Долю Зімбабве пророкує Росії Білл Браудер, ініціатор "Акту Магнітського" й особистий ворог Володимира Путіна

Розкажіть про свого діда. Він у вас, очевидно, був непересічний.

– Так, у мене дуже нетипова американська сім'я. Дід у 1920-х засновував профспілки у штаті Канзас і робив це так добре, що якось комуністи сказали: "Якщо тобі подобаються профспілки, то в комунізм ти просто закохаєшся. Поїдь до Росії, перевір". Так 1927 ро­ку дід приїхав до Москви, зустрів дівчину, яка стала моєю бабусею. 1932-го повернувся до Штатів і став генеральним секретарем Комуністичної партії США. 1936-го й 1940-го балотувався в президенти країни.

Чому ж ви не стали комуністом?

– Підлітком, як багато хто в цьому віці, я намагався опонувати заведеним порядкам. Але як це робити, якщо твоя родина – комуністи? Довге волосся нікого в сім'ї не злякало. Тож я вирішив стати капіталістом і вступив у бізнес-школу. Мовляв, раз мій дід був найкрутішим комуністом Америки – я стану найбільшим капіталістом Східної Європи.

Вдалося?

– Так. Спершу переїхав до Лондона, тоді – до Москви. Створив інвестиційну компанію, щоб вкладати в акції щойно приватизованих східноєвропейських підприємств. Тодішній російський президент Борис Єльцин теж прагнув замінити комунізм капіталізмом, але тактику обрав дивну. Він подумав: якщо безкоштовно роздати людям всю державну власність, це перетворить їх на капіталістів. У підсумку, 22 олігархи заволоділи 40 відсотками активів країни. Та все ж якісь крихти зі столу падали, й на них я заробляв.

Скільки заробили?

– Почав з управління активами на 25 мільйонів доларів, а на піку в моєму портфелі було 4,5 мільярда.

Це було на початку 2000-х.

І тоді ж ваша компанія починає наживати ворогів серед впливових росіян. Чому так сталося?

– Я інвестував у низку великих компаній – "Газпром", "Лукойл", "Сбербанк" та інші. Частина з них неохоче ділилися звітністю, яку мали б надавати акціонерам. Причина: менеджмент чи більшість акціонерів цих компаній крали мільярди доларів. Я спостерігав за цим і думав, що це – неправильно: компаніям не дають розкрити їх потенціал. Спробував це зупинити – почав розслідувати схеми крадіжок. А висновками ділився з журналістами.

Як же вони крали?

– Позбавляли підприємство цінних активів – наприклад, величезних нафтонос­них районів – і передавали їх на баланс інших компаній. Або продавали нафту по 1 долару за барель іншій фірмі, яка потім постачала її на ринок за ціною в 50 доларів. Багато було способів, причому викрити їх було досить просто.

Усі думають, що Росія – каламутне місце. Це так, але при цьому вона – найбюрократичніша країна світу. Умовно кажучи, коли ти йдеш у душ, вони пишуть твоє ім'я на рушнику, фотографію якого потім надсилають чотирьом міністерствам. Інформація в Росії є всюди. І є місця, де її продають за якісь 5 доларів. Це ціна бази даних Російської комісії з цінних паперів, у якій можна простежити весь рух коштів. У підсумку, за 20 доларів можна зібрати достатньо даних, щоб проаналізувати, хто та скільки краде, а також – куди йдуть украдені гроші. От я це й зробив.

На початку правління Путіна я був його симпатиком. Вважав, що він наведе порядок, якого олігархічній Росії бракувало. Він же, натомість, підпорядкував олігархів собі. Посадивши найбагатшого з них – Михайла Ходорковського, змусив решту платити данину: 50 відсотків від прибутків. У результаті Путін став найбагатшим у Росії, а олігархи з його ворогів перетворились на бізнес-партнерів. Відповідно, йому не сподобалось, що я викриваю їх корупцію.

2006-го прилітаю з Лондона до Москви, і в аеропорту "Шереметьєво-2" мене хапають четверо озброєних чоловіків. Мовчки ведуть у кімнату для затриманих у підвалі, замикають і залишають на ніч. Наступний рейс до Лондона – об 11-й ранку, і я подумав: якщо мене депортують, то о 9:30 заберуть звідси й зареєструють на рейс. Але ні тоді, ні о десятій ніхто не прийшов. 10:30 – і я думаю, що мене відправлять до Сибіру. О 10:45 у мене просто чиста паніка. І о 10:47 охоронці прибувають до камери, забирають мене, ведуть до літака, садовлять у центральне крісло, виходять, зачиняють двері – і я відчуваю найбільше полегшення, яке мав у житті: Росія мене просто депортувала. Потім Міністерство закордонних справ РФ пояснило, що мене визнали загрозою національній безпеці країни.

А що сталося з фондом?

– Коли росіяни мають щось проти вас – вони не діють м'яко. Там одразу максимальна злість. Знав, що на мені справа не зупиниться – тому евакуював усіх працівників компанії до Лондона. Ми з ними тихо й швидко продали всі акції російських компаній. Багато хто дивується, як нам це вдалося. Відповідь: режим Путіна дуже злий, але й дуже непрофесійний у втіленні цього зла. Адже виконавців підбирають лояльних, а не фахових. Вони хотіли забрати наші гроші, однак не встигли. І коли в Путіна зрозуміли, що на наших активах не нажитись, вирішили зробити найцинічніше, що я будь-коли бачив. Вони забрали в держави наші податки, яких ми після продажу бізнесу сплатили на 230 мільйонів доларів. Підставні особи, недавно випущені з тюрем, представились директорами нашого фонду й звернулися до податківців із заявою, що виплачені раніше гроші були помилкою. І подали заявку на повернення податків. Це сталося 23 грудня 2007 року, а 24 грудня всі 230 мільйонів було виплачено. Наче подарунок під ялинку.

 

Як ви зреагували?

– Спершу ми подумали, що це якась помилка. І якщо про цю ситуацію дізнаються "хороші" хлопці – вони покарають "поганих". Але виявилось, що в путінській Росії немає хороших хлопців. Нічого не сталось, натомість відкрили справи проти мене й моїх колег. Вони могли призвести до арешту майна, розшуку Інтерполом та інших неприємних речей. Нам треба було захищатись, і я роззирнувся в пошуках найкращого юриста, якого міг знайти в Росії. Ним виявився 35-річний Сергій Магнітський. Ми подали зустрічні скарги, Сергій вивчив подробиці справи, дав свідчення тамтешньому Слідчому комітету. І, замість розслідувати зловживання, 24 листопада 2008 року, о восьмій ранку, до Магнітського прийшли додому й заарештували.

Щоб Сергій відмовився від своїх свідчень, з нього всіляко знущались. Селили в камері з 14 ув'язненими, чи без опалення, чи з діркою в підлозі замість туалету. Залишали світло цілодобово ввімкненим, щоб він не міг спати. За 58 днів його місце утримання змінювали 28 разів. А тоді запропонували підписати "каяття", що нібито це він украв 230 мільйонів доларів за моєю вказівкою. Російська влада міркувала так: Магнітський – юрист у синьому костюмі й червоній краватці, він купував ранками каву й сидів у стандартному офісі американської юридичної фірми. Отже він – м'якотілий і після тижня знущань зробить усе, що йому накажуть. Та виявилось, що Сергій – один із найпринциповіших чоловіків, яких я колись зустрічав. Стати фіктивним свідком для нього було жахливіше за будь-який фізичний біль. Тому він не здавався.

Магнітському збільшували кількість і жорстокість тортур. На сьомий місяць ув'язнення він почав відчувати біль у шлунку. Діагностували панкреатит, призначили операцію. За тиждень до неї тюремники ще раз запропонували йому підписати фіктивне зізнання. Сергій знову відмовився. Тоді його перевели в дуже стару, чи не найжорсткішу в Росії тюрму "Бутирка". Одна з її особливостей – там не було лікарні. Здоров'я Сергія остаточно зіпсувалось, біль став постійним. Численні запити всім можливим владоможцям нічого не змінили. Врешті тіло Сергія перестало це витримувати – й у ніч на 16 листопада 2009-го він перейшов у критичний стан. Керівництво "Бутирки" не побажало нести за нього відповідальність, тож Магнітського перевезли в іншу тюрму, з лікарнею. Але, замість реанімації, Сергія помістили в ізольовану камеру, прикували до ліжка, й вісім охоронців били його гумовими кийками, доки він помер.

Ви знали про тортури над Магнітським у той час?

– Так. Сергій усе записував, це був його спосіб подолати стрес. За формою це були скарги в різні органи влади, а за змістом – ретельна хроніка катування.

Як ви почувалися, коли отримували ці звіти?

– Я почувався винним, навіть просто приймаючи душ, адже вони не давали Сергієві зробити й цього.

Чи була мить, коли ви подумали: може, краще б Сергій підписав це фальшиве зізнання?

– Так, я навіть спонукав його до цього. Але він був людиною сталевої чесності. Сподіваюсь, коли режим Путіна впаде, пам'ятники Магнітському поставлять по всій Росії. Цій країні не завадило б мати побільше таких людей.

Образні пам'ятники з'явились. Принаймні, у вигляді ухваленого у Сполучених Штатах закону. Що ви зробили після того, як Сергій Магнітський помер, аби ця смерть не була даремною?

– Переборовши шок, я відклав інші справи, щоб відновити справедливість для Магнітського. Спершу ми сподівалися на судовий процес у Росії – адже мали погодинний опис того, хто й що з ним зробив. Але там нічого не вдалося. Путін особисто доклався, щоб ніхто навіть не відчув загрози покарання. Підозрювані в найтяжчих злочинах щодо Магнітського отримували нагороди й підвищення. А на завершення режим Путіна відкрив проти Сергія кримінальну справу через три роки після того, як убив його. Це був перший в історії Росії судовий процес проти мертвої людини. Звісно, вони визнали його винним. Та й мені заочно присудили дев'ять років тюрми.

Тоді ми вирішили виборювати справедливість за межами Росії. Я міркував так: цей злочин не стосувався ідеології чи релігії – уся ця історія суто про гроші, про спроби приховати крадіжку 230 мільйонів доларів. А ті, хто ці гроші вкрав, не тримають їх у Росії. Вони купують квартири в Лондоні, вілли у Франції, мандрують світом і лишають гроші там. Тож, якщо вийде скасувати їхні візи й заморозити активи, це ще не було б настанням справедливості, але це краще за абсолютну безкарність цих людей. Я зібрав усі факти щодо Сергія Магнітського, надав їх кільком американським сенаторам, і вони сказали: "Так, ми можемо скасувати візи й заморозити активи убивць". І в жовтні 2010-го підготували цей закон. Тоді до нас долучилися правозахисники, справа набула розголосу – і 2012-го Барак Обама його підписав. Зараз 44 людини у списку мають анульовані візи й заморожені активи. Вони не можуть відкрити банківський рахунок ніде у світі.

Це так розлютило Путіна, що у відповідь він заборонив усиновлення американськими родинами російських сиріт. Причому здебільшого це були хворі діти – з ВІЛ чи синдромом Дауна. Російський президент прирік їх на смерть.

Тут важко простежити логіку.

– Путін просто не знайшов іншого способу помститися. Якби спробував конфіскувати американські активи в РФ, США вилучили б російські активи у Штатах. Вето на постачання американської військової техніки в Афганістан призвело б до заборони постачати російську зброю Сирії. Путін знайшов єдине, на що ми не могли б дати відповідь, – і це сироти.

Звідки така вмотивованість? Путін і був тим, хто отримав ці 230 мільйонів. Ми потім відстежували, що частина цих грошей перейшла чоловіку на ім'я Сергій Ролдугін. Це – віолончеліст, якому "панамські папери" приписали володіння 2 мільярдами доларів. І коли люди почали з'ясовувати, звідки в музиканта стільки грошей, – побачили, що він був другом дитинства Путіна, є хресним батьком його дітей. Так що ці гроші, по факту, потрапили президенту РФ. І це – мізерна частка його статків. Путін – дуже багатий чоловік.

Наскільки?

– Угода "50 на 50" з олігархами дала йому 200 мільярдів доларів. За моїми підрахунками, він є найбагатшою людиною у світі. І Путін переживає, що його багатство – в небезпеці.

А ви переживаєте за своє життя?

– Володимир Путін прагне мене знищити – це очевидно.

Він – сильний чи слабкий чоловік?

– Слабкий. І його країна – також: у плані економіки РФ – як Італія, і вона стагнує. Боячись втратити владу, Путін бачить ворогів усюди, куди не гляне. Кожен крок, який робить Росія, – чи то початок війни, чи репресії проти своїх громадян – є проявом слабкості, а не сили.

Як це правління може закінчитись?

– Бачу три варіанти. Перший називаю сценарієм Майдану. Його ймовірність найменша, десь відсотків 10. Другий сценарій – палацовий переворот. Цьому варіанту віддаю з 20 процентів. І третій, на 70 відсотків імовірності, – це сценарій Муґабе. Називаю так за іменем зімбабвійського диктатора, який керував країною майже 40 років. І довів її до межі: гіперінфляція, повна руйнація економіки, втрата всіх свобод.

×