"Люди готові йти за будь-ким, аби  не Лукашенко"

Кремль прагне, щоб президент Білорусі зберіг владу, але був ослаблений і поступливий, – вважає журналіст Андрій Почобут

У Білорусі 9 серпня заплановані президентські вибори. 65-річний Олександр Лукашенко балотуватиметься вшосте. Обіймає пост майже 26 років. За півтора місяця до голосування відбуваються масові протести в Мінську й інших містах. У чому особливість цих виборів?

– Ніхто не знає глибинних настроїв. Бракує надійної соціології. Білоруси в чергах стояли, масово підписувалися за альтернативних кандидатів – будь-хто, аби не Лукашенко (щоб зареєструватися кандидатом у президенти, треба зібрати понад 100 тис. підписів. – Країна). Влада ж зганяла бюджетників. Став очевидним контраст із тим, як люди добровільно підтримують опозицію. Лукашенко занервував – арештували близько 30 потенційних кандидатів і членів їхніх штабів.

До ЦВК здали необхідну кількість підписів шість осіб, крім Лукашенка. Головні конкуренти – екскерівник "Белгазпромбанку" Віктор Бабарико, колишній глава Парку високих технологій Валерій Цепкало та Світлана Тихановська – дружина блогера Сергія Тихановського. Його взяли під 15-­денний арешт за участь у пікеті проти параду 9 трав­ня під час епідемії – щоб не зміг подати документи.

Лукашенко розуміє: ситуація для нього найважча за все президентство. Навіть опустився до публічних дискусій із кандидатами, чого досі не було. Водночас показує силу. Не знаємо точної кількості арештованих – 300–400.

 

У політичному полі з'явилися нові імена – Тихановський, Цепкало, Бабарико. Які в них перспективи?

– Тихановський тривалий час працював із протестним електоратом, їздив регіонами, слухав людей. Завоював авторитет.

Бабарико і Цепкало – несподіванка. На момент оголошення виборів перший був главою правління найбільшого в Білорусі російського банку. Очолював 20 років. Меценат, підтримував культуру, займався благодійністю. Протягом двох років критикував економічну політику в країні. Дивно, бо в нас високопосадовець ніколи не виступає проти режиму. Потім висунувся кандидатом, написав заяву про звільнення. Проте банк не уник репресій – відбулися перевірки, затримали працівників. 18 червня Бабарика з сином арештували. Наступного дня по країні відбулися масові акції на підтримку опозиційних кандидатів. Правоохоронці звинуватили фін­установу у відмиванні грошей та ухилянні від податків. Самого Віктора – у приховуванні доказів і спробі впливати на слідство.

У кампанії Бабарика багато молоді. Активна реклама в інтернеті. Вміла комунікація з аудиторією. Зібрав до 400 тисяч підписів – рекорд серед незалежних кандидатів. Лукашенко, аби переплюнути, примусом нібито отримав два мільйони. Очевидно – колишньої популярності не має. Його підтримка тільки серед чиновників і силовиків – тих, кому платить держава.

Цепкало – зі сфери високих технологій. 1994-го працював у виборчій кампанії Лукашенка. Був першим заступником глави МЗС Білорусі, послом у США.

Від альтернативних кандидатів багато соціально-економічної критики. Будь-яка антилукашенківська риторика тепер вистрілює. Ситуація здивувала традиційну опозицію. За чверть століття правління Лукашенка її роздробили та знищили. Там воюють між собою, не можуть домовитися.

У Білорусі не було карантину. Чи хтось пробував підрахувати, скільки захворіли та загинули від коронавірусу?

– Офіційні цифри – понад 60 тисяч хворих і найменша у світі кількість загиблих на 100 тисяч населення – три-чотири особи. Усі розуміють, що брехня. Але інших даних немає.

Які фактори збіглися, що ситуація несподівано вибухнула?

– Наслідки економічної кризи поглиблюють давні проблеми.

Лукашенко висміював коронавірус. Пропонував пити горілку, їсти часник, працювати в полі. А люди вмирали в умовах відсутності інформації. Якби вдягнув бактеріологічний скафандр, їздив регіонами, ходив на похорони, висловив скорботу – ситуація не видавалася б такою поганою для нього. Білоруси звикли, що держава допомагає у критичній ситуації. Раптом епідемія, а вони сам на сам.

Президент живе в мильній бульбашці. Ймовірно, спецслужби доповідали, що все добре. Чиновники казали: під контролем. Нормальна соціологія, вочевидь, теж відсутня. Влада перестала відчувати настрої суспільства. Лукашенко живе в минулому. Не дискутує, не визнає помилок. Не веде активної кампанії в мережі. В онлайні режим виявився неконкурентним, а диктатор – слабким ретроградом, що не зміг модернізуватися. Там – багатоголосся. Можна навести факти, сперечатися. Альтернативні думки легко доходять до сотень тисяч. Інтернет став впливовішим за традиційні медіа.

Але він поширений у великих містах, серед молодшого населення.

– Останні 20 років триває стрімка урбанізація. 1994-го більшість жила в містечках і селах, зараз – міське населення. У Мінську живуть два з дев'яти мільйонів. Може, старші менше сидять у мережі, але глядачі відеоблогів на YouTube – різного віку.

Мінськ завжди був опозиційним. У столиці краще економічне становище, вищі частка приватного бізнесу й зарплати. У провінції більше бюджетників і сильніша підтримка режиму. Тепер там теж проти. Влада поводиться "Я начальник – ти дурень". Усі терпіли, доки платили більш-менш, а в скруті обурилися. Якщо міліція б'є з політичних мотивів, наївно гадати, що з інших ні. Виник­ло коло приниження і насилля, від якого неможливо сховатися чи добитися справедливості. Воно заганяє у глухий кут, змушує перебороти страх і виходити на акції.

Водночас є Telegram, через який можна об'єднатися і координуватися. Із влади туди зливають таємні постанови, силові операції. Днями з'явилися відео, який вигляд має зсередини шикарний літак Лукашенка. Це міг зробити лише хтось із оточення. Система валиться.

Путінський режим виробив мережу пропаганди в соцмережах, YouTube. Працюють фабрики тролів, онлайн-медіа різними мовами. Москва виявилася адаптивнішою, ніж Мінськ?

– Режим пробує, створив інтернет-помийки, де незалежних журналістів і блогерів обливають брудом. Проте вони непопулярні. Взялися за нішу запізно і працюють незграбно. У нас популярний месенджер Telegram, бо наче гарантує анонімність. Там канали опозиціонерів мають по 200 тисяч підписників, а пропрезидентський – 20 тисяч. Дії влади застарілі, новини нецікаві. Програють живим дискусіям.

 

Чи розглядають альтернативні кандидати вектор на інтеграцію з ЄС, відхід від РФ? Яке в них ставлення до війни в Україні?

– У кампанії практично відсутня геополітика. Немає дискусії про вибір між Заходом і Москвою. Тільки поділ "за" і "проти" Лукашенка. Підписувалися за Тихановську чи Бабарика прихильники інтеграції і з ЄС, і з Росією.

Тихановський говорив, що 2014 року підтримував кремлівську точку зору на події в Україні, бо дивився російське телебачення, як більшість білорусів. Потім поїхав в Україну і побачив, що там усе інакше.

Бабарико казав, що треба розвивати відносини з Росією, але Союзна держава не потрібна.

Прозахідних питань ніхто не піднімав, на відміну від попередніх кампаній.

За роки правління Лукашенка більшість опозиційних політиків зникли безвісти, вбиті, за ґратами чи в еміграції. На яку долю можуть чекати нові?

– Із трьох основних конкурентів двоє сидять. Але маємо справу з різким невдоволенням білорусів, які готові йти за будь-ким. Основна відмінність від попередніх виборів – більшість вважає, що Лукашенко втратив підтримку. Якщо колись мав понад 80 відсотків на виборах, то за нього проголосували близько 50, решту домалювали. Тепер може бути, що практично все намалюють. Як поведуться білоруси? Масові репресії й тюрми? Розгін і консервація? Революція з кров'ю? Російська інтервенція?

Цепкало і Бабарико були частиною системи. Чому пішли проти президента?

– Таке запитання ставить традиційна опозиція, яка багато років сиділа в тюрмах. Зараз більшість людей – проти Лукашенка, але не з ними. Думаю, ті двоє відчули зміни настроїв і зіграли ва-банк.

У Білорусі немає незалежної соціології. Звідки дані, з яких виник мем "Саша 3%"? Наче стільки громадян підтримують президента й будь-хто з потенційних кандидатів перемагає його.

– Низка найпопулярніших інтернет-порталів провели в травні опитування серед читачів, кого хочуть бачити президентом. Лукашенко набрав 3–6 відсотків. Опоненти – по 20–30 процентів. Керівників медіа викликали на килим до адміністрації президента і сказали більше не опитувати – заборонено. Тепер по містах на стінах пишуть "3%" і кожен знає – про кого.

Лукашенко гальмує злиття Білорусі з Росією у так звану Союзну державу. Яка роль Москви у виборчій кампанії?

– У цій темі багато конспірології. Бабарико міг би бути ставлеником Москви, але арештували. Росія не захистила. Хоча він із Газпрому. Виступає за повернення до конституції 1994 року, за якою єдина державна мова – білоруська. Аналізуючи ефіри російських каналів, здається, ніби Москва ставить на Лукашенка. Той ніколи не піде на Захід через авторитаризм, ідеологію та погляди, близькі до путінських, зневагу до ліберальних цінностей, любов до радянського минулого, фальсифікації виборів, вбивства опозиціонерів, придушення свободи слова. Крім цього, білоруська економіка зав'язана на Росію. Кремль хоче, щоб Лукашенко зберіг владу, але був якнайбільше ослаблений і поступ­ливий у переговорах.

Він називає себе єдиним гарантом незалежності Білорусі від Росії.

– Піар. Наприклад, влада Рамзана Кадирова в Чечні – абсолютна. Але він підпорядкований Путіну. Це середньовічний феодалізм. Лукашенко може піти на подібне об'єднання з Москвою, якщо притиснуть. Мовляв, роби що хочеш у Білорусі, але присягни Росії. Для Олександра Григоровича це приниження. Хотів очолити Союзну державу 2000 року. Але виник кадебістський вискочка у Кремлі. Та, якщо на кону стоятиме його життя і довічне правління, може здатися.

Суспільство задавлене авторитаризмом, тож говорити про опір окупації – важко. Десятиліттями нам промивали мізки про братерство, дружбу та єдність із Росією. Водночас виросла молодь, яка може опиратися.

2016 року соціологічне опитування показало сильний вплив Росії. Йшлося про ставлення до подій в Україні. Виявилося, більшість білорусів розділяє точку зору Кремля. Це один із наслідків політики Лукашенка, дозволу на зросійщення, інформаційного простору в тому числі. З точки зору громадянина Білорусі, Путін – модернізована версія Лукашенка. Серед силовиків багато народжених у Росії. Наша армія просякнута агентами. На спільних навчаннях видно: військові більше симпатизують Володимирові Путіну.

Який найімовірніший розвиток ситуації на виборах?

– Головне питання – чи терпіння білорусів закінчилося. Протести – спонтанні, емоційні. Важко зрозуміти потенціал. Силові структури вірні президенту, працюють злагоджено, готові бити. У деяких містах їм несподівано дають здачі.

На цей режим може чекати що завгодно – від розсипання до закручування гайок. Стільки разів за чверть століття марно передбачали падіння Лукашенка. Зараз ніхто не спішить. Він боротиметься до кінця. Багато разів казав, що хоче піти красиво. Тому доля Януковича не влаштовує. Якось згадував, що подобається Сальвадор Альєнде – чилійський марксистський президент, який відстрілювався з автомата під час військового перевороту 1973 року й загнаний у глухий кут вчинив самогубство.

Водночас під час однієї з останніх пресконференцій сказав, що потенційна революція може закінчитися, як в Андижані (2005 року у масових розстрілах спецслужбами Узбеки­стану загинули від 169 до 745 осіб. – Країна). Це пряма погроза. Після цих слів почалися акції. Залякати не вдалося. 2010-го Лукашенку було достатньо розігнати протест після фальсифікації на виборах і посадити майже 40 осіб.

×