На останньому етапі його існування Радянський Союз часто називали "страной совєтов", бо всі намагалися дати іншим добру пораду, а щось реально зробити не було вже кому. За цією аналогією Україна вже четверте десятиріччя може називатися країною суперечок. Бо кожна думка одразу зустрічає собі заперечення, а кожна ідея нейтралізується сумнівом і альтернативним баченням.
Сьогодні ми входимо в чергове коло суперечок, обумовлених станом невизначеності, що стосується всіх сфер нашого життя – від ситуації на фронті до внутрішньої політики, зовнішніх партнерств і планів на життя кожної української родини. Дискусії сьогодні точаться скрізь – і серед військових, і серед цивільних, і у креативних індустріях, і в ОПК, і серед лібералів, і серед консерваторів.
Не є винятком навіть філософи. У середовищі заангажованих у цю сферу вітчизняних інтелектуалів значний резонанс, зокрема, мала дискусія навколо позиції академічного вченого й популярного блогера Андрія Баумейстера, який має значне коло послідовників і шанувальників в Україні. Нещодавно Баумейстер вступив у дискусію про російську культурну спадщину й отримав доволі значну кількість критичних зауважень. Найбільш показовий був коментар іншого філософа – Юрія Чорноморця. Його ключова теза полягала в тому, що важливо не тільки правильно мислити, але і правильно відчувати. Мовляв, як можна в умовах російської воєнної агресії говорити з нейтральних позицій про вартість російської культури?
І ця думка кристалізує проблему, про яку варто сьогодні говорити. Про роль емоцій у нашому публічному просторі.
Людина може вибачити іншій людині логічну помилку, але неможливо забути досвід емоційного дисонансу. Можна піти й від протилежного. Наш досвід емоційного єднання – справжнього чи ілюзорного – це те, що створює неповторну цінність таких моментів, як Майдан чи перші місяці оборони України від путінської навали. У стрічці фейсбуку все частіше трапляються ностальгійні спогади, наприклад, про те, який щемливий був День Києва у травні 2022 року. Коли навколо були лише всі свої. Саме такі моменти створюють феномен національної ідентифікації й солідарності. Адже саме емоційна спорідненість лежить в основі механізму розрізнення "свій"-"чужий".
Емоція викликає довіру, більше того, емоція сприймається як критерій правди та справедливості. Тому пропаганда завжди апелює до емоції. І росіяни воюють проти України теж під впливом емоцій, майстерно зрежисованих і доведених до стадії одержимості.
Але перебувати в постійному емоційному резонансі впродовж тривалого часу сучасне суспільство не може. Різноманітні тоталітарні експерименти показують, що певний час підтримувати таке єднання можливо шляхом потужного інформаційного впливу, групової самоізоляції та репресивного контролю. Але в нормальному стані, навіть перед лицем спільних загроз, суспільство неминуче розпадається на групи за інтересами. Особливо, коли інтереси ці відмінні – в сімей військовослужбовців і умовних ухилянтів, у фронтовиків і тиловиків, у мігрантів і залишенців, у тих, хто має бронь, і тих, кому світить мобілізація.
До того ж люди з відмінним життєвим досвідом, світоглядом і темпераментом неминуче розділяються у своїх реакціях, а згодом і у своєму розумінні ситуації. І якщо колективна емоція відсічі в українців не слабне і не розмивається жодним сумнівом (про це невтомно турбується зовнішній агресор), то внутрішня атмосфера проходить еволюцію, яку ми вже не маємо права ігнорувати.
Слід визнати, що емоційна єдність лишається в минулому, як формат національного телемарафону "Єдині новини". Першим дзвіночком про її втрату стала поява футболок із написом "Ухилянт". Бізнес завжди реагує на зміни в настроях споживачів швидше, ніж політики й навіть пропагандисти.
Українець усе частіше стикається з тим неприємним фактом, що співвітчизники можуть не лише мислити, але й відчувати по-іншому, ніж він сам. І якщо на побутовому рівні такі відмінності ми звикли якось пом'якшувати чи ігнорувати, то в публічному просторі вони, навпаки, підсилюються та радикалізуються. А в разі переведення в політичну площину такі емоційні дисонанси провокують розколи і внутрішню ворожнечу.
Реакція на емоційні розколи може бути різна. Переважно люди намагаються триматися за тих, із ким вони емоційно резонують, та ізолюватися від неприємних емоційних подразників. За посередництва соціальних мереж навколо спільних емоцій творяться комунікативні бульбашки однодумців-співчувальників, що стають дедалі вужчими й закритішими, перетворюючись на своєрідні секти.
Але в генезисі політичної нації, який ми сьогодні спостерігаємо і який, проти наших очікувань, ще далеко не завершений, такий шлях є руйнівним і нічого, крім традиційної української отаманщини, нам не принесе.
Тому навіть палким патріотам треба дискутувати з Андрієм Баумейстером. І таки знаходити спільний знаменник раціональності.
У гострих ситуаціях емоції дають нам сили й упевненість, але ми маємо навчитися давати собі з ними раду тоді, коли вони заводять нас у внутрішнє протистояння. А це буде можливо лише тоді, коли ми матимемо чітке, раціональне й консенсусне розуміння – навіщо ми разом.
Власне, це й буде нашою національною ідеєю.
Передплатити журнал "Країна" можна за посиланням
3 
1
Коментарі