Київський "Сокіл" не претендує на ігри в Палаці спорту
Інформація про відродження столичного хокейного клубу "Сокіл" промайнула у стрічці спортивних новин. Але нічого не прояснила. Бо історія хокейного "Сокола" завершилася понад 30 років тому. Теперішніх гравців команди тоді не було ще навіть у проєкті. Як і більшості потенційних уболівальників відродженого клубу. Тож розпочати варто з історії.
Хокейну команду в Києві організували одночасно зі спорудженням Палацу спорту на початку 1960-х. Називалася "Динамо" і складалася з привезених із Росії гравців та тренерів, які ні на що, крім зарплати, не претендували. Ця хокейна команда була в тіні футбольної, яка саме почала свій шлях до вершин. Хокеєм же ніхто в динамівському товаристві серйозно не займався.
Усе змінилося у 1970-ті, коли хокеїстів передали з міліції, спортсменів якої об'єднувало товариство "Динамо", до військової промисловості, де ними опікувалося товариство "Зеніт".
На практиці це означало, що хокеїсти-аматори тепер вважалися не службовцями Міністерства внутрішніх справ, а працівниками військових заводів, яких тоді в Києві було безліч. Так усе і тривало б, команда й надалі бовталася б у нижчих лігах всесоюзного хокею, якби не Анатолій Богданов.
Цей росіянин був посереднім гравцем, але талановитим тренером і менеджером, хоча такого слова тоді ще не існувало. Він перетворив київський "Сокіл" із "курорту" для другорядних російських хокеїстів на бойову хокейну одиницю. Зацікавив цим видом спорту і меценатів в особі директорів військових заводів, і хокеїстів, показавши їм реальну перспективу.
У розпорядженні тренера були невидатні гравці. З ними він і вирішив перше завдання – вийшов улітку 1978-го до вищої ліги. А далі почалися дива! У серпні того року в Києві відбувався традиційний передсезонний турнір за участю кількох команд вищої ліги. Мені пощастило бути на грі "Сокола" з московським "Спартаком". Гості, у складі яких чи не половина гравців виступала за збірну СРСР, відкрили рахунок, але кияни його зрівняли. Розлючені москвичі забили ще, але господарі відповіли тим самим. Так тривало всі три періоди. Гра закінчилася з астрономічним рахунком 10:10. "Сокіл" показав, що не збирається бути статистом.
Тактика Богданова була проста – гра на контратаках. І це приносило успіх. Поступово до Києва почали прибувати справді сильні гравці, які не підійшли московським командам. Вони могли й далі залишатися у своїх омськах, свердловськах та челябінськах, де їм непогано платили. Але Богданов зумів пояснити, що Київ набагато кращий, а гроші такі самі. І київська хокейна команда, що складалася з гравців з Уралу та Сибіру, з кожним роком сильнішала і врешті почала боротися за високі місця.
Та не це було головне. А переповнені трибуни Палацу спорту і масове захоплення київських хлопчаків хокеєм. У 1980-ті до "Сокола" почали долучати місцевих вихованців. Колишні хокеїсти залишалися в Києві і ставали тренерами. І якби так було надалі, команда перетворилася б на цілком українську.
Цьому завадили перебудова та відкриття кордонів наприкінці 1980-х. Найкращі хокеїсти СРСР масово повалили за кордон, а їм на заміну – до Москви, Ленінграда та інших російських міст – поїхали вихованці школи київського "Сокола". Оборонні підприємства закривалися, давати хокеїстам зарплату більшу, ніж у Росії, не було кому.
На час незалежності у нас було дві команди всесоюзної хокейної ліги – київський "Сокіл" та харківське "Динамо", фарм-клуб "Динамо" московського. Перед українським хокеєм стояв вибір: запроваджувати власний чемпіонат і облаштовувати інфраструктуру або вдавати, що нічого не сталося і виступати в перейменованому чемпіонаті Росії. Саме тоді наш хокей і пішов не туди.
Далі була сумна історія занепаду українського хокею, в якого не знайшлося своїх суркісів та ахметових, які взяли б на себе турботу про команди. Навіть коли знаходилися люди, готові вкладатися у хокей, чемпіонат України, який був формальністю, їх не цікавив. Усі прагнули грати в чемпіонаті Росії під різними назвами, що заздалегідь було безперспективно. Врешті догралися, що "Сокіл" заявлявся до чемпіонату Білорусі, де хокей насаджував тамтешній диктатор, як Хрущов кукурудзу.
Останнім осередком хоч трохи притомного хокею певний час залишався Донецьк. Борис Колесников фінансував місцевий "Донбас", який основним складом грав у турнірі, організованому Росією, а дублем – у чемпіонаті України. Що не заважало той чемпіонат вигравати – весь хокей тоді був у Донецьку. А потім почалася війна.
Дивно, але три останні десятиліття хокей в Україні існував. Працювали дитячі школи, які фінансували батьки майбутніх хокеїстів. У них працювали тренерами колишні гравці, яким із різних причин не знайшлося місця за кордоном. Тихо й без галасу Україна щороку випускала у світ кілька сотень юних спортсменів, які влаштовувалися, як могли. Найталановитіші грають за океаном. Звісно, не на рівні Дмитра Христича – єдиного киянина, який став зіркою північноамериканської Національної хокейної ліги, – але грають.
Є аматорський по суті чемпіонат України зі смішним складом у шість-сім учасників. Про нього знають лише гравці, тренери та їхні знайомі. Але діти вперто йдуть "учитися на хокеїстів". Звісно, до масовості 1970–1980-х нині далеко, але на нечисленних українських ковзанках досі ганяють шайбу.
Тепер повернемось до відродження київського "Сокола", анонсованого пару тижнів тому. Команда, для якої знайшли таке-сяке фінансування, виступатиме в чемпіонаті України разом із командами Маріуполя, Кременчука, Білої Церкви, Херсона та Дружківки, де базується "Донбас". Навряд чи матчі "Сокола" з цими командами збиратимуть на трибунах уболівальників. Тому новий "Сокіл" на Палац спорту і не зазіхає. Тоді навіщо це все?
Варто створювати справжню українську хокейну лігу. А для цього поки що немає жодних об'єктивних передумов. Тому далі за ковзанку збанкрутілого екскаваторного заводу київському "Соколу" немає куди летіти.
7 
35413
Коментарі