Жодна інша подія не вплинула так на історію Східної Європи взагалі, а України зокрема, як хрещення Русі 988 року. Літописець у "Повісті врем'яних літ" подає історію про "вибір віри" князем Володимиром. Спочатку він нібито вислухав розповіді посланців із різних земель про їхню релігію, а потім вислав своїх людей у ці землі, щоб переконатися, чия ж віра краща. Заворожений розповіддю про Константинополь, де в соборі Святої Софії його посли відчули себе, як на небі, він вирішив прийняти християнство з Візантії.
Ця історія, скоріш за все, вигадана. Вона мандрує з одного фольклору до іншого. На подібний сюжет про "вибір віри" натрапляємо в найближчих сусідів Русі, хозарів чи литовців. Правдою є, однак, що у випадку з Руссю обрання християнства з Константинополя було радше "вибором без вибору". Перебуваючи в тіні найбільшої та найбагатшої на той час цивілізації, навряд чи могли руські князі вибрати щось інше.
З другого боку, такий вибір був вигідний Константинополю. "Руський фактор" не був єдиною загрозою, що стояла перед ним. Із півдня та сходу до нього підбиралися войовничі мусульмани. З Балкан тиснули племена під проводом не менш войовничих болгар, які, подібно до руських князів і вояків, теж слов'янізувалися.
Навернувши Русь на християнство, візантійському імператорові вдалося принаймні позбутися одного ворога – північних завойовників, перетворивши їх на християн-союзників. Щоправда, йому довелося заплатити за це досить високу ціну: віддати за жінку руському князеві Володимирові свою "багрянородну" доньку. У тогочасному світі донька живого візантійського імператора мала особливо високий статус, і про шлюб з нею мріяв кожен європейський монарх.
Прийняття християнства стало для Русі великим цивілізаційним стрибком. Насамперед воно означало глибоку зміну суспільної моралі. Відтоді найбільш варварські звички, жертвами яких були передусім жінки й інші беззахисні та знедолені, відійшли в минуле. Та й сам по собі християнський уклад життя був потужним фактором економічного розвитку. Досить сказати, що відтепер населення мусило сплачувати 10% свого прибутку – "десятину" – церкві. А нагромаджені таким чином гроші, разом зі щедрими пожертвами владної еліти заради спасіння своєї душі, йшли на побудову церков, монастирів та утримання новонародженої освіченої верстви.
Кожен із цих елементів у свій спосіб привів до розвитку міст, які і є синонімом і символом цивілізації. Тогочасні арабські джерела називають Русь "країною міст". Перебудований на візантійський манір Київ за Володимира Великого (980–1014) і його сина Ярослава Мудрого (1019–1054) увійшов до десятка найбільших міст світу. 70 років правління цих князів були золотим віком Русі. Вони утримували під своєю одноосібною владою величезні території на Сході Європи. Згодом це вдалося тільки Володимиру Мономаху – Ярославовому внукові. Але на значно коротший термін – у 1113–1125 роках.
Від середини ХІІ ст. Русь майже перестала існувати як єдина держава. Християнство з його проповіддю любові до ближнього не утримало князів від міжусобних воєн: жага до влади була і є сильніша за будь-які моральні приписи. У випадку Русі специфічним фактором міжусобиці стала заплутана система успадкування влади – так зване "лестничное восхождение". Воно нерідко давало одночасно кільком претендентам рівні права на трон. А де права рівні, суперечку вирішує груба сила. Роздерта у внутрішніх війнах Русь стала відносно легкою здобиччю монголо-татар у середині ХІІІ ст.
Монгольське завоювання Києва й інших руських міст стало приблизно тим, чим було падіння стародавнього Риму під тиском варварів. Це була жирна крапка в окремому розділі політичної історії Східної Європи. Досить сказати, що подібно до Риму Київ відновив свої "домонгольські" розміри в ХІХ ст. А столицею знову став аж після Першої світової війни. Однак культура сильніша за політику. Збережені в новгородських болотах берестяні грамоти чи графіті на стінах київських храмів свідчать, що на руських землях вміли писати багато навіть простолюдинів. Це було рідкістю для тогочасної Європи.
Один із засновників руської величі Ярослав Мудрий втішався славою європейського свата: всі його діти були одружені з європейськими королями й королевами. Діти руських князів залишали свій відбиток у житті монарших дворів. Як-от поява серед французьких правителів нового імені Філіп – на честь апостола, який ніби-то добрався аж до Скіфії й там намагався християнізувати місцеві племена.
Міждинастичні шлюби князів – предмет нашої особливої гордості за київську цивілізацію: мовляв, Русь від самого початку була справжньою європейською державою. Але насправді ця гордість побудована на нерозумінні тогочасних обставин. По-перше, кількість монарших династій у тодішній Європі була невелика. Обмежений вибір принців і принцес створював небезпеку кровозмішення. Виходом стала поява "свіжої крові": щоразу, як тільки новий поганський правитель навертався на християнство, його діти ставали бажаним об'єктом для династичних шлюбів. Так було, скажімо, з польськими чи угорськими королями. Так сталося і з потомками хрещених Рюриковичів.
По-друге, "європейськість" за цих умов не означала вищу якість. Навпаки, тодішня Європа – досить бідне й небезпечне місце для життя. Із перспективи Константинополя, всі шлюби між європейськими монархами були одруженнями всередині варварського світу. Із 52 династичних шлюбів, укладених руськими князями впродовж 200 років, 77% припадало на католицькі держави: Скандинавію, Польщу, Священну Римську імперію та Угорщину.
Ця статистика свідчить, що уявлення про політичну єдність Русі та Візантії сильно перебільшені. Насправді, рівність, а навіть певна вищість Русі щодо інших європейських держав будувалася не на політичних зв'язках із Візантією, а на спільності віри й культури.
Як і в політиці, у справах віри Константинополь вважав себе незмірно вищим від усіх християнських держав. На думку візантійських правителів, Бог обрав їхню державу для того, щоб вона була новим Ізраїлем серед невірних народів. Євангеліє писали тією самою мовою, якою розмовляли у Візантійській імперії. Серед правителів латинської Європи знання молитов грецькою вважали особливим досягненням. Польського князя Мєшка хвалили за те, що він молиться грецькою. Знанням грецьких молитов він завдячував зв'язкам із Києвом. А це означає, що в градації цивілізованості ближча до Візантії Русь стояла вище за ранньосередньовічну Польщу. (Далі буде)
2 
35413
Коментарі