Пам'ять про геноцид об'єднує українців у всьому світі, – говорить державний та громадський діяч Іван Васюник
2019-го ви очолили наглядову раду Міжнародного благодійного фонду розвитку Меморіалу жертв Голодомору. Яке завдання цієї організації?
– 2016 року Україна повернулася до будівництва другої черги меморіального комплексу пам'яті жертв Голодомору – власне, Музею Голодомору. За якийсь час стало зрозуміло, що його спорудження – це велика справа, яку держава не повинна брати на свої плечі самостійно. Тоді з'явилася ідея створити благодійний фонд і мотивувати до підтримки проекту людей, які мають таку можливість і бажання. Три громадські організації та ініціативи – Світовий конгрес українців, Всеукраїнська правозахисна організація "Меморіал" імені Василя Стуса, Громадський комітет із вшанування пам'яті жертв Голодомору – геноциду 1932–1933 років – ініціювали створення фонду як інструменту для реалізації цього унікального та статусного музейного і культурного проекту.
До складу наглядової ради фонду ввійшли предстоятель Православної церкви України Митрополит Епіфаній, глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав, третій президент України Віктор Ющенко, колишній прем'єр-міністр Канади Стівен Гарпер, потерпілий від Голодомору Микола Онищенко, голова наглядової ради акціонерного товариства "Фармак" Філя Жебровська, письменниця, лауреатка державної премії імені Тараса Шевченка Оксана Забужко, заступники президента Світового конгресу українців Стефан Романів і Олена Кошарна, голова "Меморіалу" Степан Кубів та інші шановані в Україні та світі особи.
Що вдалося за майже рік роботи фонду розвитку Меморіалу жертв Голодомору?
– В Україні досі не відроджені в широкому розумінні благодійність і меценатство. Цей процес потребує законодавчого сприяння. Наприклад, в Італії фізичні особи, які роблять пожертви на державні музеї, археологічні пам'ятки, бібліотеки й державні архіви, отримують податкові пільги.
Якщо говорити про поступ усього проекту, то він перейшов точку неповернення. Архітектурний проект затвердила державна експертиза. Він доповнить ландшафтний комплекс, який утворюють Києво-Печерська лавра, "Мистецький Арсенал" та монумент загиблим у Другій світовій війні. Розроблений українсько-польською командою архітекторів. Керівник з української сторони – Андрій Миргородський. Співавтором став один із найвідоміших музейних дизайнерів із Польщі Мирослав Нізьо. Участь закордонних фахівців і забезпечував фонд. Ми координуємо формування міжнародного дизайнерського консорціуму, який творитиме унікальну експозицію. Базуватиметься на науковій і музеологічній концепціях, розроблених українськими музейниками, істориками, за участі іноземних консультантів.
Окремий напрямок роботи фонду – формування кола друзів проекту.
Яку місію закладаєте в діяльність Музею Голодомору?
– Відкриття Музею планується до 90-х роковин Голодомору – 2023-го. Головна його місія – бути майданчиком для правдивої оповіді про геноцид українського народу і його незламність. Працювати на утвердження свободи і гідності, протистояння нетерпимості та запобігання проявам геноциду у світі.
У засобах масової інформації траплялися критичні зауваження на зразок: для чого кафе в Музеї Голодомору? Через його розташування у природоохоронній зоні доведеться вирубувати дерева.
– У середовищі людей, які подорожують світом, відвідують музеї, питання кав'ярні в такій установі не викликає ні подиву, ні сумніву. Це невід'ємна частина зони гостинності, складова обслуговування туристів. Відвідувач повинен мати місце для відпочинку після кількагодинного огляду експозиції, для впорядкування думок і рефлексій, врешті для тамування спраги. Для того й облаштовуються кав'ярні, зокрема – в музеях, які розповідають про Голокост, Другу світову війну чи будь-які інші складні історичні події.
Перед початком підготовчих робіт на місці будмайданчика був стихійний смітник, у самому центрі нашої європейської столиці. Натомість навколо музею на 5 гектарах постане меморіальний парк.
Ще під час спорудження першої черги меморіалу окремі політики не підтримували цієї ініціативи. Ті самі, які не визнають Голодомор геноцидом. Вони ж пропонували винести музей за межі Києва, що автоматично зробило би його другорядною річчю. Як це сталося в Харкові чи Дніпрі. Розташовані на околицях, вони фактично забуті й закинуті, без регулярного транспортного сполучення з центрами міст. Залишаються невідомі ні туристам, ні нащадкам потерпілих.
Факт, що Україна досі не має Музею Голодомору, переконує громадян у його необхідності. Решта – питання професійне. Процедура затвердження проекту була чіткою. Він отримав позитивну оцінку консультативного органу ЮНЕСКО.
Ми зустрічаємося з представниками аграрного, фармацевтичного, ІТ, розважального, ресторанного бізнесу. Більшість із них не потрібно переконувати. Ділові люди розуміють, що стали успішними на землі, де неідентифіковані тисячі місць масових поховань та непоховані мільйони людей.
Є рішення голови наглядової ради "Фармаку" Філі Жебровської та голови правління компанії "Миронівський хлібопродукт" Юрія Косюка, багатьох інших ділових людей України зробити благодійні внески для створення першого у світі Музею Голодомору. Коло його співтворців, партнерів і друзів постійно розширюється.
Для просування таких знакових для України речей потрібна політична воля. Чи є вона в нинішньої влади?
– 2010 рік підтвердив, що політична воля важлива. Тоді президент Віктор Янукович заявив, що не вважає Голодомор геноцидом, і влада заморозила будівництво.
Гасло проекту "Про минуле заради майбутнього". Прагматикам важко знайти зв'язок між минулим, теперішнім і майбутнім. Відчути його можна було восени 2013-го. Роковини трагедії вшановували під час протестів на Майдані. Якщо раніше до Меморіалу жертв Голодомору приходили по кілька тисяч людей, то того року було близько 20 тисяч. Через кілька днів на Майдан вийшов мільйон українців, які не допустили втрати Незалежності й повторення таких масштабних злочинів.
Будівництво відновили 2016-го. Зокрема, завдяки прем'єру Володимиру Гройсману та першому віце-прем'єру Степану Кубіву.
Президент Володимир Зеленський підтвердив пріоритетність проекту для його команди, а Кабмін і Міністерство культури, молоді і спорту заявили про готовність продовжувати фінансування.
Чим керуються люди, які підтримують музей фінансово?
– У кожного свої мотивації. Хтось робить це в пам'ять про пращурів, які постраждали в роки геноциду. Хтось розуміє його об'єднувальну роль, адже пам'ять про Голодомор єднає українців Сходу і Заходу, Півночі і Півдня України та всього світу. Багатьом імпонує унікальність проекту, його роль для держави, архітектурне значення. Відчувають сучасність Музею і хочуть бути причетними до нової якості, що народжується в країні.
Як оцінюєте цю державно-приватну співпрацю?
– Задум передбачає солідарну відповідальність держави і благодійників. Уряд дбає за капітальне будівництво. А наповнення – музейна експозиція, оформлення виставкових залів – забезпечуватиметься недержавним коштом. Обидві сторони розуміють, що музей споруджувати необхідно. Та меценати оптимістичніше ставляться до проекту, коли відчувають участь держави. Ця довіра побудована, зокрема, на авторитетності наглядової ради.
Ще одним елементом довіри є щорічний аудит щодо ефективності та прозорості використання коштів. Ми запустили сайт, на якому оновлюватиметься інформація про будівництво та обіг коштів.
На цьому етапі благодійниками виступають великі компанії та фонди. Згодом ми звертатимемося до представників середнього та малого бізнесу, відкриємо можливість кожному зробити внесок у проект. Бо практично в усіх родинах є постраждалі від Голодомору.
За своїм масштабом і значенням – це загальнонаціональний проект.
Ви були ініціатором першої загальнонаціональної акції "Запали свічку пам'яті" 2001-го. Як в українців змінилося ставлення до Голодомору?
– 2001 року хотілося, аби це стало традицією. Українське суспільство тільки починало прозрівати завдяки правді, яка з кожним роком ставала все більш доступною. Це було повернення до традиційного для українців вшанування пам'яті предків. Пам'ять існувала. Проте покоління, що пережило трагедію, боялося говорити про це дітям та онукам. З відновленням незалежності в родинах поступово почали розповідати про ті жахіття.
За 18 років відбулося багато змін. Відновлення пам'яті про Голодомор стало чинником формування української нації. Ще раз наголошу: головну роль зіграла правда. Тема Голодомору чи не єдина з історичних, яка об'єднує українців. Соціологічні дослідження показують, що 75–80 відсотків громадян, незалежно від місця проживання, розуміють, що це був спланований злочин проти українства, геноцид.
Що зі зробленого протягом останнього року вважаєте найціннішим?
– Заснування Інституту дослідження Голодомору. Почав працювати у складі теперішнього Національного музею Голодомору-геноциду. Це історичне рішення, яке можна порівняти із заснуванням свого часу Українського інституту національної пам'яті.
За кордоном знімають фільми про Голодомор – з'явилися "Живі", "Гіркі жнива", "Ґарет Джонс". Чому подібних картин не роблять в Україні?
– Відповідь можна знайти в осмисленні наслідків Голодомору та репресій. Знищували найкращі інтелектуальні й творчі сили. Перервали мистецьку традицію, бо все українське було заборонене. Такий ресурс відновлюється не швидко.
Зауважте, фільм "Гіркі жнива" зняли в Канаді, профінансований канадійцем українського походження на 20 мільйонів доларів.
З другого боку – на все свій час. Ще 10 років тому в Україні на рік знімали кілька фільмів. Зараз їх десятки. Ми проходимо шлях від кількості до якості. Українські стрічки про Голодомор ще попереду.
Посол України в Німеччині звинуватив у поганій роботі українських істориків, які входили до міжнародної комісії. Начебто не доклали зусиль, аби Німеччина визнала Голодомор геноцидом. Як оцінюєте цю дискусію?
– Шукати винуватого неправильно. А головне – неефективно. США на рівні влади – федеральної і багатьох штатів – визнали Голодомор геноцидом. Бо там, у Канаді, Світовий конгрес українців десятиліттями працював над відновленням правди про Голодомор. Згодом була комісія Конгресу. Потім – жертовна і професійна праця Джеймса Мейса. Докладено титанічних зусиль. В інших державах – в Австралії, Естонії, Польщі – цьому сприяла потужна українська діаспора. В Німеччині ж немає ґрунту для визнання злочину з першого разу. Комісії, посольству, громадським організаціям і самій Україні треба мобілізовуватися і діяти.
Чи мають явища штучного Голоду в 1930-х і нинішня війна РФ проти України спільне коріння?
– Ленін, Сталін, Путін – один ряд російських правителів, для яких Україна неприйнятна як незалежна держава. Способи реалізації чи масштаби цієї політики можуть бути різні. Батурин, Крути, Голодомор, Крим, війна Росії проти України на Донбасі – причини одні.
Як декомунізація вплинула на суспільство?
– Декомунізація виконала функцію очищення публічного простору України. І свідомості мільйонів громадян. Це необхідно було зробити. Українці сприйняли її як факт. Більшість підтримали. Чинили опір лише ті, хто не знає історії, або поділяє ту ідеологію. Коли змінилася влада, у Харкові намагалися повертати старі назви (міська влада перейменувала декомунізований 2016-го просп. Петра Григоренка на маршала Георгія Жукова. Суд визнав це рішення незаконним, міська рада подала апеляцію. – Країна). Але політичної підтримки це не мало. Декомунізація відновила справедливість.
Які наслідки Голодомору помітні в сучасному житті?
– Інертність, страх перед ініціативою, недовіра до влади. 70 років радянська система привчала людей до покори, залежності від держави. Українців називають постгеноцидною, постколоніальною нацією. Однак революція 2004-го, Революція гідності спонукають до висновку: попри трагедії – репресії, заслання, війни – зберігся колективний ген українців. Нація, яка пережила Голодомор і після відновлення незалежності двічі не допустила її втрати, – незнищенна.
Що важливо передати наступним поколінням про Голодомор?
– Маємо донести істину: Голодомор став можливий, бо українці втратили свою державу. У нас хотіли знищити прагнення державності й незалежності, зробити радянських людей, ліквідувавши носіїв ідентичності. Але ми вистояли і продовжуємо відстоювати право жити у своїй державі. Ми є і будемо. Ми – сильна нація й обов'язково станемо успішною.
4 
35413
Коментарі