"Казала мамі, що я на парах, а сама – в поїзд і на Донбас"

Військові ховали міномети в копицях сіна

У 10-му класі почала писати наукову роботу "Антинацистська діяльність ОУН-бандерівців (1940 року ОУН розділилася на дві частини: старші й консервативніші члени підтримали Андрія Мельника, їх називали мельниківцями. Молодші та радикальніші члени – Степана Бандеру, це крило мало назву "бандерівці". – Країна) на території південної Рівненщини". Я народилась у тих краях. У прабаби по материній лінії в хаті був схрон. Шукала літературу, спілкувалася зі свідками. Коли подала її на конкурс, мені сказали: "Робота тягне на перше місце. Але тобі не дадуть – у країні не та ситуація". Це був 2010 рік, при владі – Віктор Янукович. Узяла друге місце. Це було несправедливо.

Харків подобався. Але 2013-го якась баба назвала мене хохлушкою, бо говорила українською. Конфліктувала з однокурсниками з Криму й Донбасу. Казали, що схід годує країну, хоч на Західній Україні ніколи не були. Зараз вони всі в Росії.

З вікна аудиторії бачила, як сідають літаки з пораненими на Донбасі, а потім від'їжджають "швидкі". Відчувала, маю щось робити, але що – не розуміла.

 

2014 року в моєму селі організували пункт допомоги бійцям. Із жінками зустрічалися в кафе. Ліпили вареники, нарізали салати, смажили пиріжки.

Зібрали гроші в університеті. На ринку Барабашово в Харкові купили для військових теплі речі. Волонтери бусом повезли їх на Донбас. Коли планували наступного разу, сказала, що поїду з ними.

У січні 2015-го побувала на Краматорському аеродромі. Приїхала до бійців батальйону "Горинь". На позицію заходила частина іншої бригади. Хлопці сказали, що за моїми дверима наглядатиме днювальний. Боялися, щоб до мене не зайшов чужий. "Не знаємо цих людей", – казали. Всю ніч не давала спати рація в кімнаті. Уранці поїхала на полігон. Коли взяла зброю, виникло відчуття, що можу боронити країну.

Казала мамі, що я на парах, а сама – в поїзд і на Донбас. Возила допомогу військовим двічі-тричі на місяць. Залишалася там на кілька днів або й тижнів. До умов призвичаїлася. Гріли воду на буржуйках або відкритому вогні. Щоденна гігієна – це пляшка теплої води. Якщо їх було три-чотири, то можна й попрати речі.

Улітку 2016 року була добровольцем у 54-й бригаді. Після загибелі "Міфа" (Василь Сліпак, оперний співак, загинув 29 червня 2016-го в селищі Луганське Бахмутського району на Донеччині. – Країна) всіх поставили перед вибором: підписуємо контракт або нас знімають із позицій. Я відтягувала до останнього. Боялася, що не зможу поєднувати з навчанням у магістратурі. Декан дозволив вчитися за індивідуальною програмою. Контракт підписала 3 серпня.

У 46-му батальйоні мене призначили санінструктором роти. Якось прислали дрон. Його замовив наш командир – надіявся, що один із побратимів ним управлятиме. Але в нього не вийшло, бо вчився управляти дроном для дальніх польотів на комп'ютері, а не за допомогою пульта. Безпілотник лежав без діла. Подзвонила до аеророзвідниці Марії Берлінської. Навчилася ним керувати за три дні. Перший раз пам'ятаю досі: дрон летів над річкою, а я молилася, щоб не впав.

Аеророзвідка стала моєю роботою. Згори бачиш справжню картину. Коли вперше помітила, як наші хлопці копають окопи, зрозуміла, наскільки позиції слабкі. Найголовніше було замаскувати міномети. Їх ховали в копицях сіна.

Мій дрон літав на висоті 150–500 метрів. Політ займав 20–25 хвилин. У цей час треба бути на видному місці, бо коптер має тримати зв'язок із пультом.

Кілька разів снився кущ, під яким сидить "Сім'янин" (Андрій Широков, снайпер, загинув 8 грудня 2016-го в селі Калинівка Бахмутського району Донецької області. – Країна) або "Міф". Вони під ним зазвичай чистили зброю.

Побратим "Анархіст" відрами привозив раків. А "Сім'янин" якось забив кабана. Хлопці запекли ногу у фользі, з картоплею. М'ясо вийшло м'яке, легко відділялося від кістки. Такого смачного ніколи не їла.

На війні почала матюкатися. Даєш волю емоціям, перестаєш контролювати їх. На фронті на це ніхто не зважає. Коли ці слова виривалися, ставало легше.

Є кілька фото, на яких я із цигаркою. 29 червня 2016 року був бій. Почула в рацію, що в нас 300-ті, а потім хтось сказав: "І 200-ті". Закурила, щоб не плакати. Алкоголю там не хотілося. Вдома інколи з побратимами пили по три – за нас, за друзів і за тих, кого вже немає.

Бронежилет одягала на передовій і коли працювала з дроном. Командир лише так відпускав на завдання. Шоломи "Української броні" нам купили волонтери. Вони зручні, неважкі. До цього в мене був італійський. Не підходив – насувався на очі. Коли одягаєш каску, то високо хвоста не вдається зав'язати. Хлопці питали, чому не обстрижу волосся. Відповідала: "Війна точно не стане причиною для цього".

Хотіла служити в батальйоні "Горинь". Та командир повторював: "Дитино, тут дівчат не буде. Не візьму тебе під свою відповідальність. Що мені твої батьки казатимуть?"

Підписала контракт у 54-й бригаді. Там загинули й були поранені багато хлопців. Мали конфлікт із командуванням. Нас хотіли розкинути по частинах оперативного командування "Схід". Та ми хотіли триматися разом. Голодували два дні. 33 людей перевели в 46-й батальйон "Донбас-Україна".

Тоді солдат отримував 7 тисяч гривень зарплати. За перший місяць роботи із преміями мала 11. Спочатку гроші збирала. А в період затишшя в мене почалася депресія. Щоб упоратися з хандрою, витрачала заощадження. Рятував шопінг в інтернеті. На полігоні – щебінь, а я взувала босоніжки. Коли питали, для чого вони мені, відповідала: "Дайте дівкою побути". Закочувала штани і милувалася обновкою.

Найнезвичніша річ, яку привезли волонтери, – це маскувальна червоно-чорна сітка. Повісили на кухні замість прапора.

Перед Новим роком накупили червоної ікри. Думали, що наступного свята можемо не зустріти. На 8 Березня хлопці влаштували дівчатам святковий обід – із червоною рибою та дитячим шампанським.

Вміти контролювати страх – найкращий оберіг на фронті. Коли бачила, що побратими поводяться спокійно під час мінометного обстрілу, це відчуття передавалося й мені. Страху не було – його заміняв адреналін. Часто через це не могла заснути.

За рік загинули 10 побратимів із моєї роти. Серед них були люди, яких не знала особисто. Та, коли повідомляли про їхню смерть, здавалося, що втратила близьку людину.

Ставлення до смерті змінилося. З'явився цинізм.

Позивний "Перлинка" для мене придумав Андрій "Док". Навесні 2015-го мене хлопці забрали з поїзда в Краматорську. Їхали на базу. Попереду фазани перебігали дорогу. Я викрикнула від несподіванки: "Фазан!" "Де ти його побачила?" – спитали хлопці. Замість "я зорка", сказала: "Я зорька". Так і дражнили. Та потім Андрій сказав: "Вона не Зорька, вона Перлинка". Так і прижилося.

Торік наприкінці серпня я взяла відпустку і приїхала розказати батькам, що ще на півроку підпишу контракт. Тата вдарило струмом. На смерть. На фронт я не повернулася.

×