"Це теж труд – не забути свою мову"

Як живуть українські села Румунії

Сіра зона між двома країнами – це міст через Тису. Ним в обидва боки неспішно походжають люди. Переважно – жінки зі старими велосипедами. Біля бордюру одна піднімає блузку і запихає під білизну кілька пачок цигарок. Їх продасть у Румунії по 80–100 грн.

– Вы туда ставайте. По вас видно, что туристка, – киває на коротшу чергу для власників паспортів ЄС літня жінка з велосипедом з обдертим сидінням.

За румунською митницею одразу починається приватний сектор міста Сигіт. Тут живуть 1,2 тисячі українців. Центральною вулицею проходить група жінок у зав'язаних під бороду темних хустках. Говорять місцевим діалектом української. Вони – жительки навколишніх сіл.

 

Навпроти мерії виблискує на сонці вкритий золотою фарбою пам'ятник Тарасу Шевченку. Недалеко – український ліцей його імені.

У суботу в навчальному закладі, крім прибиральниці й директора, – нікого. При вході – бронзове погруддя Кобзаря. Стіни розмальовані дівчатами у віночках.

– До нас ходять 186 дітей. Переважно – з навколишніх українських сіл, – розповідає директор 56-річний Касіян Піцура, за походженням – румун.

Викладає математику. Народився в українському селі. Закінчив Львівський університет. Водить коридорами старої будівлі з високими стелями і показує класи. Ті прикрашені рушниками, фотографіями видатних українців. Прізвища учнів написані румунською.

– Ліцей повністю фінансує Румунія. Також держава виділяє кошти об'єднанню кожної меншини. Усі вони мають по представнику в парламенті.

Румунський закон про освіту є прикладом для Європи щодо меншин. Тому прийнятий минулого року ваш закон трохи тут людей зачепив. Але ми швидко дійшли до спільного знаменника. На відміну від Угорщини й Польщі, – каже Піцура. – Був випадок, від якого мені тяжко на душі. Торік зі мною зв'язалися з Івано-Франківська. Запропонували організувати у себе акцію зі збору книжок для нас. Я з радістю погодився.

Книжки зібрали. Але всі документи для передачі понад тисячі екземплярів через кордон не підготували. Румунська сторона зрозуміла, що це – не бізнес. Пообіцяли пропустити книжки, лиш попросили правильно підготувати папери. А наступного дня Лариса Ніцой (письменниця. – Країна) написала у Facebook, що румуни не пустили українську делегацію, забрали книжки, порушили права українців. Потім вибачилася, коли все їй пояснив. Але найприкріше інше: коли запитав пані Ніцой, чи знає про існування в Румунії українського ліцею, відповіла, що ді­зналася про це два тижні тому. Верхівка знає про нас – Павло Клімкін (міністр закордонних справ України. – Країна) двічі приїздив, був президент Віктор Ющенко. А далі – туман.

На виході з приміщення Касіян Піцура розправляє пришпилений до стіни прапор України поряд із прапорами ЄС та Румунії.

– Охоче чекаємо вас у Євросоюзі, – каже. – Румунія підтримує Україну. Але про події у вас тут мало говорять. Ніхто не бачить кінця конфлікту на Донбасі.

Українці – третя за чисельністю етнічна меншина Румунії, після угорців і ромів. Налічує зо 50 тис. осіб. Більшість живуть на півночі держави у Південній Мармарощині. Її центром є Сигіт.

– Хижа, Полонинка, Пелешата від "пелехата", Плішка, що означає "дуля" по-закарпатському – все наші назви, – показує пальцем на придорожній карті назви населених пунктів Мармарощини 35-річний Стефан Лупшак, голова молодіжної організації "Демократичного союзу українців Румунії".

Ми приїхали до села Руська Поляна. Тут живуть 10 тис. українців, або 97% населення села. Називають себе гуцулами.

Руська Поляна оточена горами. Це кінцева точка шляху – далі тільки Карпати із залишками травневого снігу на вершинах. У центрі села розташована школа з українською мовою викладання. На підвіконні стоять прапори України та Румунії. Дорогою поміж автівками інколи проїжджають підводи, запряжені прикрашеними червоними китицями кіньми.

– Тут різні жили національності: українці, жиди, поляки – всякі, – відповідає 27-річний Михайло Волошин на моє запитання: чи він – українець.

Зупиняється з велосипедом за селом біля бурхливої річки. Має яскраву руду бороду й чорне волосся під крислатим солом'яним капелюхом. Деякі запитання повторюю кілька разів, щоб зрозумів.

– Я 14-річним поїхав в Італію, – говорить Михайло. – Неньо там працював ще за Чаушеску. Я теж став робить на стройці. А тут – уся рідня. Повернувся. Далі побачу, куди йти. Тут нема роботи – ні на землі, ні в індустрії. Багато молодих поїхали в Іспанію, Португалію. Також у "долину" – Тімішоара, Бухарест, Сату-Маре. Їдуть працювати, де є земля, анімали.

– Анімали?

– Скотина, худоба, – пояснює Михайло. – Я в Італії маю до 1,4 тисячі євро. У селі ж хіба 400 заробиш на місяць. Треба тяжко маржину (худобу. – Країна) доглядати, сіно косити, – Михайло сідає на велосипед і крутить педалі в напрямку лісу.

– У 12–15 років я в цих горах ломи (хмиз. – Країна) складав. Прочищали ліс, щоб здорові дерева краще росли. Важко робили, ой важко, – говорить отець Юрій Альбічук, 67 років.

Сидить за кермом чорного "Фольксваґена". Везе нас із Руської Поляни до свого села Вишня Рівня. Дорогою читає напам'ять твори Івана Франка і Тараса Шевченка. На останніх рядках поеми "Наймичка" пускає сльозу.

– Ще у ліцеї постійно брав участь у конкурсах із декламування віршів – румунською, українською, німецькою, – каже отець. – Старався страшенно вчитися, аби піднятися. Був сиротою, мами не пізнав. У родині було багато дітей. Закінчив румунську школу. В інституті богословія мав стипендію, бо добре вчився. Влітку, поки всі йшли на канікули, був тим, котрий мітлою подвір'я підмітає. Рубав дрова, носив усе для кухні. За це ректор дозволив у подальшому безкоштовно їсти і спати в інституті. Усю стипендію я відносив у банк. По закінченні інституту міг сказати своїй майбутній жінці: "Одружуємося. Маємо за що купити перстні, одягтися, взяти корову".

 

У Вишній Рівні отець Юрій має парафію при православній церкві. У школі з українською мовою викладання навчаються зо 200 дітей. Назви офіційних установ дублюються українською.

– За останні два роки був у Києві двічі. Не дуже привітно відповідають на вулиці, коли про щось запитати, особливо російськомовні. Як і наші гонорові "реґасари" у Бухаресті. Називаємо їх від слова "реґат" – "царство". Бо там сидів правитель, – продовжує отець Юрій. – У Києві полюбив метро. Воно не до порівняння з бухарестським – чистота, порядок, пунктуальність, комфорт. Мав вільні 2 години й кажу помічниці Сімоні: "Ходімо у метро кататися".

Вдома отця Юрія чекає матінка Марія. Накриває обід в альтанці на подвір'ї. Ставить пиріг із кукурудзяного борошна та зелені – варзар, овочеву чорбу, квасолю з любистком. Усі страви – пісні, бо п'ятниця. На столі стоїть дволітрова пляшка з українським квасом.

– У Сигеті багато гарних магазинів, – каже матінка. – Все можна купити. Часом у Солотвино їжджу на закупи. Побачу українське – так душа до того і проситься.

65 років на світі прожила, а лиш останні кілька стала чути про якихось русинів, що підняли тут свій рух. Я – українка, і крапка.

– Це теж труд – не забути свою мову, – розповідає у поїзді Стефан Лупшак. Має чорну густу бороду, що контрастує на фоні яскраво-блакитної сорочки. – Більшість часу проводжу в Бухаресті. Навчався у Львові на українській філології. Там опанував літературну українську. Коли приїжджаю, батьки починають під мене підлаштовуватися. Кажу: "Ви говоріть зі мною по-нашому". Бо відчуваю, що забувається. Тому постановив собі: кіко буду приходив додому, тіко буду говорив по-мармароськи.

Колія пролягає вздовж кордону з Україною під горою. Сільські краєвиди змінюються тунелем із дерев. Свіже травневе листя б'ється об вікна вагона.

Село Стефана – Вишівська Долина – кінцева зупинка поїзда з Бухареста. Лежить між гір на березі Тиси. На протилежному березі ріки розкидані по лісистих схилах обійстя. Це – село Ділове, Україна.

– Вважаю себе діловецьким, – каже Стефан.

Раніше тут було одне село – Требушани. Кордон через нього вздовж річки проліг 1920-го в рамках поділу території між країнами Антанти й Угорщиною.

У Вишівській Долині живуть близько 1,5 тис. українців і з півсотні румунів. Останні – колишні прикордонники, які створили тут сім'ї, часто – з українками.

– Серце ми ся болит! Але ж колія деревами поросла! – кілька разів повторює Стефан. Занедбаною колією, що губиться у гущавині, йдемо до залізничного контрольно-пропускного пункту на кордоні. Він останніми роками нечинний. – А ще недавно тут потяг з українського Рахова до Сигета ходив. Якби рух відновити, був би чудовий туристичний маршрут. Думаю, коли Україна вступить до ЄС, це неодмінно станеться.

Минаємо будівлю прикордонників, які контролюють територію, ловлять контрабандистів з України. При зустрічі на вулиці можуть попросити документи.

– У вас є з собою паспорт? У мене теж нема. Якщо піймають без нього, доведеться викручуватися, – говорить Стефан. – А це – кінець географії.

Опиняємося перед зачиненими дво­метровими воротами на колії. По той бік – Україна. За 40 хв. мандрівки не зустрічаємо жодного прикордонника.

5 травня. У вишівській Долині Вечір перед Днем святого Юрія. У паркани та ворота селяни за традицією повставляли гілки берези. Везуть їх велосипедами з лісу.

Із настанням сутінків на українському березі Тиси то тут, то там піднімаються високі вогнища. Луною на всі гори розходяться чоловічі "огогокання". Звичаю "палити ломи", або сухий хмиз, досі дотримуються тутешні гуцули у переддень свята.

– Цього року, вижу, у нас нема ломів. А в Україні традиція зберігається, – говорить Лідія Співалюк, вчителька української мови. Чотири роки на пенсії. Йде до магазину поруч залізничної станції. В одній руці тримає жмут березового гілля, в другій – пакет. – А раніше хлопці збиралися прямо тут. Приносили хмиз. Або брали каучуки (шини. – Країна) від машин, запалювали. Зараз просто кричать, а раніше з одного на другий бік гукали: "Чародільниці, абисти іщезли, абисти пропали!". Проклинали тих чарівниць, які молоко у худоби відбирають. Бо наступного дня виганяли тварин вперше на пашу.

Просила учнів – записуйте це все. Пісень не знають. Та й не хочуть. Аби ж ви бачили наші весілля. Лиш те, що чуєте, – жінка показує на бар, звідки лунає народна румунська пісня. – Я не проти румунської музики, але ж треба своє зберігати. Дякувати Богу, ще у церкві файно українською правиться.

Мала в листопаді зустріч із жінками з українських сіл. Плакалися, що українська мова занепадає. В нашій школі діти на перерві ще не розмовляють по-румунськи. А підіть у Бистрий – там і в сім'ї вже по-румунськи говорять.

Викладати тут українську – то

не є легко. У мої часи не було таких можливостей, інтернету, де можна знайти вправи, посібники. Пам'ятаю, вчили оповідання "Козачка" Марка Вовчка. Питаю дітей: "Як би ви переклали слово "козачка" румунською?". Що, думаєте, сказали? Капріца – козочка. Діти навіть ніколи не чули, що то є козак.

Та й тепер далеко не краще. Як директор школи – румун, то каже учню: "А, необов'язково тобі записуватися на українську".

Двоє чоловіків із товариства, що п'є пиво під баром, приносять на галявину шину й непотріб. Поливають бензином і підпалюють. На горі у Вишівській Долині спалахує ще одне вогнище. На українському боці в цей час гасне остання пляма світла і западає темінь. Годинник показує 22:00.

×