Фільм "Толока" почав ліпити 1967 року. Знімаю його досі

Три брати Іллєнки перебралися з Москви в Україну

Після війни у Москві було важко вижити. Мене ледь живого віддали матері з пологового будинку. Мав цілу колекцію дитячих хвороб. Батьки відвезли в Черкаси до діда з бабою. Там були вітаміни й воля. Жив у них, доки не пішов до школи. Не знав іншої мови, крім української.

Вчився у московській школі, був комсомольцем. Усі стереотипи, які товкмачили з першого класу, розбили на кіностудії Довженка. Туди привів брат Юра, коли я приїхав на канікули. Здавалося, що потрапив у банду з піратської шхуни. Її очолював одноногий капітан – таким повернувся з війни директор Василь Цвіркунов. Був одноокий кінооператор Сурен Шахбазян, свій філософ – режисер Володимир Денисенко, зухвалий Сергій Параджанов, гладіатор Юрій Іллєнко. В коридорах чув: "Я вчера снял гениальний кадр", "Мне приснилась гениальная сцена", "У меня гениальный кот". Повернувся з канікул іншою людиною – веселою і зухвалою.

У школі зрозумів, що розбираюся в кіно краще, ніж ­брати Юра й Вадим. Залишалося спробувати.

Коли закінчував школу, брат Юрій із Сергієм Пара­джановим і Георгієм Якутовичем привезли до Москви "Тіні забутих предків". Мали перевірити, чи зрозуміють фільм у кінотеатрах. Показали в університеті. Прямо в залі почався скандал. Люди розділилися. Одні захищали картину, інші називали її знущанням над глядачем. Мало до бійки не дійшло. Пізніше зрозумів, що це була підготовлена акція, щоб поховати стрічку. Параджанов з Іллєнком були готові до неї. У той момент поводилися, як переможці.

 

Брати примагнітили мене до України. Першим розлучився з Москвою Вадим, потім – Юра, за ним – я. Батьки не схвалювали. Але, якби лишився в Москві, не було б "Фучжоу", "Сьомого маршруту", "Того, хто пройшов крізь вогонь". Вони там не могли народитися.

Юра був містифікатором. Привчив і мене. Під час його ювілею у малому залі Будинку кіно мене попросили поділитися першим спогадом про брата. Сказав: "Пам'ятаю білу кімнату, людей у білому і страшний крик: "Мама, не слушай их! Они мне брата испортят!" Згодом зрозумів, що то був голос Юри". Повірили.

Брат Умів усе: малювати, фотографувати, робити годинники з дерева, ходити на яхті. І пологи прийняв би. Він знав, як показати диво так, щоб за ним хотілося повторити. Саме так я почав малювати, фотографувати і знімати кіно. У мене не було виходу – я вчився робити це за ним. Наші стосунки були змагальними – хто кого.

Другий оператор Вілен Калюта не міг і мріяти про самостійну постановку, бо не мав диплома державного зразка (закінчив Васильківське військово-льотне училище. Випадково побував на кіностудії ім. Олександра Довженка й вирішив знімати кіно. Закінчив курси, вищої освіти не мав. – Країна). Але Юра вмів переконати начальство. Вілен став оператором-постановником фільму "Білий птах з чорною ознакою". Згодом отримав "Оскар" за стрічку "Стомлені сонцем" російського режисера Микити Михалкова.

Зателефонував Юра: "Коли закінчиться сесія, приїжджай. Будеш у мене все літо на фільмі". Він купив яхту – тоді у спортивних магазинах почали продавати польські складані яхти у трьох рюкзаках. Коштувала 300 карбованців, була завбільшки з ванну. Навчив мене керувати. Відтоді почуваюся вільнішою людиною.

На майданчику Юра був авторитарний. Мав план і не звертав із нього.

Якось на кіностудію приїхали гості з Москви. Серед них була людина, від якої залежали долі стрічок. Юра вийшов на трибуну і сказав: "В природе заведено, что в стае волков самый сильный и опытный является вожаком. Так почему же в нашей кинематографической конюшне главная – свинья?" Це було за межею. Юра переходив її, коли іншого шляху не лишалося.

Роль Георгія у "Білому птасі з чорною ознакою" я отримав випадково. Приїхав на знімальний майданчик на канікулах. Зйомки фільму кілька разів зупиняли. Поновили, а одного з акторів немає. Брат сказав, щоб ішов у гримерку. Так потрапив у картину.

Під час зйомок кожен крок команди відстежували. Якось у машині зі знімальною групою відмовили гальма на гірській дорозі. Авто лягло на бік. Юра був на базі. До нього прибігли і стали розпитувати, що сталося. Він нічого не знав. У Києві про аварію вже було відомо.

Фільм зупиняли багато разів. Приходили телеграми: "Терміново приїхати на студію у Держкіно і показати матеріал".

Команду картини постійно намагалися пересварити. Виглядало це так. Підходить один до другого й каже: "Вася, ты гений. Рядом с тобой даже полный идиот Петя выглядит неплохо. Только почему Петя говорит, что ты – говно?" Ця пожежа охопила майже всіх.

Юра зізнався, що йому пропонували знімати в Голлівуді. Придумали спосіб, як його туди вивезти. Він відмовився. Сказав: "Після цього ні тобі, ні Вадиму не дозволять більше працювати в кіно".

З Іваном Миколайчуком мали нормальні стосунки, але не дружбанили. Якось на зйомки фільму "Миргород та його мешканці" я прийшов у темних окулярах, які дружина привезла з японських гастролей. Тоді сонцезахисні окуляри були такою ж рідкістю, як яхти. Іван узяв поміряти. Я подарував їх йому, бо він мав проблеми з очима. Наступного дня він підійшов: "Хочу віддячити". Простягнув металеву коробку з кишеньковим сонячним годинником.

У СРСР молодих режисерів випробовували: пропонували сценарій, який довго лежав на студії, і дивилися, як зніматиме. Якщо старанно втілює ідеї комунізму, то працюватиме регулярно. Я такої лояльності не продемонстрував. Мій перший фільм не влаштував начальство. Зате я відвоював право не знімати абищо.

Задумав "Того, хто пройшов крізь вогонь" і "Толоку" 1967‑го, а "Фучжоу" й "Сьомий маршрут" – 1973 року. Шансів ці фільми не мали. Якщо Юрі забороняли вже відзняту роботу, то мою – на рівні сценарних заявок. Досі зберігаю висновок редакційної колегії СРСР про "Фучжоу". Зводився до слів: "Нам ваш украинский герой даром не нужен".

Творчий голод закінчився 1991-го. У незалежній Україні знімати стало ні гірше, ні краще. Але я зміг повернутися до своїх задумів.

Перший кадр фільму "Той, хто пройшов крізь вогонь" зняв у Андах. 2009 року почалася виборча кампанія – і зйомки вкотре зупинили. Сказали: "Грошей не буде". Тоді мені зателефонував капітан яхти "Купава" й запросив у навколосвітню подорож. Я погодився, коли дізнався, що маршрут пролягає через Антарктиду. Вирішив там зняти кадр, який за сюжетом відбувається в Алясці. Коли Юра дізнався про цю ідею, сказав: "Ти – псих".

Із трьома друзями вийшли в Чорне море в грудні, хоч планували влітку. Через Антарктиду пройти не могли – замерзла. Взяли напрокат машину і з Буенос-Айреса через континент поїхали в Анди. Там зняли першу сцену. Я вдягнув шинель головного героя і став у кадр. Оператором був капітан яхти. Ще двоє друзів знімали, як усе відбувається.

– От бачиш: хата. Об неї розбивалося все. Бо після чергової війни люди збиралися і відбудовували її толокою з нічого. Глина під ногами, вода – в Дніпрі, очерет – і вже можна врятувати сім'ю, – сказав Юра 1967-го в селі Бучак біля Канева, коли знімав "Вечір на Івана Купала". Після цього я почав ліпити сценарій фільму "Толока". Знімаю його досі.

×