Спочатку ми виходили на мітинги за підписання асоціації з Євросоюзом. Тоді не думали, що ця акція стане масштабною. Один чиновник Запорізької адміністрації сказав: "Твари, вас никто к власти не допустит. Не на этой земле". Для нас це стало стимулом іти до кінця.
У Запоріжжі були люди, які за сумки кешу купували собі посади. Називалися радниками голови адміністрації, але мали вплив. Доходило до того, що управління бізнесом, університети і рейдерство були сконцентровані в одному офісі. Міста задихалися. Такий стан справ привів на мітинги частину людей із малого, середнього бізнесу, освітян і політиків.
Запоріжжя – майже не українізоване місто. Вивіски, меню, цінники друкували російською. Говорити українською було дивно й небезпечно. Критична маса людей були зорієнтовані на Росію. Спочатку на мітинги вийшли 20 людей. Вони стали ядром. Потім розвинулись у сотні й тисячі. Внутрішнє розділення було скрізь. Ректори університетів погрожували, що за вихід на Майдан відрахують. Позиція нашого ректора була нейтральною: "Робіть, що хочете. Якщо вам дадуть по морді, захищати не буду, але й не відрахую".
Після Нового року на протести виходили все менше людей. Щодня відбувалося те саме. Було затишшя. Після 19 січня вийшли тисячі. Закінчення Майдану відчувалося, коли люди в адміністрації почали ходити, як на роботу.
На Майдані познайомився з хлопцем, який запропонував створити молодіжний центр. У Пластовому вишкільному центрі навчаємо дітей не певній професії, а бути хорошими людьми. Після Революції гідності зрозумів, як важливо виховувати свідому особистість.
4 
35413
Коментарі