Коли біля власного під'їзду бачиш дві "швидкі" й міліцейський уазик, то й у здорової людини серце тьохне. Я ж із дитинства хворію на синдром тривожності. Він то загострюється, то нишкне в моєму знервованому організмі, який переконаний, що з близькими нічого не станеться лише коли він, себто я, з ними поруч. Цей синдром у мене з дитинства - бабуся попервах і не дуже хворіла, але постійно казала: "Ось помру..."

Я дуже боялася. Кидала картоплю в ямки, які копали мама чи тато, сапала те, що сходило потім на городі, і боялася. Чимдуж бігла до магазину й назад, потерпаючи за життя  близької для мене, малої, людини. Якось, поспішаючи, загубила троячку - великі на той час гроші. Мама лаяла, а я була щасливою: за годину, що мене не було, бабуся не померла. Після того вона прожила ще 20 років. Не стало її, коли я поїхала з дому.

Побачивши біля під'їзду натовп, мій синдром заверещав, що сьогодні не варто було йти на роботу. Я оглухла й мало не знепритомніла. Немов крізь вату пробивалася радість від слів сусідки, що смертовбивство сталося не в нашому під'їзді, а в сусідньому, до якого під'їхати важче.

Я особливо й не розпитувала. Піднялася на свій одинадцятий поверх. Кіт зустрів мене на порозі. Почухала його за вухом. Діти сварилися, чия черга сидіти в інтернеті, а чия - чистити картоплю на вечерю. Побачивши мене, кинулися розповідати про те, що в сусідньому під'їзді здавали квартиру якимсь іноземцям. Дядько почав молитися, а племінник з нього посміявся. Тоді дядько взяв сокиру й зарубав племінника. А потім прийшов брат племінника - і зарубав дядька.

- Бог є! - сказала я ошелешеним дітям. - Сьогодні я в цьому остаточно переконалася.

×