– Польський уряд намагається осідлати українофобські настрої. Вважають, для них це політично вигідно перед виборами до органів місцевого самоврядування, що відбудуться наступного року, – каже 40-річний Олександр Зінченко, історик.
– Позиція польського уряду й Міністерства закордонних справ однобока. Вони не хочуть чути жодних аргументів. Із міністра Ващиковського кепкує половина країни. Мої друзі в Польщі називають політичну силу, що прийшла до влади, "диктатурою дилетантів". Але чому цього міністра досі тримають? Бо з такими заявами погоджується керівництво партії "Право і справедливість". І прем'єр, і президент.
Торік улітку представники української й польської інтелігенції обмінялися листами-покаяннями напередодні 73-х роковин Волинської трагедії. Чи могло б зараз щось подібне знизити рівень напруги?
– У тих заявах не було жодного політика чи громадського діяча з консервативного табору. Це була думка тих, хто не підтримує нинішню польську владу.
Комунікація відбувається лише з тими, хто готовий слухати. Хто пам'ятає, що казав Єжи Ґедройц: "Без незалежної України не буде незалежної Польщі". Раніше в польському суспільстві були люди, які нагадували: ситуація неоднозначна, з польського боку теж є гріхи проти України. Але ті, хто прийшов зараз до влади, нічого не хочуть слухати. Вони вважають, що поляки є найбільшою жертвою Європи в часи Другої світової і це виправдовує їхні політичні дії.
Нам потрібно інвентаризувати взаємні гріхи.
Україна повинна сформулювати свою позицію. Як би це мало звучати?
– У питаннях історії не може бути жодних компромісів. Бо їхньою жертвою часто стає правда. На Верецькому перевалі польські прикордонники вбивали громадян українського походження, які поверталися із Закарпаття (18 березня 1939 року розстріляли майже 300 полонених вояків Карпатської Січі з Галичини. Полякам їх передали угорські війська, що окупували Карпатську Україну. – Країна). Польща цього не визнає.
Пам'ятаємо, як Петро Порошенко став на коліна перед Волинським хрестом у Варшаві. А чому не бачили жодного польського президента, який опустився б на коліна перед Україною? Польща двічі ставала на шляху нашої незалежності. 1918 року, коли зруйнували ЗУНР. І після змови Пілсудського й Леніна в Ризі, коли Польща та Росія розділили Україну. Це коштувало нам 15 мільйонів життів. Не хочете про це поговорити?
Поляки переконані, що вони – найбільша жертва Другої світової. Про це свідчить соціологічне дослідження 2009 року.
Поляків, за різними підрахунками, полягло від 5,3 до 6 мільйонів. Українців – 7,5 мільйона. Їхня боротьба у війні тривала чотири тижні. 28 вересня капітулювала Варшава. А лише бої за Київ ішли шість тижнів. Скільки польських солдатів і офіцерів загинуло зі зброєю в руках? 240 тисяч. А скільки етнічних українців? 2,5 мільйона. 600 тисяч лише на території Польщі. Невже українці не заслужили за це подяки?
Чи може бути співпраця між країнами без порозуміння в історичних питаннях?
– Років через 15.
Експерти говорять про потребу широкої дискусії. Навколо чого можна її будувати?
– Мета діалогу – почути й прийняти інший бік розмови. Без переможця й переможеного. Тож зараз діалогу в нас немає.
8 
35413
Коментарі