Родину матері розкуркулили і виселили з села. У полі дозволили викопати землянку. Діда вдарили цеглиною по голові, коли ходив в інше село. Двох маминих братів арештували і розстріляли в тюрмі у Прилуках, ще двох – відправили в магаданські табори. Найменшу мамину сестру Настю послали копати глину на цегляний завод. У ямі її привалило. Коли люди тягнули за ноги, пошкодили хребет. У лікарню не брали – дочка куркуля. За два роки померла, їй було 19.

Під час Голодомору ми жили в Бубнівщині Прилуцького району Чернігівської області. Школа стояла на околиці села, за нею – кладовище. Щодня через шкільний двір тягли трупи. Ніхто не голосив, бо не було кому. Тіла скидали до братської могили і йшли за іншими.

Ми влітку шукали траву, яку можна з'їсти. Почистиш стовбурець козельця – він солоденький. Корову обміняли у торгсині (від російського – Всесоюзное объединение по торговле с иностранцами – організація, в якій громадяни могли обміняти цінності на продукти. Існувала з 1931-го по 1939 рік. – Країна) на борошно. Мама здала золоті сережки, хрестик, 12 срібних чайних ложок, кожухи та спідниці. Від неї залишилася лише сорочка. Мама сама її вишивала, вдягала на другий день весілля.

 

Міняли речі на картоплю в Білорусі. Чистили тоненько. Лушпайки пересипали попелом і виносили в погріб. Весною саджали. Добрий урожай давали ті, на яких було вічко.

У мами і брата ноги опухлі були, я стала худа. На вулицю старалися виходити табунцем, самому страшно – з'їдять. Якось назустріч нам ішла жінка у довгій сорочці. Більше нічого на собі не мала – так розпухла, що одяг не налазив. Розпущене волосся, очі скляні. Ми злякалися, зачинилися в хаті.

Після Голоду почалися репресії. Забрали директора школи і батька моєї подруги, який учителював. Щоночі чекали, що й до нас прийдуть. Тільки собака загавкає – схоплювалися.

Коли почалася війна, я закінчила дев'ятий клас. Батька в армію не взяли, йому вже було 50 років. Ми переїхали до Грабарівки в бабусину хату. Тато викладав українську й російську мови та літературу. Додому приносив стоси зошитів. Разом із братами уклали з ним угоду:

ми перевіряємо учнівські роботи, а він за кожну знайдену помилку платить 1 копійку.

Радянські солдати відступали через наше село – обідрані, нещасні. Люди виносили їм їжу – молоко, хліб. "Візьміть насіння", – кажу одному. – Давай, доцю". У Гребінці їх німці наздогнали – багатьох розстріляли, декого взяли в полон.

Стояли з подругою навпроти школи, аж їдуть німці на мотоциклах. Зупинилися. Показали, що треба у школі прибрати. Ми зробили вигляд, що не розуміємо. Того ж вечора німці прийшли до нас у хату. На дверях написали цифру 9 – скільки людей можна розмістити.

У районі був комендант – Врона, з поляків. Роз'їжджав на машині, хто не на роботі – дубасив. Якось жінка прала у дворі. Він залишив їй записку і сказав, щоб із нею йшла до сільради. Пішла, бо не знала, що написано. А там було: дати 25 "гарячих". Інша жінка несла відра з водою на коромислі. Врона вискочив із машини, відра порозкидав, коромислом її по спині: "Чого не на роботі?!" Ганяли людей у поле полоти, косити. Колгоспи фашисти не розпустили. Один економіст писав пізніше: "Німці зберегли колгоспи як найкращу форму експлуатації".

Узимку в коморах перемішували зерно, щоб не залежувалося. Я взувала татові чоботи 45-го розміру. Халяви широкі, ходжу по гречці, набираю повні чоботи, ледве йду в них додому. Мама висипала, промивала, сушила, в ступі товкла на борошно.

1943 року молодь почали вивозити в Німеччину. Я два тижні переховувалася в сусідів і знайомих у селі. Потім прийшла додому, щоб переїхати до родички в Чернігівську область. Пам'ятаю: мати сіє борошно, щоб спекти мені коржики на дорогу, біля порогу лежить зарізана ще не обскубана курка, а я – на печі за ширмою. Заходять у хату староста села Захарченко і поліцай Павло, якого прозивали Габло. Хтось доніс, що я вдома. Прийшли з паперами: "Розпишись, що поїдеш у Німеччину. Як не поїдеш – заберемо матір".

У польському місті Кенігсгут поселили нас у бараки при хімічному підприємстві. На ньому виробляли якийсь червоний порошок. Дівчата з Західної України працювали там уже вісім місяців. Приходили з роботи червоні. Ми їздили пасажирським поїздом у Катовіце розвантажувати вагони. Поляки шипіли: "Ми з цим бидлом не їхатимемо". Разом із чотирма подругами вирішили тікати. Перемалювала карту Польщі на вокзалі. Коли пішов сильний дощ, нас загнали в барак, де сиділи французи. Усі задивилися на хлопця років 15 – білявий, кучерявий, як херувим. Ми цим скористалися.

На 10-й день нас зловили. У Жешуві зайшла до хати попросила кусок хліба. Виходжу, а біля дівчат стоїть повозка й польський жандарм у чорному плащі. – "Ви рускіє?" – "Ні", – "Юди?" – "Ні, ми українки". – "Сідайте, підвезу". – "Ні, ми пішки". Він відкинув плащ, а там – пістолети. Мусили погодитися.

У в'язниці наглядачка витрясла підкови, які ми дорогою на щастя збирали: "Щастя ваше до криміналу довело".

В Освенцим привезли вночі. Дорога, ліхтарі протяжністю в кілометр, прийомний барак. Забрали одяг, дали смугастий. Облили холодною водою – це дезінфекція. Коли питали, де ми є, відповідали: "Побачите".

Наступного дня почалась екзекуція. Підійшла моя черга стригтися. Сіла й отримала в голову ножицями. Наглядачка вдарила, що коси не розплела. Наступне крісло, наколюють номер на лівій руці – 61369. На нього двічі на день мала відгукуватися. Не змивається і не вицвітає.

Найстрашніше було дивитися на щоденні потоки євреїв у крематорій – смиренних мирних людей. Діток шкода було: йде, ляльку несе чи м'яч підкидає. Людей вели в газові камери під музику. Там їх роздягали, видирали золоті зуби. А потім труїли газом і спалювали в печі. Вночі диміли чотири крематорії. Полум'я з них метрів на 5 виривалося. Дим був чорний і смердючий.

Нас посилали розсівати по полю світло-сірий попіл. Думали, добриво. А потім відчули, що колеться. Придивилися, а то кістки, які не перегоріли. Ми розкидали прах.

 

О четвертій ранку по бараку бігали штубові (старші по кімнаті. – Країна), грюкали палицями по нарах, будили на аппель (від німецького слова аppel – перекличка. – Країна), виганяли нас надвір. Найгірше, коли йшли дощі. Одяг клали під себе, коли лягали спати. А вранці натягали розпарене мокряччя. Як захворієш, відправляли в медичний барак, звідки вже ніхто не повертався.

У неділю не водили на роботу. Але тому ніхто не радів. Бо сиділи й думали про їжу. Залазили з дівчатами на третій поверх нар, і я розказувала все, що колись читала.

Коменданта звали Йозеф Крамер. Іде між бараками, бачить: євреї їдять сиру картоплину. Запускає в них свою булаву – п'ять чоловік на смерть. За ним їхала вантажна машина, яка збирала трупи. А він ішов далі полювати на людей.

Одного разу відмовилися рити канаву навколо табору. Грузнеш, дерев'яні колодки на ногах спадають, падаєш. Тричі кликали – ми не вийшли. Комендант заскочив і давай у стелю з пістолета стріляти. Ми вийшли з барака. Стояли на колінах у болоті, руки тримали догори. Кожну п'яту дівчину комендант бив з усієї сили кулаком у груди. Наш спротив закінчився.

По неділях проводили селекцію. Люди стояли голими, одяг тримали над головами. По черзі підходили до "журі" на чолі з Крамером. У кого багато струпів – забирали в газові камери.

Мріяла побачити маму і наїстися. Коли хтось із подруг розживався якою лушпайкою – несли у барак поділитися. Ліда з Миколаївської області познайомилася з кухарками. Ті готували для фашистів та ув'язнених дітей, у яких брали кров для німецьких солдатів. Винесла мені миску з трьома ложками манної каші. "А ти? – питаю. "Їж", – відвернулася Ліда. А потім: "Ну, дай спробувати".

На початку січня 1945 року почали евакуйовувати з Освенцима. Людей вишикували в колону – ні кінця ні краю їй видно не було. Німці гнали полонених два дні – хто відставав, пристрелювали. На станції загнали у вагони-"телятники", занесені снігом. На нас – смугаста роба, хустка, фартух і літрова залізна миска на шнурку – носили її завжди. Мисками вигребли сніг, ложками видовбали лід. Туалету не було, їсти й пити не давали.

Привезли в концтабір Берген-Бельзен у Німеччині. Серед військових, які нас приймали, був Крамер. Людей не перераховував. Зрозуміли, що нас привезли на смерть.

У мене почалася жовтуха. Очі були такого кольору, як морква. Дівчата шепотіли: "Не дивись, щоб очей не бачили". Зимою нас, голих, залишили на дошках у бараці з битими вікнами. Двері й вікна забили колючим дротом. Відчинили на четверту добу. Одна із наглядачок скрикнула: "Mein Gott!"

Коли почався мор, мертвих складали під бараками. У мене був тиф, не мала сил навіть на нари залізти, лежала на цементній підлозі біля входу. Подруга Марія водила мене на роботу – збирати дрова. Здавалося, що я падаю в чорну прірву. Присідала, щоб підняти трісочку, а встати не могла.

В обід привозили баланду з бруквою. Вибирала картоплю. Голодна, але брукву їсти не могла – так спротивилася. Марія віддавала мені свою картоплю, а я їй – брукву. Та потім і її варити перестали. Тижнів зо два розкидали сиру на нари.

14 квітня 1945 року ув'язненим дали отруєну їжу. У тих, хто прокинувся, всередині все пекло, а води не було. Десь о 12:00 у табір заїхав англійський танк. Визволителі всіма мовами сповіщали: "Ви вільні, ви повернетеся додому". А нам було байдуже.

Англійці вивезли нас у військове містечко. Повели в баню, видали білизну – солдатські сатинові труси і білі майки, поселили у військових казармах. За місяць підлікували й відгодували. Ми ходили потайки в село, там біля кожних воріт стояли бідони з обратом – кислим молоком. Воно нам було як ліки. Доки ходила, штани натерли шкіру до кістки. Не було ані болю, ані крові. Шкіра нагадувала цигарковий папір. Потри – і кістка оголиться.

Потім нас повезли в радянську зону окупації. Звідти – довезли до збірно-пересильного пункту Барановичі в Білорусі й покинули. Сиділи на болоті просто неба два тижні. Почали шукати попутні потяги, чіплялися за товарняки. На станції зустріла дівчат із Грабарівки. Сказали: "У вас отримали похоронку – старший брат загинув. Молодший Петро вернувся додому без ноги, а Геннадій пережив блокаду ленінградську й іде на поправку".

Повернулася додому в серпні 1945-го. Вигляд у мене був страшний: худа, живіт великий, волосся після тифу випало, а замість нього почав якийсь мох рости. Хотіла закінчити середню школу. Мене не приймали, вимагали якусь довідку. Брат Петро на милицях зайшов до директора в кабінет. Коли вийшов, сказав: "Будеш учитися".

У класі ніхто сидіти зі мною не хотів, книжок не давали. Якось на контрольній з алгебри всі отримали двійки, а я – четвірку. Ось тоді й почали однокласники звертатися – підкажи те, підкажи це.

Що тільки не казали про номер на руці: "Вас чоловік занумеровував, щоб не загубилися?", "Це у вас комсомольський квиток?", "Польова пошта?" Я терпіла, не виводила. І я тепер ним горджуся.

×