Я два тижні на Мальті відпочивав. Тут не гірше

Відомі росіяни купують дачі в полтавській глибинці

У селищі Шишаки Полтавської області літує російська інтелігенція - режисери, письменники, антиквари. Купують напівзруйновані хати, реставрують і до пізньої осені живуть тут із родинами

- Понаїжджали на літо, ходять по центру в трусах, - огрядний міліціонер у селищній раді поправляє картуза. З лоба великими краплями стікає піт, хоча на дворі й не спекотно. - Оце я січас у їхню Москву поїду й ходитиму там голий.

До приміщення заходять ще кілька міліціонерів. Ідуть до кабінету селищного голови Олександра Тутки. У Шишаках готуються до футбольного турніру на кубок ??міністра в справах сім'ї, молоді та спорту?? Равіля Сафіуліна. Він збудував тут двоповерхову дерев'яну дачу. Кажуть, звідси родом його дружина.

Голова Державної служби молоді та спорту

- Це ви з журналу? Я вам Шейна видзвоню, режисера з Москви, - каже секретарка. Телефонує. - Чогось трубки не бере. Може, ще на уколах. Страшно ж хворий приїхав. Зараз жінці його позвоню, зачекайте.

Поруч із селищною радою - базар. Біля нього кілька таксі. Вони з'являються у Шишаках влітку, коли з'їжджаються дачники. За день мають по кілька викликів.

- Ірина, Шейнова жінка, не хоче, щоб його беспокоїли, - секретарка виходить на східці. - Не знаю, кого вам і совітовать. Сходіть до Гриші Мольки. Він у низині живе. Молька усіх руських знає, поможе.

Йдемо повз пам'ятник загиблим солдатам. Ліворуч від нього дерев'яна бесідка. Там сидять двоє літніх чоловіків. Поряд валяється порожня пляшка від горілки. Пояснюю, кого шукаємо.

- А нащо вам Григорій Дмитрович? - один із чоловіків підіймається на повний зріст. - Ну ладно, розкажете по дорозі, проведу вас до нього.

Повільно спускається широкою стежкою.

- Мене по дурочці Сашкой звать, а як по умному, то Алєксандр я, - каже. - Мольку усі знають. Хороший дядько, простий.

Ззаду сигналить великий чорний джип із російськими номерами. Проїжджає повз на великій швидкості, здіймаючи куряву.

- Оце руські поз'їжджалися. Общався я з нєкоторими, то нормальні люди. Правда, мало на українськом понімають.

11.30. Підходимо до вказаного будинку, він огороджений дерев'яним парканом. Із літньої кухні виходить хлопець років 15.

- Як руські треба, то сходіть до Наталії Сопової. Можете через наш город напрямік, її хата навпроти стоїть.

Понаїжджали на літо, ходять по центру в трусах. Оце я січас у їхню Москву поїду й ходитиму там голий

Наталія Сопова - мистецтвознавець. 18 років тому в Москві відкрила художню галерею "Вместе". Її хата - біля лісу. Це будинок, вибілений вапном, з невеличкими вікнами. Біля хати ростуть яблуні, стоїть дерев'яний стіл.

- Мы же москали для вас, - каже Сопова. - Никогда не понимала этой практики разделения двух народов. Украинцы с россиянами очень похожи.

У двір заходить худорлявий хлопець у реперському картузі. Починає збирати у кошик яблука. Хазяйка іде до нього.

- Ромочка, вони зелені, кислі. Краще у когось червоних нарвав би.

- Та нічого, це на шарлотку, то підуть. Увечері обов'язково заходьте спробувати.

Сопова підбирає кілька великих яблук, кладе їх на стіл.

- Це Ромочка Шейн, онук кінорежисера. Має фінляндське громадянство. Ей, Ромко!

Хлопець закидає кошик на плече, швидко іде з двору.

- Місцеві нас обслуговують, - усміхається Наталія Сопова. - То рибу, то раків продадуть. Хай люди собі заробляють, це правильно.

На вулиці здіймається невеликий вітерець. Сопова чекає поки він ущухне.

- Я сплю на веранді й у цьому шелестінні чую голоси. Оце і є Гоголівська земля. Я вже 20 років у Шишаки їжджу. Запросив мене сюди Павло Лунгін, режисер фільму "Острів". Приїхала й хатку одразу купила. Та й не хатка це була, а землянка. Я її реставрувала, але залишила український стиль. Будиночок із характером, довго до мене звикав. Ночами у двері хтось стукав, відкриваю - нікого! На веранді дошки рипіли часто, ніби там хтось ходить. Я не лякалася. Відчуття, ніби за цим сюди й приїхала.

Жінка раптово замовкає. Роздивляється свій будинок, наче вперше його бачить.

- А потім хата заспокоїлася. Зараз дуже дружньо ставиться до мене. І я відповідаю взаємністю. І дуже ціную будинок. Отакий, який він є. Тільки прибудувала душову. Ото й уся цивілізація.

На столі дзвонить мобільний. Сопова дивиться на нього, слухавку не бере. Тоді переводить у безшумний режим.

- А за мною почали сюди їхати інші московські знаменитості. Ми прибуваємо хворі й кволі. А їдемо здоровими людьми.

Наталія Сопова поправляє зачіску. Просить перенести їй старий диван із веранди до кімнати. Диван не пролазить у вузькі двері, починаємо його розбирати.

- Вибачайте, я ще в хаті не поприбирала, - жінка швидко приймає зі столу на кухні немитий посуд.

Крім кухні, в хаті три кімнати, на стінах висять вишиті картини. У просторій вітальні біля вікна - ручна швейна машинка.

- І картини, й машинку люди подарували. Маю гарні стосунки з місцевими священиками. Я виділяла кошти на реставрацію Шишацької церкви.

Мы же москали для вас. Никогда не понимала этой практики разделения двух народов. Украинцы с россиянами очень похожи

Через дорогу, навпроти хати Сопової, будинок Шейна. Люди переказують, інколи в Шишаки приїздить його невістка актриса Чулпан Хаматова. За кілька метрів від двору Шейна невисокий чоловік із газонокосаркою підстригає траву. Поруч стоїть дід у старому одязі - на кілька розмірів більших джинсах, затертій сорочці й старому картузі. На ніс постійно сповзають великі окуляри, чоловік їх нервово поправляє.

- А ви хто такі будете? - підходить до нас газонокосар. Із хвилину розглядає. - Перед вами зараз стоїть відома особистість, режисер Олександр Самуїлович Шейн, - чоловік рукою урочисто показує на діда. Той слухає розмову, спершись на тин.

- Слава Украине, люблю ее, - виголошує актор і режиссер Шейн. Він знімався в радянському фільмі "Андрейка", російському серіалі "Дві долі". Дружив із Володимиром Висоцьким. У Шишаках майже 20 років щоліта відпочиває з онуками й дружиною.

- Шишаки - це круто, - посміхаючись до нас підходить молодший онук режисера Філіп. Не відриваючи очей від мобілки, вітається. - Я два тижні на Мальті відпочивав, тут не гірше. От у мене приставка, комп'ютер і телевізор. А ще на рибалку ходжу. Недавно щуку витягнув на спінінг. Таких у Москві не зловиш.

Тре покусану комарами руку.

Олександр Шейн запрошує випити чаю. На подвір'ї три альтанки з круглими дерев'яними столами. Біля паркана стоїть опудало. Будинок обкладений червоною цеглою, дах - із старого шиферу. Навпроти хати під навісом дівчина миє посуд у великій алюмінієвій мисці.

- Вона місцева, наша помічниця, - каже Шейн. - Багато роботи помагає переробити. І будиночок у порядку підтримує, коли нас немає. Приїжджаємо щороку, а він у ідеальному стані. Ще й квіточки навколо ростуть.

Олександр Самуїлович сідає на пластиковий стілець, закурює тонку сигарету.

- Вибачайте, що в такому вигляді, гостей не чекали. Ми тут можемо розслабитися, відпочити, - режисер рукою показує на будинок. - Він нам у цьому помагає. Як купили хату, то нічого й не перебудовували. Вона сама лікує. А може, місця тут такі. Поживу літо в Шишаках, і краще почуваюся.

На столику в Олександра Самуїловича кілька історичних книжок. Він швидко гортає одну.

- Це про Петра I. Люблю таке читати. З цим літом повезло. А минулого ледь вижили. Хата помогла. Вона не пропускає сонця.

Шейн зручніше вмощується на стільці, п'є каву з молоком. Мовчки сидимо. Розглядаю режисерський будинок: низький, зі старими риплячими вхідними дверима. На них висить великий залізний замок.

- А як думаєте, посадять вашу Тимошенко? Сподіваюся, ні. Вона дуже харизматична жінка. Таких людей треба берегти. Хоча ми й не знаємо, які у неї брудні справи за спиною.

Мружачись від сонця, господар гукає дружину. Та на кухні готує шарлотку й млинці з сиром.

- Чуєте, який запах? - киває в бік хати Шейн. - Зараз полежу трішки і їсти сім'єю будемо. А ви до Олі Трифонової сходіть. Це вдова письменника Юрія Трифонова. Він прославився романом "Дім на набережній". Оля й сама письменниця. Кілька книжок про Надію Алілуєву, дружину Сталіна, написала. А ще вона - один з авторів книжки "Кремлівські діти".

Ви хто такі будете? Перед вами зараз стоїть відома особистість, режисер Олександр Самуїлович Шейн

Від будинку Шейнів вузькою вуличкою спускаємося вниз. Грунтову дорогу змінює асфальт. Обабіч - великі пагорби, високі сосни, посеред лісу річка. Навкруги жодної людини. Біля дороги - магазин. На дерев'яній лаві хлопець із дівчиною п'ють пиво, поруч зіперлася на двері продавець 38-річна Лариса Антоненко:

- Москвичі до мене скуплятися ходять. Найбільше води бутильованої беруть, бо до колодязної не звичні. Уже своїми їх щитаємо.

Середніх літ чоловік підходить до магазину. На ньому чорна футболка, спортивні штани й сонцезахисні окуляри. Постійно потирає потилицю, весь час озирається:

- Я Трифоновій свою машину в оренду здав. Із подругою січас на річку купатися поїхала, скоро буде. Сафронова бачив. Ну того, що Нікас. Він не частий гость. І хата його розвалена так і стоїть. Ну ото підіть прямо по трасі, там на місток зайдете й побачите його хороми.

До вказаного містка доходимо швидко. Хату художника ледь видно - вона серед бур'яну.  Стіни сильно потріскалися, перекосився дах. На подвір'ї ще є невеличкий дерев'яний сарай. Його вікна затягло павутиною. Навпроти - велике болото. Звідти чути кумкання жаб і шипіння, подібне на зміїне. До будинку Ольги Трифонової звідси 5 хв пішки.

- Довго, мабуть, мене чекали, - письменниця зустрічає нас за подвір'ям. Невисока, з великими блакитними очима, волосся зібране. В халаті й рожевій кофті. Поруч стоїть жінка.

- Ми разом тут літуємо. Євгенія - викладач московського інституту. Зараз відкрию двері у хату, а там велика й страшна собака. Вона може покусати. Ну, я намагатимуся її стримати.

Трифонова відкриває двері будинку, вибігає маленький тойтер'єр. Обнюхує, махає хвостом, гавкає.

- Ну, повезло вам, він сьогодні добрий.

У будинку чисто, на столі велика купа книжок. Поки їх роздивляємося, хазяйка фарбує губи червоною помадою, сідає на диван.

- У такому будиночку я згадую своє дитинство. У нас подібна хата була. Мій чоловік постійно казав: "Не повертайся в місця дитинства". Боявся мого розчарування. Та я й не вернулася. Замість цього купила дім у Шишаках.

На коліна до Трифонової стрибає собака. Роздивляється нас, висолопивши язика.

- Ця хата мене постійно водить. Уже кілька разів їхала з річки й не могла знайти дорогу до неї. І пів години, і годину могла блукати.

- Олю, а нам треба в центр, - подруга Трифонової тихенько заходить у кімнату. - Води в пляшках немає.

- А я до колодязної звикла. Вона смачніша. Я ж узагалі невибаглива. Он туалет на дворі, душ. Уранці встану й літньою водичкою умиюся. А потім книжку писати. Можу за три години написати стільки, скільки в Москві писала б три дні. І втоми ніякої.

Трифонова дістає з шафи собачу кофточку. Пес вириває її з рук письменниці.

- Кожне літо все важче звідси їхати. Та загазований мегаполіс тягне назад.

18.00. Ольга Трифонова проводить нас до дверей. Махає рукою на прощання, весь час усміхається. Біля її ніг стрибає й гавкає собака.

Росіяни відпочивають у Шишаках до жовтня. Потім роз'їжджаються по домівках. За їхніми будинками до наступного літа доглядають місцеві жителі.

×