"Путін з'явився, коли росіяни почали ґвалтувати демократію"

 

Кремль позбавив Росію можливості на еволюцію. Єдиний шанс на зміни – революційний, – каже режисер Віталій Манський.

– У мене не було великої приязні до Путіна. Коли Єльцин посадив його у президентське крісло, ми не розуміли, хто він такий. Росію поставили перед фактом. Фільм розповідав суспільству про керівника держави. Я намагався розповісти про його смаки, вподобання, переконання – розкрити Путіна як людину. Там є кадри з його резиденції з убитим інтер'єром – сірі стіни, диван кольору дитячої несподіванки. Я спитав, як він може жити в таких умовах. Відповів, що цього не помічає. Я питав те, що спитав би кожен.

– 1999 року працював керівником департаменту кіно телеканалу "Россия". 31 грудня російський президент Борис Єльцин оголосив про свою відставку і призначив тодішнього прем'єр-міністра Володимира Путіна виконувачем обов'язків глави держави. Я доручив партнерам у Санкт-Петербурзі розшукати людей, які вчилися з ним, працювали, займалися спортом. Записали інтерв'ю з учителькою Путіна – Вірою Гуревич. Вона жила неблагополучно. Я передав запис – і за кілька днів мене запросили на зустріч із Путіним. Цікавився, кого ми ще знімали. Пообіцяв заїхати до Віри Дмитрівни. Тоді мені й запропонували зняти картину.

– 2012-го прийшло розуміння, що варто повернутися до матеріалу. Путін заявив про повернення у президентське крісло, з якого, по суті, й не йшов. Та тоді я знімав стрічку в Північній Кореї. Потім почалася війна в Україні – і важливіше було зробити фільм "Рідні" про історію моєї родини, яка живе у Львові, Одесі, на Донбасі, в Криму. Як тільки закінчив, почав роботу над "Свідками Путіна".

2000 року Росія була іншою країною. Силовики не мали впливу, як зараз. Влада громадянина була більшою за владу служб. Сьогодні в це важко повірити.

– У декларації було запитання, чи везу я алкоголь і цигарки. Про кінохроніку – жодного слова.

– Я знаю, як у Росії домовляються. Тому "Свідки Путіна" робив у режимі абсолютної секретності. У компаніях, що фінансували картину, навіть у внутрішньому документообігу не існувало цього фільму. Був вигаданий сценарій, що проходив за паперами. Називався "Міленіум". Розповідав про зустріч Нового 2000 року. Спецслужби РФ дізналися про фільм, коли він був опублікований.

– Її передчуття ґрунтувалося на особистому досвіді сімейних трагедій. Обидва діди були жертвами ГУЛАГу. Баба з материного боку – із розкуркуленої та висланої до Сибіру сім'ї. Родинні травми, пов'язані з відмовою батька від діда задля виживання. Вона розуміла, що прихід до влади людини з цієї системи нічого доброго не віщує.

– Я втратив країну, в яку вірив і розбудовував. Довелося все покинути. 40 років я прожив у Москві й не збирався емігрувати.

– Знаю, що бачив. Але мені не телефонував.

– Попередні стрічки, які я робив у статусі ворога народу й емігранта, жорстко критикували в Росії. На головних телеканалах збирали шоу, в яких засуджували мою "аморальну позицію". Генпрокуратура заводила справи про екстремізм. Пірати викрали "Свідків Путіна" до виходу. За два тижні в Росії фільм переглянули сім мільйонів людей. Але жодне підконтрольне державі ЗМІ не зронило ні слова. Таке відбувається тільки за командою згори. Для Кремля цієї стрічки не існувало, назву заборонили згадувати. Активна дискусія була в недобитих опозицій­них медіа, соцмережах і за кордоном.

– 1996-го були вибори Бориса Єльцина на другий термін. Демократично налаштовані громадяни об'єдналися навколо нього, щоб не допустити комуністів до влади. Та Єльцин тоді виборів не виграв (в першому турі набрав 35,28%, а комуніст Геннадій Зюганов – 32,03%. У другому – 53,82% проти 40,31%. За півроку до виборів рейтинг Єльцина становив 3%. У лютому 2012-го тодішній президент РФ Дмитро Медведєв на закритій зустрічі в Горках із представниками опозиції виголосив: "Навряд чи є сумніви, хто переміг на виборах президента 1996 року. Це був не Єльцин". – Країна).

Борис Миколайович тоді лежав після операції на серці, був недієздатний. Але нам здавалося, що можна задля ідеалів знехтувати демократією. А Єльцин за тією ж схемою привів у президентський кабінет нікому не відому людину. Путін з'явився не 2000-го, а коли росіяни почали ґвалтувати демократію.

Демократія – це тонка матерія. З нею треба обережно. Недолив води – висохне, перелив – згниє. Ми цього не розуміли. І коли говорю "ми" – маю на увазі не тільки Росію.

– Не випадково соціологічні служби по-іншому тепер обраховують його рейтинг (7 березня 2019-го Всеросійський центр з вивчення громадської думки оприлюднив рівень довіри росіян до Путіна – 32%. Це історичний мінімум. У травні змінив методику – і показник зріс до 72,3%. – Країна). З історії відомо, що дуті рейтинги диктаторів зникають миттєво. Розстріл Чаушеску почався з мітингу на його підтримку в центрі Бухареста. Звідти йому довелося тікати і того ж дня постати перед трибуналом і армією, яка колись його підтримувала.

Путінська машина працює на створення зомбованої електоральної більшості. Але в будь-якого гумового предмета є межа надування. Коли лускає – стається вибух. Еволюція або революція – історія не знає третього шляху. Або фізична смерть. Та Путін достатньо молодий, і про нього серйозно піклуються. Ніщо не завадить йому дожити до 95 років. Тоді зможе повторити долю Антоніу Салазара (прем'єр-міністр Португалії, правив 36 років – з 1932-го до 1968-го. – Країна).

– Він грає роль. Усе, що Путін говорив 2000-го, йде врозріз із тим, що запровадив на практиці. Мій фільм – доказ його брехні.

– Одного дня його транслюватимуть у прайм-тайм по всіх каналах із повторами.

– В історії свої закони. Зміна влади – питання часу. Цього можна чекати років 20. А може, завтра вранці прочитаємо: "Путіна оголосили в міжнародний розшук".

Важливо – як це відбудеться. Путінська влада позбавила Росію можливості еволюції. Єдиний шанс на зміни – революційний. Спираючись на історичний досвід, можу сказати, що революція в Росії – штука не з приємних. Коли в Москві палатиме, в Одесі брови обгорять. Це небезпечно. Але з кожним днем зменшується ймовірність іншого сценарію.

Путін як герой документального фільму зараз нецікавий. Але може викликати інтерес, якщо стрічка розповідатиме про його відхід із влади.

– У Галустяна немає шансів. Я в Ризі дивився дебати Порошенка із Зеленським на стадіоні. Українці в цьому живуть, сприймають інакше. Для мене це було епічне щастя. Факт такого протистояння – фантастика.

Коли змінювалася влада між Горбачовим і Єльциним – це була конкуренція, в якій одна політична сила перемогла іншу. Борис Миколайович прийшов на хвилі демократичних сподівань. А от на кого перетворився демократичний президент – вина росіян. Бо владу створює народ. І Зеленський може перетворитися на Путіна.

– Це небезпечний сигнал про стан суспільства. Цивілізований розвиток має відбуватися внаслідок пошуку балансу. Будь-який дисбаланс – небезпечний.

– Час працює проти України. Люди звикають до ненормального статусу і становища, в якому живуть. Аномалія стає природною.

Німецька окупація Харкова тривала півтора року, а люди встигли прилаштуватися. Війна в Україні триває п'ять років. Я спілкуюся з тамтешніми людьми. 2015-го в них були сумніви, що це може тривати довго. Зараз думають, що це – навіки.

– Я народився у Львові. Володію українською. Та вважаю, що мовне питання ускладнить процес повернення Донбасу. Для них мова – це найболючіше.

Для комфортного життя в Латвії мені не потрібне знання їхньої мови. Всі говорять російською. Але кілька місяців тому я почав брати уроки латиської. Це мій вибір на основі обставин, що відкривають комфортніші перспективи. Але, якби хтось змушував мене вчити їхню мову, я засумнівався б, чи правильно обрав країну для життя.

×