Перед світлофором

Який же гарний оцей червоний джемпер! Чудово пасував би до сірих штанів, які Милош мені привіз із Лондона. Мушу завітати після роботи. Якщо не куплю одразу того, що мені подобається, після воно зникне. Так сталося з тією прекрасною білою сукнею. Побачила якось її одного літнього полудня. Вона нагадувала день, світло. Я пішла по гроші, маючи намір одразу повернутися й купити її, але мені стало погано ще дорогою додому, я занедужала…

Цей ранок не надто приємний для прогулянок - справжній листопад, сірий і прохолодний. Але що мені ще залишалося робити, коли в контору я вирушила на годину раніше, ніж потрібно. Усвідомила це тільки в автобусі, побачивши циферблат якогось годинника на якійсь руці, що трималася за поручень. Звісно, я не жадала додавати ще годину до того й так тривалого часу, який проводила в тому осоружному приміщенні. А зрештою, добре, що мені спало на думку подивитися, що ж можна придбати з теплих речей, адже Милош і я вирішили, що цього року поїдемо на зимовий відпочинок. Так, обов'язково гайнемо в гори, і до того ж самі. Стільки років домовляємося й усе ніяк. Спочатку була хвора моя мати, потім його, потім народилися діти, відтак ми возили їх на море, потім… Діти вже великі, тому їдуть відпочивати зі школою, а ми нарешті самі. Господи, як же несамовито штовхаються ці люди! Куди вони зараз так поспішають? Щоб зачинитися у своїх прокурених конторах і якомога швидше розгорнути газети, поволі сьорбаючи першу вранішню каву? Чи, може, візьмуть матеріали з минулого дня й вирушать довгими похмурими коридорами до шефа, чи щось копіювати, чи у фінансовий відділ, чи в якихось інших справах, чи кудись просто так.

Ох, зараз іще й запізнюся! Маю поквапитися. Насправді, мені дуже приємно, що я помилилася в часі, усе одно мало гуляю, а лікар мені це настійливо рекомендував.

Куди люди так поспішають? Щоб зачинитися в своїх прокурених конторах і якомога швидше розгорнути газети, поволі сьорбаючи першу вранішню каву?

Ось минула майже ціла година, а небо ані трохи не прояснилося. Ну, гаразд - лише перейду вулицю і я - в конторі. Дратує мене цей світлофор, перед ним завжди довго чекаєш. Диви, а ось і Мира. Не бачила її вже з десяток років, а колись, у гімназії, ми були близькі. Який дивний у неї вигляд: бліда, похмура й має якийсь смішний півциліндр на голові. Господи, і махаю, й кличу її, ледве мене помітила. І підходить до мене так повільно, мляво.

- Ну, й де ж ти є? Давненько тебе не бачила. Чого не з'являлася? - засипаю її запитаннями.

- Пхе, чого не з'являлася! Начебто й не знаєш, що мене немає тут!

- Як, як тебе нема тут? Відколи? Я ж не чула… Ніхто не знав, що з тобою. Усі, кого питала, казали мені, що ти кудись переїхала.

- Гм, - промимрила вона знову. - Минуло вже десять літ, як мене нема тут. Я гадала, що це вже й горобці знають. А ти, чого ти так поспішила сюди?

- Я? Що я? Що ти маєш на увазі?

Мій колега, якого я потягнула за рукав, не озирнувся, а спокійно перейшов вулицю

- Нічого я не маю. Кажу тобі лише, що ти насправді не повинна була поспішати сюди.

- Хочеш сказати, що і я… - майже закричала на неї, але почала пригадувати:

- Ну… я мала грип. Знаєш, я часто хворіла на грип, але того разу були ускладнення... Так, це було геть неочікувано…

Я говорила це спокійним голосом, проте водночас надто холодно й раціонально. Запитувала себе, чи можливо, що й я… Вона мене слухала й надалі з тужливим лицем, потім стенула плечима і, вже відійшовши, промовила: "Йду зараз".

Я дивилася їй услід: нахмуривши обличчя ще більше й схиливши голову з отим своїм смішним чорним півциліндром, вона хутко просувалася крізь юрбу, яка їй якось і не заважала. Коли втратила її з виду, мене привела до тями людська штовханина навколо. Але ні, подумала я. Неможливо, що я мертва. Усе, яке й було - звичайне: я йду в контору, стою тут перед світлофором, проїжджають автобуси й люди штовхаються, я їх досі бачу, можу доторкнутися… Все те саме… Одначе тієї миті, коли мій колега, якого я потягнула за рукав, не озирнувся, а спокійно перейшов собі вулицю, саме тоді я дійшла до жахливого усвідомлення: й справді могла бачити й торкатися людей, які проходили поруч, але вони, вони мене просто не помічали. Це відчуття було таке приголомшливе, що по моєму обличчю почав стікати піт. Я взяла хусточку. Доки проводила рукою по чолу, відчула, що маю щось на голові. Я вгадала, що це, але, все ж таки, помацала: це був чорний півциліндр.

Мариця Йосимчевич

Мариця ЙОСИМЧЕВИЧ, 63 роки, сербська письменниця

Народилася й живе в Белграді. За фахом перекладач з іспанської та англійської. Перекладала твори латиноамериканських письменників Карлоса Фуентеса, Рейнальдо Аренаса, Маріо Варґаса Льйоси. Увійшла до сербської літератури зі збіркою оповідань "Скорпіон знав", виданою 1989 року. Потім вийшли романи "Зупинка Господня", 1991-й, "Дно на вершині світу", 1994-1, та "Йованє - книга про друге становлення", 2003 рік. Лауреат багатьох нагород за переклади та власні твори. 2009-го в США її роман "Дно на вершині світу" надрукували англійською. Коли в червні 1999 року літаки НАТО бомбардували Югославію, Мариця Йосимчевич сказала про цю книжку: "В останньому розділі свого роману я передбачила, що Белград завжди передуватиме тому, що пізніше має розігратися у світі"