Чим може похвалитися український ­кінематограф за 20 років незалежності?

– Головний успіх – власне прокат фільмів. Найкращий спосіб це оцінити через ­порівняння.

Український ринок прокату й кінотеатрів більш­менш подібний до польського, хоч десь удвічі менший. Якщо відняти кількість польських фільмів, то стосовно іноземних результати приблизно однакові. Проте стартова позиція українського ­кіно­простору була набагато гірша. Із 1990­го в Польщі почали брати до дистрибуції фільми із США. В Україні ж – ні, бо не було закону про авторське право. І це тривало п'ять років. Не існувало прокату, не відбувалося показів, бо не було що демонструвати й дивитися. Все діялося лише на піратському ринку.

1995­го ринок почав відроджуватися. І зараз є до 250 кінотеатрів із власними залами. Ця індустрія спроможна сама в себе інвестувати – за останні п'ять років створено 120 3D­кінотеатрів. За приватні гроші. Тобто індустрія дає собі раду без допомоги уряду. І саме вона є базою для розвитку українського кіно.

Чому не розвивається українське кіно­виробництво, на відміну від польського?

– Польща – це національна країна майже без власної території. Бо перед Другою світовою війною вона сягала далеко на схід, а після – перекинулася далеко на захід. Польських етнічних земель мало: Краків, Варшава, вузька лінія. Отже, є дуже сильна національна, або й націоналістична, складова. І все, що сприяє цій складовій, держава підтримує. І виділяє великі гроші на кіно, культуру тощо.

Україна – це географічне порозуміння між людьми, що живуть на цій території і мають більше спільного, ніж відмінного. Українці між собою різняться менше, ніж із сусідами. І потрібен час, щоб суспільство усвідомило власні пріоритети. А без цього національного кіно не буде.

Скільки зараз виробляють українських фільмів?

– На рік близько 10. Із відновленням кіно­показу у виробництві відбулася переорієнтація. До 2000­го залишки радянського спадку відмерли. А десь 2005 року з'явилися перші паростки нового українського кіно. Спочатку це були недорогі проекти – фільми документальні або ж у копродукції, як, наприклад, "Щастя моє" Сергія Лозниці. З'явилися стрічки, ­зняті з ініціативи виробників. Вони, може, не є аж такими професійними, але свідчать про здоров'я індустрії. Приміром, у Росії уряд вкладає великі кошти у виробництво кінофільмів, і вони виходять здеформованими й спрямованими на продиктовані згори цінності. Це спотворює творчі можливості режисерів і не відображає кінопроцесу.

Є думка: якщо в країні багато знімають, то з 10 фільмів бодай один буде хороший.

– Це суто наукова формула. Вона має сенс, але в мистецтві це часто не грає ролі. ­Україна майже не виробляє документального кіно, однак виграла два Каннські фестивалі. І, що цікаво, в Україні ці режисери не знані й не визнані. Усі кажуть: та за що давати, як у тих фільмах нічого нема! Ми часто не бачимо того, що в нас є оригінальне. А для зовнішнього світу наша банальність або буденність може бути дуже самобутня.

Які українські фільми за роки незалежності можна вважати культовими? Чому вони не мали комерційного успіху?

– Якщо згадати, наприклад, "Молитву за гетьмана Мазепу" та "Мамая", то це дві дуже різні стрічки. "Мазепа" – пам'ятник ще радянського часу й простору. Він нічого спільного не має з новими тенденціями. "Мамай" більше вписується в нове українське кіно. Хоча обидва фільми представляють один поетичний напрямок. Вони перетинаються в часі, але не в тенденціях. А успішними такі стрічки не є з кількох причин.

Успішне кіно – це поєднання талантів та відчуття потреб суспільства. А "Молитва за гетьмана Мазепу" і "Мамай" – це відчуття режисерів. Вони так вважають і нав'язують це суспільству. Це один спосіб. А інший – іти до людей, прислухатися й робити те, на що є запит. Або американський варіант: кіно розповідає історію. І вона має бути розказана так, щоб глядачеві було цікаво.

У будь­якому випадку кіно повинно бути актуальне. Має показувати не що мені подобається, а що глядач вважає важливим, щоб разом із ним аналізувати проблеми.

Але ж сюжет у "Мазепі" – геніальний.

– Так, але не комерційний. Поєднання  мистецтва й комерції – це, наприклад, "Хрещений батько". Це золота середина.

Чи є в нас режисери, спроможні зняти успішний український фільм?

– Очевидно, але до всього треба дозріти. В Україні довго не було, приміром, п'яти­зіркових готелів. Потім з'явився перший. Відбулося поєднання площі, дизайну, сервісу, грошей. Другому й третьому було вже легше.

Те саме з кіно. Мусять бути фінанси, бо вони дають змогу запросити найкращих акторів, режисерів, операторів. Але ті, хто працюють із цими грошима, мають бути орієнтовані на кінцевий продукт, а не на освоєння бюджету. Режисерові слід мати амбіцію досягти чогось у певному жанрі кіно, а не використовувати його як засіб збагачення. Інакше нічого не вийде.

І третє: треба враховувати запити ­суспільства. А для цього має бути діалог із ним.

Нам радили орієнтуватися на Польщу, ­згодом – на Румунію, тепер – на Грузію… Але вони вже всі роблять хороші стрічки, а ми досі тупцяємо на місці. Що з нами не так?

– Є проблема мови. "Любовь в большом городе" Зеленського – це український фільм? А якби він був зроблений українською мовою, то був би український, ­правда? Вигідніше робити фільм російською, бо його можна продати на двох ринках. Я не проти російської культури, але її підтримують 150 мільйонів у Росії. А хто підтримає нашу культуру? Тому мовне питання найважливіше. ­Якщо, наприклад, в українському прокаті не було б української мови – то не було б ­навіть надії, що хтось бодай колись ­зробить фільм українською. А так ця ­надія є.

Яка тут роль держави? Що вона мусить ­робити для підняття вітчизняної кіно­індустрії?

– Дві речі. Перша – не заважати. Адже ­держава завжди любить впроваджувати якісь обмеження: віку, жанру, моралі – не моралі тощо. Хоче брати участь у тому, до чого не має найменшого стосунку.

Друга – стимулювати, допомагати, але не визначати. Заохочувати в ­формі ­грантів, а не держзамовлень. Це ­мусить відбуватися на конкурсній основі: ­режисер  представляє проект, коли вже має якусь частину ресурсів. І, якщо виграє, йому ­надають грант на решту витрат. А не так, що от ми хочемо зробити фільм про ­Павку Корчагіна і даємо під це гроші.
Це не стимулюватиме кіновиробництво, і було б помилкою так думати. Бо це ­неприродно.

Про що можна було б зняти успішний український фільм?

– Усі кажуть, що насамперед треба зробити історичне кіно. Я не думаю, що українці готові дивитися історичні стрічки. Бо їх оцінюватимуть із різних поглядів. І в одних вони викликатимуть захоплення, в інших – застереження, а в третіх – може, й ненависть. Треба робити фільми про нинішній і завтрашній день. Про сучасність. Це перша умова.

Друга – ця стрічка мусить оповідати якусь важливу злободенну історію з персональної точки зору. Скажімо, любовну.

І головне – щоб режисер дослухався до людей, які купуватимуть квитки. А не вважав, що він знімає геніальний мистецький твір, який учитиме інших жити.

Найбільшою подією у кіно за 20 років ­читачі визначили україномовність прокату, за опитуванням сайта gazeta.ua. Це вас ­дивує?

– Ні. Ясно, що це так і є.

Після приходу нової влади тут щось змінилося?

– Тільки на краще. Із фільмів українських і дубльованих українською зняли ПДВ. Торік на 17 відсотків побільшало глядачів у кінотеатрах – порівняно з 2009­м, і на 35 відсотків – фільмокопій.

Тобто, українська мова з кіноекрана людей не відштовхує?

– Від початку року кількість глядачів ­зросла на 12 відсотків.

Скільки фільмів зараз дублюють ­українською?

– З усіх, які показують у кінотеатрах, 27–30 відсотків – російські. Вони йдуть російською з субтитрами. Ще 5–10 відсот­ків – це артхауз. Решта – українською мовою. Це і прокат, і копії продажу.

Чому так важко знайти в крамницях диски з фільмами українською?

– Права на DVD досі лишаються в старій системі. Не наголошуватиму на тому, яким фірмам і з якої країни вони належать, але всі це чудово розуміють.

Зі студіями дубляжу особливих проблем немає?

– Київська студія LeDoyen є однією з 12 найкращих у світі, за рейтингом міжнародної системи Dolby.

Чи правдивий стереотип, що якість українських перекладів нижча?

– Ми отримали офіційний лист від Walt ­Disney Company, що українська версія "­Піратів Карибського моря 4" найкраща в світі. З усіх перекладів.

У Донецьку, Луганську та інших, здебільшого російськомовних, містах народ валить на україномовні фільми до кінотеатрів. Це означає, що людям подобається те, що вони бачать і чують.

×