"Жінку забили до смерті, але в її роті діти знайшли кілька винесених для них із колгоспного поля зернин"

Роман про Голодомор "Вік червоних мурах" письменниця Тетяна П'янкова представила в Італії, Німеччині, Польщі. Попереду презентації в Австрії та Швейцарії

Ви родом із Прикарпаття, яке оминув Голодомор. Чому взялися за роман на цю тему?

– У письменницькому середовищі колись обговорювали найпопулярніші теми серед сучасних авторів. Прийшли до висновку, що сучасної художньої літератури про Голодомор майже немає.

Сказала, що могла б написати про 1933-й. Анатолій Кичинський звернувся до мене: "Ти могла б, але не берися, бо зробиш це страшно: твій натуралізм не кожен зможе прочитати". На цьому розмова завершилася, але мені думка про книжку засіла в голові.

 

Ковід закрив нас усіх удома. Перечитувала свою бібліотеку, а в мене зі студентських років назбиралося багато документальної літератури про Голод 1933-го. Зверталася за матеріалами й до Інституту національної пам'яті. Що глибше поринала, то більше розуміла, що з моїми знаннями щось треба робити. Наткнулася на історію, що в ­1930-х у селі Мачухи під Полтавою, на місці колишньої богадільні, радянська влада відкрила санаторій. Лікували партійну верхівку, зокрема й від ожиріння. Понад половину людей цього села загинуло в Голодомор. Жінка, яка вижила, писала: "Уявіть, як ми, голодні, знедолені, доведені до краю, ходили дивитися через паркан на тих вгодованих, рожевощоких пацієнтів санаторію. Здавалося, якби Господь на мить відвернувся, могли б з'їсти усіх тих людей".

Я зрозуміла, де буде відбуватися дія моєї книжки.

Хто головні герої? Чи є місток між ними й сучасністю?

– Соломія – дружина партійного функціонера з Харкова, який організовує голод у Мачухах. Вона про це навіть не здогадується, живе у своїй бульбашці. З одного боку, перебуває в тіні чоловіка, з другого – важко переживає смерть двомісячної доньки. Біль втрати тамує їжею. Доводить себе до такого стану, що не може ходити. Від ожиріння її лікують дієтами. Про Голодомор дізнається з випадкових розмов у санаторії. Шукає виправдання собі й чоловікові, бо перша її реакція – заперечення.

У всі часи були люди, з мовчазної згоди яких відбувалися найстрашніші речі. Соломія – з одного боку, жертва обставин, сімейної трагедії, а з іншого – ніби не розуміє, що відбувається довкола, хоча має можливість знати правду. Це її вибір. Соломії боляче довелося виходити з цієї самоізоляції. Таких, як вона, і тепер багато. У країні війна, а їм цікаве лише їхнє особисте. Їм байдуже, що їхній біль порівняно з болем країни – це ніщо.

Інша правда в Явдохи. Вона повільно помирає від голоду й чітко усвідомлює, що з нею відбувається. Просить смерть про скорий прихід і закінчення страждань.

У 1930-х українці не змогли дати собі раду в боротьбі зі злом, що прийшло на їхню землю. 2022-го ми, слава Богу, вже не приймаємо муку так покірно. Готові чинити спротив.

Було б неправильно не розповісти про Голодомор із позиції того, чиїми руками він твориться.

Свирид – сільський активіст. Партійний пес, який виконує все, що накажуть більшовики. Таких людей теж було немало.

Є і любовний трикутник, завдяки якому роман ожив. Навіть у найчорніші часи, були в людей світлі моменти кохання, народження дітей. І це тримало на плаву.

Свирид – не абсолютне зло. Він мій улюблений герой, бо через нього змогла показати душевні метання. Свирид – такий собі сіряк, бо в ньому змішалося біле й чорне. Як і кожним із нас, ним керують добрі пориви й геть ниці. Голод для Свирида – інструмент, що дає змогу добитися своїх цілей. Він закоханий у жінку, яка його не пускає на поріг. Свого новонародженого сина від іншої він відвозить у дитбудинок, з одного боку, рятуючи від смерті, з другого – боячись арешту за зв'язок із підкуркульницею.

Такі, як Свирид, залишили нащадків. Досі бояться розповідати, як вижили 1933-го. І росіянам цей страх якраз і був потрібен. Нищили нашу культуру, традиції до такого рівня, щоби перестали відчувати себе українцями.

Герої книжки мають прототипів?

– Кожен персонаж – збірний образ, але всі історії реальні. Робота почалася з оповідання "Пташечка" про жінку, яку забили до смерті, але в її роті діти знайшли декілька винесених для них із колгоспного поля зернин. Потім я цей епізод вмонтувала в сюжет роману.

Мартиролог книги пам'яті загиблих від Голодомору нараховує 882 510 імен. Це крапля в морі, бо, за історичними даними, жертв від 5 до 10 мільйонів.

Усі імена героїв мого роману реальні. З історичних документів брала прізвища катів, організаторів Голоду. Мала задум створити ефект "тут і зараз". Тому взялася писати від першої особи.

Люблю діалекти і за це часто отримую "по шапці". Після того як кістяк роману був готовий, провела величезну роботу з дослідження того, як розмовляла Полтавщина 1930-х. Вживляла в діалоги специфічні слівця, як-от: чаплія, уходорити. Мало який сучасний українець знає, що бровчик – це перон.

У чому бачите важливість презентації "Віку червоних мурах" за кордоном?

– Європейці досі сприймають Україну як частину Росії. Наше цивілізаційне протистояння з Москвою – для них непорозуміння. Чогось там не поділили. Пояснюю, що Україна ніколи не хотіла бути у складі Радянського Союзу. І те, що більшовики подавали світу за добровільне приєднання, насправді нагадувало анексію Криму 2014-го. Підручники з історії, за якими сучасні німці вивчають Україну, створені у Кремлі багато років тому. Світу москвоцентричний погляд на нас нав'язали.

От недавно в Росії вийшов тритомник, в якому роки Голодомору в Україні зазначені як 1931–1934. Це щоб розмити закарбовані в нашій пам'яті дати, плюс написати, що від недоїдання страждали не лише українці, а й весь СРСР.

Знання пересічного українця про Голодомор не виходять за рамки шкільної програми – щось там про п'ять колосків, забирали хліб, колективізація. Що вже казати про європейців?

Головне, що я хочу донести, – за злочини комунізму ніхто не був покараний. І це стало передумовою, що режим Путіна прийшов до влади. Росія – не просто вбивця, а серійник, маніяк, що спеціалізується на знищенні цілих народів. Але іноземці продовжують хотіти від нас діалогів. У Франкфурті була ситуація, коли німецьке телебачення задумало зробити програму з двома українськими літераторами та російськими опозиціонерами. Мене це обурило, відмовилася прийти на ефір. Німці були незадоволені, відзняли з нами програму окремо, але сказали, що зазвичай не попереджають гостей студії про формат. Не розумію, навіщо їм ті наші публічні розмови з росіянами – чи для рейтингу шоу, чи справді хочуть, щоб ми домовлялися.

І в Європі це повторюється з багатьма письменниками.

Мені в Гамбурґу привели перекладачку з Москви. Притому організатори заходу тебе щиро поважають, бачу протягом тривалого часу їхнє особисте ставлення, роботу з просування книжки. Але я пояснила, що говоритиму жорсткі речі й хочу бути впевнена, що мої слова будуть чітко донесені. Не володію німецькою, тому не зможу проконтролювати, що росіянка зробить це чесно.

 

Результати вашої роботи ­відчутні, бо в сюжеті німецьких телевізійників про роман "Вік червоних мурах" зокрема показали, як росіяни демонтують в окупованому Маріуполі пам'ятник жертвам Голодомору та політичних репресій.

– Цей ролик, образно кажучи, був оргазмом, тому що німецька аудиторія вкрай складна. У 6-хвилинному відео поєднали війну в Україні, геноцид 1933-го, кадри того, як москалі на нашій землі палять пшеничні поля. Назвали програму "Голод як зброя". Хочеться далі на цю аудиторію працювати, бо вода камінь точить.

Роман "Вік червоних мурах" не пов'язаний із моєю сім'єю. Але в українців є відчуття спільної родини. Ми міцно зв'язані між собою історією.

Хочу, щоб європейське суспільство зрозуміло, через що нашому народу довелося пройти і чому нам тепер так важливо відстояти свою ідентичність, свою українську позицію на міжнародній арені, чому ми хочемо бути незалежні від Росії.

Вдячна Віктору Ющенку за те, що одним із перших на державному рівні підняв тему Голодомору. Бо якщо ми про це не говоримо й не хочемо думати, то чого хтось у світі повинен перейматися нашим минулим, визнавати геноцид?

Мене запросили представити "Вік червоних мурах" на українському стенді під час декількох книжкових ярмарків у Польщі. Мала зустрічі з українцями. Багато хто казав, що не готовий читати нині про Голодомор. Хтось переживає стрес через війну, боїться занурюватися глибше в цю страшну тему. Хтось у літературі шукає передусім легкості, розваги.

Я ще на етапі дослідження, як достукатися до цієї аудиторії. Але поки що тенденція така, що війна підштовхнула українців до читання книжок про нашу історію, шукати в них відповіді. Моєю метою було створити саме великий художній текст, щоб якнайбільша кількість людей його прочитала.

Книжки про минуле, хоч би які болісні, все одно є терапією. А визнання хвороби – це вже половина успіху, шлях до одужання. Голодомор – найбільш непропрацьована травма. Впливає на нас і через 90 років. Чому ми іноді не можемо стати на ноги, розправити крила? Бо непроговорені травми тягнуть донизу. Наслідки 1933-го досі відчуваємо, але часто не задумуємося, звідки ці симптоми.

Ми – постгеноцидне суспільство, яке часто робило неправильні кроки. На місце знищених 1933-го мільйонів українців заселили росіян. На сході та в центрі України також живуть ті, хто свого часу став на бік радянської влади, аби вижити. Уже в незалежній Україні вони та їхні нащадки обирали проросійську владу певною мірою через підсвідомий страх. Це важливий акцент, на якому я наголошую, говорячи про наслідки Голодомору, найпотужніший з яких це теперішня війна. Колись у хату до людини приходили о четвертій ранку, щоб забрати останнє, тепер о такій порі на українські міста летять ракети.

Навіть те, що великий роман про ­1933-й написала я, це теж наслідок Голодомору. Якби не було Розстріляного відродження, тобто винищення Сталіним української культурної еліти, то, можливо, нині ми читали б романи, створені очевидцями тих подій.

Івано-Франківщина й Харківщина, Закарпаття й Одещина мають мільйони взаємозв'язків. Напевно, в цьому і є сила українців. Тому й ніяка вража сила не може нас знищити. Виживаємо, відроджуємося, бо наше коріння міцно переплетене і глибоке. Наша нація має особливий ген, який акумулює всі найкращі ресурси у кризові моменти. Україна не може зникнути лише тому, що комусь цього сильно хочеться. Тому з оптимізмом дивлюсь у майбутнє.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×