Письменник Артем ЧЕХ 10 місяців відслужив на Донбасі

Тричі ходив до військкомату. Вперше – коли почалася окупація Криму. Записали прізвище й сказали, що зателефонують. Удруге – під час Іловайського котла. Неприємне було відчуття: пацани там, а я – вдома. Утретє – під час боїв за Дебальцеве. Звільнився з роботи – щоб дописати книжку про район, у якому виріс. Сім'єю поїхали на травневі свята на дачу. Тесть між іншим: "Там тобі повістка". За три дні пройшов медкомісію. Лише окуліст ретельно оглянув. Хірург на литки подивився – чи не наркоман. Дантисту через стіл зуби показував.

12 травня позаторік виїхали на полігон у Рівне. Проводжала дружина. Рік не курив, але купив пачку. В голові була каша. Автобус із емблемою шоу "Танцюють всі", мужички стоять розгублені. Невідомо – хто повернеться. Пожував бутерброди й заснув. Прокинувся, бо мужики розповідали про свою службу. Один казав, що йому роками снилося, як знову йде в армію. Як почалася війна – що на Донбасі. Почали бухати й заспокоїлися. Пили несильно. День минув, як у тумані.

 

Позаповнювали документи й нас повели у наметове містечко за адмінбудівлею. Бачив цих "махновців" і думав: "Йолки-палки". Всі – лисі, із беззубими ротами. Над наметами тріпочуть прапори, зі звалища поряд валить дим. Під ногами – волосся, як килим. На полігоні – три тисячі людей, постійно голять одне одного. Безліч приблудних собак із розірваними боками.

Видали берці – на два розміри більші. У наметі на 20 людей жили 38. Нам пощастило. В деяких було по 60 – робили двоповерхові нари.

Виганяли на полігон побігати, постріляти. Відстріляв 20 патронів, став у чергу, отримав ще 20, розписався. Виходиш о дев'ятій, якщо відстріляєш до другої дня свої 60 патронів – добре. Лише раз привезли ящик набоїв і дозволили стріляти, скільки хто хоче.

Писав про умови служби у Facebook. Викликав комбат: "Ти що, синок? Ще війни не бачив. Може, тобі йогурти на сніданок давати?" Покрив мене матом. Викликав замполіт полігону. Потис руку: "Ви ж розумієте, що працюєте на ворога". Чув це багато разів упродовж служби. Навіть психолога присилали. Замполіт попросив переповідати розмови в підрозділі. М'яко натякнув: чувак, не до того звернувся. Писати не припинив. Але до умов звик. У перші дні не розумів, як люди можуть ходити в туалет у величезну траншею і ставати дупа до дупи. Це ж скотство якесь. Годували погано. М'яса не було – варене сало з підливою.

За два тижні відпустили додому – одразу після скандалу з керівництвом. Аж на три дні. Зазвичай – на день. Приїхав о 16-й годині. Наступного ранку подзвонив ротний: сталася НП і треба повертатися.

Потрапив до 9-го батальйону 59-ї бригади. Поїхали в Гайсин на Вінниччині. Там пробули три дні й – у Партизани Херсонської області. У мене підскочила температура до 40 градусів. Перед тим на день відпустили до Києва. Напився холодного квасу. Кололи, пігулки давали – не допомагало. Пропонували залишитися на лікування в Гайсині. Подумав: усі приїдуть, познайомляться, заведуться контакти. Хотілося зразу влитися до колективу.

У Партизанах охороняли самих себе. Поряд – Крим. У разі чого мали за півгодини бути на адмінкордоні. За місяць командири знайшли покинутий табір без вікон. Голі стіни. Переїхали туди. Щоночі троє обходили територію. Спека – плюс 30. Рибалили, купалися в Азовському морі. Біля табору в озері ловили дзеркальних коропів. Хтось бігав у село пиячити, хтось мазався лікувальними грязями. Гадюки повзали прямо під ногами. Під каналізаційними люками їх були десятки. Були майстри, які ловили гадюк дрючками, відрізали голови й смажили на грилі з медом і часником. Смачні під пиво. Яйця їхні варили – на смак як сир.

Відправили охороняти радіолокаційну станцію у Лазурному. Казали, до зими. Нас було шестеро, стільки ж контрактників. Від кого охороняти – неясно. Самі пляжники з надувними матрацами. Один боєць залишався біля вагончика дивитися за майном, інші йшли в кабак, замовляли шаурму із соком. У Лазурному пробули тиждень.

Відвезли назад у табір, звідти – на полігон у Широкий Лан на бойове злагодження – 45 днів. Перші два тижні просто жили там.

У серпні відпустили на сім днів додому. В Києві шокувало все. Ходив вулицями й думав: "Як можна жити так, коли йде війна". Мозок розумів, що не можуть усі бути солдатами, але серце не сприймало. Та й не та війна, коли треба усіх чоловіків кидати в м'ясорубку. Сидів удома. Дружина – режисер, знімала ролик про прапор. Я там бігав, стріляв, потім типу повернувся додому. Президент Петро Порошенко виклав ролик у Facebook. Транслювали по телевізору. На полігоні всі дивилися й кричали: "Це ж Чех!" Дуже скучив за хлопцями. Назад віз їм спорядження. Комусь – тактичні рукавички, комусь – шкарпетки, в яких не пітніють ноги.

Почалося якесь недолуге бойове злагодження. Люди по три місяці відслужили, а їх учать стріляти. Командири лякали, що поїдемо на кордон із Придністров'ям і сидітимемо там до кінця служби. Мовляв, не заслужили на Донбас. Хлопці казали: "Як потім дивитися іншим в очі? Служив і не був на Донбасі". Перед нами якась бригада показала погані результати і її відправили в тил. Пацани мало не плакали.

Серед нас були хлопці, які вже воювали. Прапорщик із мого взводу пройшов бої за Савур-Могилу: поранення, контузія, нагороди. Жодного разу на цьому не наголошував.

Повернулися з навчань. Офіцер сказав: післязавтра на Донбас. Потім – відбій. 15 вересня таки виїхали. Більшість на радощах набухалися. Зібрали все майно батальйону, повантажили на БТРи й "шишарики" (ГАЗ-66. – Країна). Вирушили на Миколаїв. Техніка 1959 року випуску. Їздити неможливо. В АТО більшість БТРів ми вкопали в землю, бо стріляли, але не пересувалися на них. У Миколаєві посадили в ешелон – вантажні вагони з технікою, причеплені до трьох пасажирських. Їхали понад добу, дуже повільно. Пили не всі. Але дехто губив зброю. Ми ховали її під ліжка. Уранці прокидаються: "Де мій автомат?" Загубити зброю – підсудне діло.

О шостій ранку приїхали в Ізюм (місто на Харківщині на кордоні з Донеччиною. – Країна). Розкантовували техніку. Ввечері вирушили на шести БТРах до Артемівська.

Під Попасною зустріли троє чуваків. Інші бійці 54-ї бригади, яких ми заміняли, вже виїхали. Ті провели екскурсію: "Сюди не ходіть – міни. Карта мінних полів? Немає. Просто не ходіть". І поїхали. Ми знайшли затишний бліндаж. Одразу виставили кулемети. Була дев'ята вечора. Ні біноклів, ні тепловізорів, ні приладів нічного бачення. Стояли й слухали. Було страшно. У перші тижні все здавалося ворогом. Гілочка тріснула – бабах з усього, з чого можна.

Поле розділене посадками. Там натикані бліндажі. По боках виставлені пости. Укріплення з дубових і акацієвих колод, мішків із піском. За два кілометри – сєпари. Коли навесні захопили кілометр сірої зони, то в ­бінокль було видно, як ходять, миються.

Перший обстріл був за тиждень. Із посадки по нас гепнули з підствольного гранатомета. За місяць з'явився тепловізор і стало спокійніше. На кілометр видно, як повзають миші. Буває, бачиш чувака, який лежить і на тебе дивиться. Гатиш, а то птах – шух і полетів. Не раз плутали диверсійну групу з кабанячою зграєю. На штаб:

– ДРГ.

– Ні, то кабани.

– Та ДРГ. Можна ми ввалимо?

– Валіть.

Розбіглися – отже, кабани. А бувало, присідали. Кабани не присідають.

У бліндажі мешкав із Санею і Владом. Рідко спілкувалися з людьми із сусіднього. На пости виходили вдвох, іноді – по одному.

На дні народження, Новий рік не пив більше трьох чарок. Щоб у разі чого йти й робити, що треба. У сусідній бригаді вночі вирізали бліндаж. Ці історії обростають міфами. Не дізнаєшся, що правда, а що – ні.

Із місцевими бували перепалки. Починалося зі слів: "Когда же это все закончится? Вас же дома ждут дети, мамы. Едьте домой". Проукраїнські кажуть: "Спасибо за Украину".

У жовтні зник один із командирів. Ширилися чутки, що перейшов на бік ворога. Думали: все розкаже і буде наступ. Хоча – ну прорвуть нашу лінію, і що далі? Поле, а потім – ще одна лінія. Але ми чекали, боялися. Стріляли в кожну мишу. У березні знайшли командира в березовому гайку, поїденого донбаською фауною. При зброї і з простреленою головою. Сам себе. Казали, мав психічні розлади.

У листопаді поїхав у відпустку. Зробили малому сюр­приз: пішов у садочок забирати. Сидів у формі й чекав. Син спочатку не впізнав.

Два тижні майже не виходив із квартири. Грав на комп'ютері, нічого не хотілося. Тільки в день народження дружини вибралися в місто. Після відпустки почалася депресія. Хотілося додому, до дружини, сина. Не міг дивитися на бліндажі, зброю, слухати жахливий російський реп. Ще й захворів. Залишалося служити вісім місяців. Потроху минулося.

Різали посадки, топили. Надворі мінус 25, а в бліндажі – плюс 25. У трусах лежали. Було одне велике ліжко: матраци, спальники, подушки. Кубло. У відпустці купив репітер, який передає сигнал мобільного зв'язку. Грали онлайн у комп'ютерні ігри, дивилися кіно. У січні випало багато снігу й одразу розтало. Бліндаж затопило. Вода текла з усіх щілин, розмила сходи. Саня був у відпустці. Я пішов сам на пост. Влад за чотири години все відремонтував. Розкочегарили буржуйку й за пару днів усе висохло.

Дружина приїхала в Сіверськодонецьк на поетичні читання. 40 кілометрів від нас. Викликав на позиції таксі й подався до неї. Заплатив 500 гривень. Погуляли, сходили в кінотеатр.

У березні висунулися з лопатами на кілометр у сіру зону. Зазвичай це роблять так: штрафників і аватарів зганяють з усього батальйону. Ми стаємо з автоматами й охороняємо їх, а вони копають наприкінці посадки нові пости. Звісно, сєпари бачили. Інші бійці відволікали їх. За 3 кілометри наші атакували їхній пост, вони – наш.

В АТО подивився 450 художніх фільмів. І багато писав. Бувало, й на посту. Загалом – 500 тисяч символів.

Весною дуже чекали дембеля. Ще важче стало, коли термін перевалив за рік. Активних дій немає, а нас не відпускають. Злилися на командування.

Додому повернуся торік 12 липня. Поїхав на дачу до малого, потім – в Одесу. Відпочивав, купався, радів життю. А за місяць – скис. Почали з'являтися привиди з минулого. Вересень і жовтень пролежав у ліжку. Велика важка війна мене оминула. Було скоріше побутове болото. Сходив до психолога. Побалакали пару годин – на кілька днів відпустило. У кінці жовтня влаштувався на роботу – й усе минуло.

Не хотів би витратити ще рік життя на армію. Але якщо буде необхідність, то піду. Зараз її не бачу.

×