулю на складах, а потім відправили на будівництво школи в Мордовії. З товаришем викликали до начальника. Сказали, призначають бригадирами – будемо мати по 120 осіб, мусимо слідкувати, щоб були дисципліна й порядок. Інакше – "маєте по п'ять років, буде по 25".

За добру працю додатково видавали по 100–200 грамів хліба і трохи кращу баланду. Я як бригадир підходив до віконечка, аби отримати металеві миски для своїх в'язнів. Слідкував, щоб усім вистачало. Якось повернувся, а моєї пайки немає. "Хлопці, а де?" – запитав. Усі мовчали. Тоді один узяв миску, кинув шматок свого хліба, і пустив по столу. Доки до мене дійшла, була повна. З хліба зробив форму своєї пайки. Решту пустив по столу, аби кожен собі взяв зайве.

У концтаборі познайомився з нашим композитором Василем Барвінським. Він мені постійно за музику говорив. Також спілкувався з російським композитором Борисом Собіновим. Він любив чай, то я просив у матері, аби висилала, щоб із ним спілкуватися. Тоді дізнався, що він є шваґром Адольфа Гітлера: його дружина була двоюрідна сестра фюрера. У їдальні нам витирав столи генерал-лейтенант танкових військ Калінін.

У 7-му лагпункті сидів начальник п'ятої кремлівської лікарні Коник. Якось спитав його, чи можна вивести моє татуювання – пробите стрілою серце. Мені його наколов сусід у середині 1940-х. У таборі соромився наколки. Постійно ховав ліву руку в кишеню. Лікар відповів, що тут тільки хірургічний метод. Скерував до естонського доктора Мандрика. Той вирізав під новокаїном. За це я відсидів п'ять діб. Бо в кримінальній справі написано: на руці така-то татуїровка.

Як Сталін помер, усіх бригадирів викликали до оперуповноваженого. Попередив, аби було спокійно в бараках. Люди все рівно кричали "Ура!" Спробуй таку радість стримати. Тоді пішло полегшення. Нас, малолітніх, відпускали зі зняттям судимості.

1953 року повернувся до мами. Після армії шкільну програму здав екстерном. Хотів вступити на історичний факультет Львівського університету. Шість разів не проходив. Виявилося, моє ім'я обведене кружечком. На черговому вступному іспиті голова екзаменаційної комісії сказав: "Можемо вас узяти одразу на викладацьку роботу". Але я знову не пройшов по конкурсу.

До 1989-го розмови про Україну вів тихо. Ніколи не був упевнений, що вийду на вулицю – і повернуся назад. А за два роки до проголошення незалежності вступив у "Просвіту" імені Тараса Шевченка. Їздив до Києва, зустрівся з Іваном Гончаром (митець, етнограф. – Країна), з Євгеном Чередниченком (письменник, член ОУН, в'язень ГУЛАГУ в 1943–1956 роках. – Країна). Відчував, як валиться радянська влада.

На роботі товаришеві Івану Андрушкові 1990 року кажу: "Напиши оголошення, аби на зборах профкому проголосували за встановлення синьо-жовтого прапора". Там 50 відсотків були наші люди, підтримали. Із нержавіючої сталі зробили щоглу метрів на 15. Тільки прапор установили, кажуть: "Тебе шукають якісь цивільні". Закликали у відділ кадрів: "Їдемо з нами". Привезли в КГБ, аби я писав пояснювальну. Сказав, що це – українська символіка, а ми є українськими громадянами. 5 годин п'ятеро КГБшників влаштовували мені словесні перестрілки. З управління вийшов, наче п'яний. На вулиці дивлюся: знайомі обличчя. Вся наша механічна служба із заводу прийшла мене визволяти. В'ячеслав Чорновіл (голова Народного Руху України. – Країна) тоді казав: "Ні один великий завод не зробив того, що твій маленький".