Гібридну війну придумав не Путін, її вигадала Туреччина – стверджує історик Андрій Кириченко

Торік було багато прогнозів щодо наслідків російської анексії Криму. Лякали новими територіальними конфліктами. Але Європа мовчить. Зарано?

– Офіційне ставлення до кордонів у Європі загальновідоме – вони мають бути непорушні. Але чи не в кожній європейській країні є маргінальні партії, деякі з них навіть парламентські, що відверто заявляють про територіальні претензії до тієї чи іншої сусідньої держави. Найпотужніший конфлікт – в Угорщини зі Словаччиною й Румунією. Його роздмухує партія "Йоббік" (Jobbik Magyarországért Mozgalom – "Рух за кращу Угорщину" – націоналістична праворадикальна партія. – "Країна"). Вона присутня і в національному парламенті, і в Європарламенті. Через розпад Австро-Угорської імперії значна частина етнічно угорських територій відійшла до сусідів. У румунській Трансильванії, де угорці становлять значну частину населення, періодично відбуваються зіткнення на національному ґрунті. ­Лунають заклики до більшої автономії, а це є першим кроком до відокремлення.

Євросоюз цих прагнень не поділяє. Вимагає, щоб Угорщина офіційно відмовилася від будь-яких територіальних претензій. Але що з того? 1934-го, коли Гітлер рік був при владі, Німеччина підписала з Польщею договір про ненапад, ще й офіційно визнала її в існуючих кордонах. Та минуло п'ять років – і країну атакували німецькі війська.

На Балканах 20 років тому була сербо-­хорватська війна. Сербія 1991-го захопила східну частину Хорватії та проголосила там маріонеткову "Республіку Сербська Країна". 1995-го Загреб відвоював ці землі. Відбулася етнічна чистка, і тепер у Східній Хорватії сербів практично немає. Як це не звучить жорстко, але етнічна чистка – один з най­ефективніших виходів з такої ситуації. Колишні югославські республіки після цього фактично заспокоїлися. Однак війна там може спалахнути в будь-який момент. У Сербії, наприклад, дуже сильна партія Воїслава Шешеля, яка вимагає відтворення кордонів так званої Великої Сербії. Якої, правда, ніколи не існувало.

Незалежність може отримати Каталонія. Тут чекають референдуму, але проводити його центральна іспанська влада не поспішає. Прибічники незалежності Каталонії мають претензії і до Франції – тамтешній департамент Східні Піренеї належить до історичної Каталонії. І каталонці, і баски розділені між двома державами: більшість живе в Іспанії, але значна частина – на прилеглих територіях Франції. Взагалі, поняття "іспанці" – це як "радянська людина". Немає нації "іспанці" – це громадянство. Те, що ми називаємо іспанцями й іспанською мовою, в Іспанії називають кастильцями і кастильською. Кастильці й каталонці – це як українці та росіяни. А кастильці й баски – як росіяни і грузини. А ще ж на північному заході Іспанії живуть галісійці, які за мовою близькі до португальців.

А якщо реваншисти прийдуть до влади у європейській країні?

– Залежить від країни. Якщо в тій же Угорщині або Болгарії – реваншистів економічно приструнять Німеччина і Франція. Головне, щоб цього не сталося в цих двох країнах, які цементують Європу.

Майже всі європейські держави – члени НАТО. А за його статутом – вони не просто військові союзники, а ще й офіційно відмовилися від територіальних претензій одне до одного. Та це теорія – на практиці може бути що завгодно.

От Туреччина і Греція – два члени Північноатлантичного альянсу – зіштовхнулися і практично дійшли до війни 1974‑го через острів-державу Кіпр. Тоді НАТО взяв курс на примирення. Але фактично поступився інтересами Греції на користь Туреччини як більш важливого члена організації. Альянс заплющив очі на анексію нею Північного Кіпру, та ще й проковтнув депортацію греків звідти (греки-кіпріоти покинули окуповану турецькими військами північну частину острова, натомість турки-кіпріоти переселилися туди з півдня. – "Країна"). Зараз Північний Кіпр – специфічне утворення на зразок Придністров'я. Його ніхто офіційно не визнає, але ця квазідержава існує під парасолькою Туреччини – нехай і в цілковитій економічній та політичній ізоляції від решти світу.

Водночас населений греками Південний Кіпр вступив до ЄС. І що з того, що ООН вважає Північний Кіпр – понад третину території острова – окупованим Туреччиною? До воєнного конфлікту 1974‑го близько 80 відсотків населення острова становили греки, а турки – менш ніж 20.

Тож коли кажуть, що гібридну війну придумав Путін, – це дурниці. Її вигадала Туреччина. У регіон, де є протурецька меншість, ввели війська, провели етнічну чистку. При цьому в "ополченців" "звідкілясь" з'являються літаки й лінкори. І ніхто не здивувався, що проголошена на частині острова "Турецька Республіка Північного Кіпру" з населенням 200 тисяч осіб роздовбала багатомільйонну Грецію. За 20 років Росія використала цей сценарій в Абхазії та Південній Осетії. Сьогодні долю Північного Кіпру повторює Донбас.

Від чого залежить міцність альянсу? Що може не спрацювати?

– Найслабша і політично найвразливіша частина НАТО, як не дивно, – США. Тільки російська пропаганда зображує Америку як світового жандарма, який пхає свого носа всюди – від Антарктиди до Арктики. Насправді й на початку минулого століття, і зараз у Сполучених Штатах дуже сильна партія так званих ізоляціоністів. Офіційно не сформована, але вони мають величезний вплив і в Республіканській, і в Демократичній партіях. І взагалі – на настрої американців.

Ізоляціонізм – це започаткована у XIX столітті доктрина Монро (декларацію принципів зовнішньої політики США – "Америка для американців" – президент Джеймс Монро проголосив 2 грудня 1823-го у щорічному посланні до Конгресу. – "Країна"). Мовляв, не треба нам лізти в Європу, хай вони між собою там розбираються.

В обох світових війнах Америка відси­джувалася майже до останнього. 1936 року США оголосили себе нейтральною країною. А коли президент Рузвельт 1939-го вимагав у Конгресу збільшення видатків на армію, його засвистали. Ізоляціоністи навіть вимагали імпічменту – мовляв, глава держави втягує країну у війну. Ці настрої поширені в Америці й сьогодні.

 

Наскільки здатен Путін дестабілізувати ситуацію в ЄС, який запровадив санкції щодо Росії?

– Москва фінансує ультраправі партії у країнах Євросоюзу. Національному фронту Франції Марі Ле Пен Росія виділила 45 мільйонів доларів. Логіка тут проста. На відміну від українських ультраправих, яких Росія звинувачує у фашизмі, європейські – виступають проти членства їхніх країн не тільки в ЄС, але й у НАТО. А розпад цих структур – в інтересах Росії. Хоч виходить парадокс: прихильність Путіна-"анти­фашиста" до єврофашистів. З іншого боку, нічого дивного, якщо згадати Пакт Молотова – Ріббентропа. Сталін вважав Гітлера гробокопачем для європейської демократії і пішов з ним на союз. Так само дивиться на Європу й сучасна Росія.

Є певна паніка в країнах Балтії і Польщі – бояться, що їх чекає доля України. Якщо це станеться, на їхньому боці будуть Сполучені Штати й та ж Німеччина. Але навряд чи дійде до бомбардування Москви або Петербурга. І без цього Росія буде розчавлена за кілька тижнів. Думаю, в Москві нікому й на думку не спаде випробовувати НАТО на міцність. Скоріше – Кремль недооцінив міцності України як держави. Путінові радники змалювали її як колоса на глиняних ногах, що мав розвалитися сам по собі. І Путін поставив би світ перед фактом. А змагатися з НАТО – це самогубство для нього.

Третя світова війна почалася?

– Світова війна – це коли між собою вою­ють два блоки. А проросійського блоку немає. Всі ж розуміють, що так званий Ташкентський договір – це несерйозно. З нього й сам Узбекистан вийшов. А ­Білорусь і Казахстан, офіційні військові союзники Росії, практично відмежувалися від неї. Однак гонка озброєнь іде небаченими темпами. Американський концерн Lockheed Martin от-от збиралися закривати. А зараз він завантажений на рівні 1980-го, коли після вводу радянських військ до Афганістану пішло нове загострення холодної війни. Працює, як у воєнний час – у три зміни. У Європі так само.

Спалах ісламського тероризму останнім часом теж називають іноді проявом третьої світової.

– Я не перебільшував би небезпеки тероризму. Якщо такий метод боротьби не підтримує абсолютна більшість населення, він б'є по ідеї, що пропагують терористи. ­Трагедія в Парижі – це релігійний фанатизм, який був, є і буде. Це сфера не політології, а психіатрії. Що таке терор? Наведення жаху на противника. Але терористів ніхто не злякався. Charlie Hebdo знову вийшов з карикатурами, схожими на ті, за які розстріляли працівників редакції.

Сталося навпаки, ніж очікували терористи: відбулася небачена консолідація французької нації – понад мільйон осіб одночасно співали "Марсельєзу".

Паризька трагедія – це скоріше плата французів за імперськість. Вони ж не менш імперський народ, ніж росіяни. У них точно так само існує поняття "французький світ", куди входять колишні їхні колонії в Африці й Азії – від Камеруну до Марокко, від Гаїті до В'єтнаму.

Чому так багато народу пре до Франції з Алжиру та Північної Африки загалом? Бо мовного бар'єру немає: у цих країнах навіть селяни знають французьку. У марокканській Касабланці паризькі газети Le Monde і Le Figaro продають на кожному кроці. Дві третини телеканалів у Марокко й Сенегалі – французькою. Нею викладають у вузах. От і настав час розплати – як Росія розплачується за Чечню і остарбайтерів із Середньої Азії. З'явилися люди, які "французький світ" бачать інакше, ніж генерал де Ґолль. Не атеїс­тично-християнським, а ісламським.

Як знизити загрозу тероризму у світі?

– Виключно поліцейськими методами. Причини тероризму не так гуманітарні, як соціальні: прискорена урбанізація, зубожіння населення. Треба підвищувати рівень життя – раз. Більшість терористів – це освічені безробітні люди. ­Значить, треба боротися з безробіттям – два. Не можна також допускати створення гетто в містах – ізольовані групи населення чи то на релігійній, чи то на національній основі.

Є маса рецептів як здійснювати асиміляцію. Чудовий приклад – Сполучені Штати. Так, там є "чайна-тауни" – ­китайські дільниці, єврейські й італійські квартали. Але американський плавильний казан працює більш-менш справно. Яскравий приклад – доля німецької діаспори в Америці. На початку XX століття вона була надзвичайно потужною. У Нью-Йорку виходили сім щоденних німецькомовних газет. Нині – жодної.

Острів Кіпр, населений греками, у XVI ст. завою­вала Османська імперія. Відтоді там з'явилися турецькі поселенці. З 1878 року – під контролем Великої Британії. 1960-го здобув незалежність.

Грецька громада острова хотіла бачити Кіпр централізованою державою, а турецька меншина – федерацією. 15 липня 1974-го в столиці країни Нікосії стався інспірований з Афін військовий переворот. До влади прийшли прибічники об'єднання з Грецією. Туреччина під приводом захисту турків-кіпріотів ввела на острів війська й окупувала до 40% його території.

Туреччина продовжує мати на острові 35 тис. військового контингенту, попри резолюції ООН. На окупованій частині 1983 року оголосили "Турецьку Республіку Північного Кіпру" – ТРПК. Вона охоплює 36% території острова. Близько 180 тис. греків-кіпріотів втекли або були насильно переселені в південну частину Кіпру. Майже 42 тис. турків звідти перебралися на північ. Нині населення неокупованої частини острова становить понад 840 тис. осіб, 96% з яких – греки-кіпріоти. У ТРПК – біля 290 тис. турків. Кіпріотів серед них – до двох третин, решта – прибульці з Туреччини.

3,7% Кіпру – буферна зона під контролем військового контингенту ООН – так звана Зелена лінія, що розділяє острів на два сектори. 2,7% території займають дві британські військові бази, розташовані там від проголошення незалежності. Решта 57,6% – Республіка Кіпр. 2004-го вона стала членом ЄС. Входить до зони євро. У ТРПК в обігу турецька ліра. Економіка Північного Кіпру сильно залежить від Анкари. Останній пакет допомоги на 2013–2015 роки сягне понад $12 млрд. ВВП на душу населення у ТРПК становить $16,2 тис., у Республіці Кіпр – $26,4 тис.

×