"Бачиш ті вікна? Їх обікрали. Але вони айтішники, зароблять"

Торік працівники IT-сфери вклали в нерухомість Львова майже 40 мільйонів доларів

– Хороший працівник приходить із роботи, але продовжує працювати. Відповідає на листи, обдумує робочі моменти. Отже – вичерпує ідеї, губить важливі деталі. Тому випихаю людей у відпустки. Але я така ж хвора, – розповідає 33-річна Віталіна Дарнопих.

Насипає трав'яний чай у велике горнятко з логотипом ІТ-компанії. Стоїмо у просторій кухні на другому поверсі львівського офісу. На великому кухонному гарнітурі є кавоварка, мікрохвильовка, кілька видів чаю та кави, солодкі сиропи. За столами обідають працівники SoftServe. Щойно кур'єр привіз піцу.

Віталіна готує собі каву, мені – карпатський чай. Ідемо до неї в кабінет. Виросла у Славутичі на Київщині. З 15 років працювала прибиральницею в соціально-психологічному центрі. Допомагала робити соціо­логічні опитування. Відвідувала тренінги, волонтерила.

 

– Робота була малооплачувана й непрестижна, – каже. – Ходила на тренінги, курси, купувала книжки. Але не вміла навіть відправити мейл або зареєструвати електронну скриньку, бо й комп'ютера не мала.

Віталіна влаштувалася адміністратором у компанію з продажу комп'ютерів. Потім – менеджером проектів в IT-компанію. Переїхала з родиною до Львова. У SoftServe відповідає за проекти й команду із 36 людей. Розробляють електронні додатки.

Чоловік Віталіни теж працює у сфері ІТ.

– З чоловіком боремося за право працювати, – жартує. – Артему – 30 років. Сину Данилу – 4. Щодня вирішуємо, хто повезе дитину в садочок, а хто поїде на роботу пізніше. Хто продовжить працювати після роботи, а хто почитає Данилу казку. У Львові в нас немає родичів. Коли треба, наймаємо няню.

Програмістів сприймають, як "гаманець", який можна потрусити. Чотири роки тому купили квартиру в кредит. Переїхали, почали облаштовувати житло. Я щойно народила сина. Всі речі були ще в коробках, коли нас пограбували. Вкрали каблучку, яку чоловік подарував мені у студентські часи. Це була моя єдина прикраса. Винесли робочі комп'ютери.

Після того гуляла у дворі з коляскою. Почула, як сусідка розказувала другій: "Бачиш ті вікна? Їх обікрали. Але вони айтішники, ще зароблять".

Деколи з нас намагаються здерти більше. У будинку хотіли підняти вартість консьєржа. Прийшли до нас: "Ви ж можете собі дозволити!"

Коли заповнювала анкету в дитячому садку, не вказала, де з чоловіком працюємо. Бо це одразу інший підхід.

Середній дохід львівського "айтішника" – $1743 на місяць – майже 50 тис. грн. Місто налічує понад 20 тис. працівників сфери інформаційних технологій. У Львові зареєстровані понад 100 ІТ-компаній. Більшість – міжнародні.

– Чому Львів? Тут багато навчальних закладів. У них нарешті почали нормально викладати програмування. Є купа курсів, проектів молодих підприємців. Місто розташоване на кордоні з Євросоюзом. Усі транспортні, бізнесові й культурні шляхи проходять тут. Та і влада Львова сприяє розвитку ІТ-сфери, – розповідає 25-річний Віталій Довгополий.

Два роки тому почав працювати в ІТ-компанії ZoomSupport. У вільний час грає на барабанах у гурті "Пташник".

– Я починав із посади оператора вісім років тому, – 30-річний Денис ставить на тацю оселедець під шу­бою, солянку, картопляне пюре з відбивною.

Прийшов обідати в їдальню медичного університету поряд із офісом.

– Потім став головним оператором, супервізором, менеджером, – продовжує. – Три роки тому вивчив мову програмування – і мене взяли у відділ технічної підтримки. Зрозумів, що робота монотонна. Втримувала тільки зарплата. Підучив англійську. Бо нею відбувається все спілкування в ІТ. Недавно запросили в маленьку ІТ-компанію на посаду програміста. Писатиму код.

Денис через цю нову роботу не називає прізвища.

– Запропонували зарплату на 30 від­сотків нижчу, ніж маю. Погодився, бо є перспектива розвитку. Айтішнику важливо весь час рухатися вперед. Технології не стоять на місці. Та й зар­плату переглядають раз у квартал. Тому на грошах не втрачу.

Денис запрошує піти на більярд з його друзями.

– Зазвичай пересуваюся автомобілем. Але сьогодні хочеться випити трохи. Поміняв цьогоріч старенький Renault Megane на такий же старенький Subaru Outback, – розповідає в маршрутці. – Потрібна була машина підвищеної прохідності. Бо вільний час люблю проводити в горах. Заїхати якомога далі, розкласти намет і кілька днів побути на самоті або з друзями.

Виходимо з маршрутки через кілька зупинок від залізничного вокзалу. Кафе-бар "Реберня" розташована поміж багатоповерхівок.

– Збираємося з друзями в цьому генделику. Тут смачно й недорого, – пояснює Денис.

При вході – барна стійка з кранами для пива. Праворуч стоять довгі дерев'яні столи й лавки. За одним із них сидять троє друзів Дениса. Двоє – айтішники, один – автомобільний електрик. Їдять стейки з телятини та свинячі реберця з печеною картоплею, запивають пивом.

 

– Дружимо понад 10 років. Маємо спільне захоплення – машини, – розповідає програміст 37-річний Юрій Самсонов. Він в окулярах, з акуратно виголеною борідкою. За сім років кілька разів міняв компанії. Нещодавно повернувся на попередню роботу. – Запропонували хорошу зарплату. Відкладаю на квартиру. В мене дружина й сини – 7 і 4 роки. Оля не працює. Попросив її покинути, бо я весь час зайнятий. Я на роботі 10 годин на день, а дітей треба виховувати. Стараюсь не відмовляти сім'ї ні в чому. Купую хлопцям найкращі іграшки, якісний одяг, подорожую з ними. Старшого Сергія відправив у приватну школу з посиленим вивченням англійської та китайської мов. Молодшому Андрієві нещодавно довелося змінити дитячий садок. Помітив ставлення керівництва, коли дізналися, ким працюю. Почалися побори – то на фіранки, то на постільну білизну.

Чоловіки розраховуються за вечерю і рушають на більярд – за 10 хв. ходи від кафе.

– Це в нас така розвага, – каже програміст Олег Давиденко, 42 роки. Він високий і худий. Курить. – Рідко виходить збиратися. У всіх робота, сім'ї. У мене дочка 9-річна Іра. Бачимось на вихідних. Живе з колишньою дружиною. Я затримувався на роботі, деколи всі вихідні працював. Був утомлений. Жінка ображалася, що їй мало уваги приділяю. Думав, своє житло й хороша зарплата – це вже увага. Розлучилися три роки тому. Спілкуємося як хороші приятелі.

"Касіопея" – двоповерховий заклад із бенкетними залами. У кількох із них проводять ремонт.

– У більярдній – ремонт. Але якщо треба, звільнимо два столи, – каже огрядна офіціантка.

Ідемо на другий поверх. На сходах і в коридорі стоять мішки з будівельними сумішами, у відкритих коробках – плитка. Довкола – пил, повітря пахне цементом.

Компанія замовляє трав'яний чай, по 100 г бехерівки, сирну тарілку, оливки та горішки. За більярдом обговорюють вчинок колишнього директора ІТ-компанії EPAM Михайла Лазора. У серпні він подарував дружині автомобіль Ford Mustang. Ціна автівки – від 725 тис. грн. На площі Ринок влаштував виставу з мімами, хореографами та героями кінофільмів.

– Чого на нього всі накинулися з тим "мустангом"? – каже Юрій Самсонов. Лівою рукою тримає кий, правою виливає бехерівку в чай. – Він навіть не з салону був, а перекуплений. Називають його "рагулем", "підкаб­лучником". Заробляв би я стільки, теж купив би дружині круту тачку. І зробив би з цього ще крутіше свято.

Я працював з Михайлом. Він тоді був тімлідом (лідер команди. – Країна). Бачив його роботу. Це – круто.

– Складається враження, що раз ти – айтішник, то маєш сидіти тихо і тримати гроші під матрацом, – говорить Денис. – Якщо недопалок на асфальт кине слюсар або таксист – ок. А як айтішник – зрада!

– Бо уся увага прикута до цієї сфери, – каже 30-річний Олексій Федів. Працює автомобільним електриком на СТО. – Айтішників стало надто багато. Та і йдуть туди за грошима, здебільшого, а не через любов до професії. Я в ІТ не хочу. Маю роботу, яка приносить гроші й задоволення.

– ІТ – хороший соціальний ліфт, – розповідає керівник Львівського ІТ-кластеру 30-річний Степан Веселовський. – У час мого навчання в школі всі мріяли дати хабар і вступити на юридичний. Потім працювати в суді чи прокуратурі – і косити гроші. Ми створюємо іншу модель успіху.

В ІТ не потрібно давати хабар, щоб потрапити на роботу. Мені один із власників компанії розказував, що він радше заплатить гроші людині, яка не хоче розвиватися, аби вона пішла.

Кластер включає 90 компаній галузі. Це 15 тис. працівників. Спільно з університетами й мерією розвивають інформаційні технології у Львові.

Офіс Степана розташований у промисловій частині старого міста. Це сіра двоповерхівка з великими вікнами. Навколо – зелена зона з лавками і гамаками. Веселовський сидить за комп'ютером, іноді відповідає на листи.

– Після початку війни на Донбасі кластер запустив промоційну кампанію "Знайди себе у Львові", – каже. – Тоді багато спеціалістів почали виїжджати за кордон. Ми зняли відеоролик, в якому запрошували фахівців інформаційних технологій. Пояснювали: важливо, аби вони залишилися в країні, розвивали її економічно й культурно.

Почали співпрацювати з вузами, запускати програми з Українським католицьким університетом, Університетом безпеки життєдіяльності, Львівською політехнікою. Цьогоріч на наші програми прийняли майже 700 студентів. До викладання залучаємо найкращих фахівців ІТ-індустрії у Львові. Фінансуємо створення лабораторій.

Загальний економічний ефект від роботи в індустрії – 734 мільйони доларів на рік. Це гроші, які крутяться тут. Торік працівники сфери вклали в нерухомість Львова майже 40 мільйонів доларів.

Для айтішників кластеру побудували ІТ-хаус. Він розташований майже на околиці Львова. Роботи в дев'ятиповерхівці завершені. Упорядковують двір, прокладають дорогу.

З охоронцем 60-річним Богданом Лобазом піднімаємося ліфтом на дев'ятий поверх. На даху – тераса з дитячим майданчиком і зеленою відпочинковою зоною. Сонячні колектори забезпечують будинок теплою водою. Тераса огороджена високим парканом.

– Тут часто збираються мешканці, – говорить Богдан Лобаз. – Минулого тижня святкували чийсь день народження. Деколи виходять попрацювати чи попити пива. Звідси – чудовий краєвид.

Наступного року на 10 га ІТ-кластер почне будівництво кварталу з офісними центрами, науковими лабораторіями, готелем, парком, фермерським ринком. Також зведе житловий квартал поблизу Львова – на 133 котеджі.

Два роки тому поїхав до Амстердама чоловік 28-річної Оксани Стельмах. Ігоря запросила компанія Google. Торік отримав пропозицію з Лондона.

– Тоді ми зустрічалися. Я закінчувала факультет біології в університеті Івана Франка, – розповідає Оксана по Skype. Вивчає в лондонському коледжі нутріціологію – науку про їжу. – Ігор повідомив працедавця, що не залишить мене. Вони оплатили нам переїзд і квартиру на перший час. Почала вчити англійську. Мене взяли в компанію чоловіка менеджером офісу.

Продовжую навчатися, намагаюся знаходити підробітки. Життя в Англії дороге. Зарплата Ігоря для України – велетенська. Тут – середня. Та й професія не є такою популярною, як у нас,– додає Оксана. – А у Львові є потужна розумна і водночас – дешева робоча сила.

×