"Гаубицами лупят. Хотя нет, это "Град". Слышите залпы раз за разом? "Град", 100 процентов"

3

Як живуть звільнені від терористів міста Луганщини

Військовий у чорній балаклаві націлив на нас автомат Калашникова. Ми сидимо в автівці посеред траси, дорогою до Сіверськодонецька на півночі Луганщини. Сутеніє. Навколо ліс. І ні душі. Водій повільно зменшує швидкість. Намагаємося розгледіти на темно-зеленій формі бійця розпізнавальні знаки. Зазвичай емблему з українським прапором носять зліва або на шевронах. Нічого не видно.

– Це хто? – запитуємо водія 52-річного Григорія Петровича.

– Я откуда знаю… Это может быть кто угодно, – знервовано відповідає.

У його Renault з луганськими номерами ВВ на лобовому склі – український прапорець. Недоречний у теперішній ситуації – промайнула думка.

Пригальмовуємо. Солдат автоматом махає об'їжджати його узбіччям. Коли опиняємося поруч, на лівому шевроні зауважуємо тризуб.

– Это еще ни о чем не говорит, – каже водій. – Это может быть и диверсант, переодетый в форму украинского солдата. Здесь – АТО, что угодно может случиться.

Григорій Петрович повільно набирає швидкість. За поворотом, метрів 20 від бійця, на узбіччі стоїть машина. Троє солдатів ставлять запаску замість пробитого колеса.

– А, это у них машина поломалась… Не, но он тоже додумался – стать посреди дороги с заряженным автоматом, да еще направить в лоб пассажирам, – каже Григорій Петрович.

Той низького зросту, має живіт. Родом із Луганська. П'ять місяців з дружиною живуть у Сіверськодонецьку. Відколи місто контролює українська влада.

– У нас в Луганске многие за Россию были. Вот почему я, бывший шахтер, обычный рабочий, воспринимаю Украину, а мой начальник, на 10 лет старше меня, – так ему Россию подавай? Хотя мы жили в одном социуме. Почему так? Или друзья, с которыми мы водку пили, мясо жрали, рыбу ловили. А потом между нами пробежала черная кошка, и мы по разные стороны. Жена – преподаватель, у нее тоже есть коллеги по ту сторону. И ведь образованные люди! Мне тоже до 2004 года было пофиг: Украина, Россия, взад-вперед – до задницы. Но когда пришел Янукович, я сразу сказал: добра не будет. Ну как? Шапки сбивал, баб насиловал. Не может уголовник страной править. А мне отвечали: "Да он же наш, донбассовский".

Знакомые, которые в Луганске остались, рассказывают: "Приезжай – тут хорошо". Говорю им: "Пацаны, а теперь возьмите по бутылке пива и пройдитесь по улице". Такой молчок сразу. А потом: "Ну, это ж военное время". – "А я вот в любое время суток могу выйти с бутылкой пива. Да, меня остановит милиционер и выпишет штраф. И то если я буду прыгать, скакать и возмущаться. Но меня не кинут в подвал и никто по трое суток пытать не будет". Посмотрю, как им хорошо будет, когда на улице станет минус 20.

У меня в центре Луганска квартира двухкомнатная. Ремонт сделал. Дача есть в Счастье, постоянная рыбалка. Жизнь удалась, как говорится. Но я бы морально с этими гоблинами там не смог. Не выдержал бы. Убил бы кого-то или меня убили бы. Было бы мне лет 40, ушел бы воевать. А так не могу, здоровье уже не то.

Під'їжджаємо до українського блок­поста, за кілометр від Сіверськодонецька. Григорій Петрович опускає скло, озброєний солдат просить показати документи. Побачивши наші журналістські посвідчення – пропускає. Навіть не перевіряє багажника.

– В Северодонецк приехал на третий день после освобождения, – розповідає наприкінці Григорій Петрович. – Ни одного флага не было. Пошел в исполком, взял за ухо какого-то начальника: "Давай флаги". Еле нашли. Повесил – до сих пор висит.

Наприкінці вересня нинішній губернатор Луганщини Геннадій Москаль перевів до Сіверськодонецька обласну адміністрацію. Офіційно тут живуть 110 тис. людей. Під бойовиками місто було з кінця травня до 24 липня. У військ­коматі мали "комендатуру".

– Ополченцы вообще-то не особо стреляли здесь. Несколько раз окрестностям перепало и вот по нашему району пару раз, – розповідає адміністраторка готелю, де зупиняємося на ніч. Брюнетка років 40, з пишним волоссям, очі підведені чорним, губи – яскраво-червоним. – В нашу гостиницу два раза попали. На втором этаже номер разнесло. Хорошо, что никого там не было. Еще один снаряд попал недалеко от входа. Двери повредило и потолок немного задело. Погибших не было, обстрел в подвале пересиживали.

Скляні автоматичні двері від осколків у тріщинах. На стелі в рецепції видно кілька слідів рикошету. Розгромлений номер на другому поверсі відремонтували. Навколишні будинки, 9-поверхівки з білої цегли, не пошкоджені. Вибиті вікна люди замінили. Цей район на околиці міста називають МЖК "Мрія". Навкруги сосновий ліс.

Окрім нас, у готелі живуть представники місії ОБСЄ, що є посередником у конфлікті на Донбасі, та Червоного Хреста. Їхні службові джипи з реєстрацією у Женеві припарковані перед входом. Близько двох десятків іноземців зустрічаємо ввечері в ресторані готелю. Групками займають чотири столи. Замовляють салати, вино й коньяк. Спілкуються англійською. Обговорюють плани на завтра. Потім хтось розповідає, як пив самогон і закушував салом.

У центрі Сіверськодонецька великі синьо-жовті прапори висять на кожній адміністративній будівлі. Є одно­поверховий торговий центр, два кінотеатри. Кілька ресторанів, кав'ярень. Ціни – майже як у Києві. Через переселенців з окупованих територій подорожчала оренда житла. Винайняти на місяць двокімнатну квартиру коштує щонайменше 2,5 тис. грн. Раніше знаходили за півтори.

Біля кількох банкоматів – черги.

– Говорят, деньги только дважды в неделю подвозят. Вот стоим по нескольку часов, – пояснює жінка. – Нельзя сказать, что город у нас бедный. Здесь же "Азот" (хімічний завод, належить Group DF олігарха Дмитра Фірташа. – "Країна"). Зарплаты там по 3,5 тысячи гривен. Сейчас он не работает, но людям все равно платят 70 процентов оклада.

– Ой, як я люблю українську мову. Говоріть українською, – просить жінка років 70, в якої запитуємо дорогу на ринок. Згорблена, у коричневому пальті, тримає пакет з продуктами. – Раді люди, що тут тихо. І Богу молимося. Нашо той ЛНР був нужен? Трохи начало у нас щось тут підніматься, дороги ремонтіровали, садіки, площадки дєтські. Була надія, що стане краще жити. І хто це потім видумав, яка це, Господі Боже, ЛНР? Що це за республіка, як це вона може буть? Це смішно. Ніхто тут не був за Росію. Всю жизнь жили в Україні, яка Росія? Не знаю, як сталося те, що сталося. Не можу об'яснить.

При вході на Центральний ринок літні жінки на тротуарах продають домашні молоко, сир, яйця, зелень. У продуктовій частині пахне свіжиною. За кіло свинини і сала просять по 60 грн.

– Сало подорожало на 20 гривен, когда начали свет отключать. Как раз подсоединяли на другую станцию. А то та, что в Счастье, постоянно под обстрелом, – пояснює продавщиця. На її фартуху, що поверх чорної куртки, червоні патьоки, руки у поліетиленових рукавицях. – У кого-то газа нет, а свет выключали бывало и на целый день. Приготовить покушать не на чем. А так взял сала, отрезал кусок и поел. Также люди много берут на соления. Я себе тоже семь банок закрыла. Война все-таки, неизвестно, как будет. А банку открыл – и хоть немного, но можно продержаться.

На речовому ринку в наметах продають одяг, постільну білизну, куртки, взуття.

– Не скажу, что мы здесь все проклинаем ПТН. Боимся очень. А вдруг те вернутся? – говорить 24-річна Олена, яка торгує спіднім. – Вот опять взрывы иногда слышно. Правда, вдали. Но все равно. У меня свадьба в воскресенье. Не нужны ни ЛНР, ни ДНР, ни тем более Россия. Никто здесь не хочет жить под началом этих отморозков.

Тиждень тому до Сіверськодонецька в рамках благодійного туру "Мистецький десант на Схід" приїжджав поет Сергій Жадан. Він родом із сусіднього Старобільська, живе у Харкові. Виступав у міському палаці культури.

– Зібралися чоловік 300. Мало, бо ми не рекламували його приїзд. Зі сцени читав свої вірші, – розповідає Вікторія Нікольська з громадського об'єднання "Відродження Сходу". – Сергій оминав гострі кути й не політизував розмови. Тому люди потім жалілися, що очікували від нього більшої радикальності й патріотизму.

– Мира мы все здесь хотим. Мира, – плаче 62-річна Людмила Дмитрівна, яку перепиняємо на вул. Леніна. Повновида білявка, має коротке волосся. – Не знаю, почему у нас здесь так получилось. Все хотели жить, как и жили, в Украине. Ну, куда в Россию? Кто нас там ждет? Пенсия хоть и маленькая, около полторы тысячи, но платят. Продукты есть, все можно купить. Подорожали, правда. Если раньше макароны стоили 5 рублей, то теперь 8,50. Зубы перед войной хотела вставить. 800 гривен было, сейчас 2600. Мне как вчера врач сказала – как по голове чем-то шлепнула.

До Лисичанська із Сіверськодонецька дістаємося маршруткою за півгодини. При в'їзді в місто – зруйнована будівля колишнього центру зайнятості. 2-метрова пробоїна – влучили з міномета. Вікна повилітали від вибухової хвилі.

До війни в Лисичанську жили приблизно 100 тис. людей. Тепер – 70 тис. Українські війська звільнили місто від бойовиків батальйону "Призрак" Олексія Мозгового 24 липня. Він займав військкомат. Його 5-поверхова будівля вціліла. Лише вибиті вікна. Мозговий без бою втік до Алчевська. Покритий золотистим пам'ятник Леніну через дорогу – без голови й половини тулуба. Другий, гранітний, на площі Перемоги в центрі міста, стоїть неушкоджений. Тільки плити біля нього розмальовані жовтим та синім кольорами. Навпроти – білборд із Тарасом Шевченком. І цитата: "В ком нет любви к стране родной, те сердцем нищие калеки" – з російськомовної трагедії Шевченка "Никита Гайдай".

На центральній вулиці Лисичанська – здебільшого 5-поверхівки. Половина вікон – нові металопластикові, зрідка висять кондиціонери. З автівок на дорогах переважно Daewoo Lanos та Chevrolet.

Звертаємо на вул. Свердлова. Там курсує тролейбус, працюють світлофори. Біля одного з будинків на асфальті напис "бомбоубежище". Стрілка показує дорогу в підвал. Йдемо туди.

Сантехнік – чоловік під 60, має великі окуляри – ремонтує у підвалі трубу для гарячого водопостачання. Двоє жінок прибирають – у приміщенні купи сміття. Смердить цвіллю.

– Не нужен нам этот ЛНР и ДНР, – говорить чоловік. – Мы живем в Украине. А как они там живут, на этих территориях? Женщины из Краснодона (місто під контролем бойовиків. – "Країна") рассказывали, что пенсии четыре месяца не получали. Работы нет. У нас зарплату дают, пенсии платят. Выстрелы слышны, но все спокойно. Дети в школу ходят, в садики. Есть, конечно, люди, что в Россию хотят, но их очень мало.

Тільки-но виходимо з підвалу – лунає потужний вибух. Здригаємося.

– Это гаубица, – пояснює 63-річний Віктор, коли підходимо на зупинку. – Ополченцы на Белой горе или в Мирной Долине стреляют. Гора в 5 километрах отсюда, до Долины – 25. Ополченцы сына моего убили. Он с Ростова ехал, семью навещал. Обстрел начался, они с маршрутки в блиндаж забежали, а туда снаряд попал. Сыну руку оторвало, мозги вылетели. Всех порвало. 31 июля это было. Здесь не должно быть никакой России, только Украина. ЛНР, Новороссия – что это такое? Видели по телевизору Приднестровье и Осетию? Жизни у них до сих пор нет.

Їдемо маршруткою "Лисичанськ –

Сіверськодонецьк".

– Водитель, скорей увозите нас отсюда, – благає жінка років 70 із заднього сидіння.

Бойовики почали черговий обстріл. Нараховуємо 10 вибухів. Такі потужні, що здається стріляють за кількасот метрів.

– Та успокойтесь вы! Целую неделю так бахкает, но ничего ж не случилось! Снаряды не в нашу сторону летят! – кричить на пасажирку огрядний чоловік із другого сидіння.

Знову вибух. Пасажири  пере­гля­даються.

– Гаубицами лупят. Хотя нет, это "Град". Слышите залпы раз за разом? "Град" – 100 процентов.

Так триває хвилини 3. Всю дорогу до Сіверськодонецька у маршрутці – тиша.

Рубіжне – за 5 км від Сіверсько­донецька. Бойовики при відступі підірвали міст через Сіверський Донець. Тому маршрутка робить гак – їде через тимчасовий понтон. Міст відбудовують. На блокпості хвилин 5 перевіряють документи. Їдемо далі. Ми на задньому сидінні. Поруч – худорлява жінка років 45, у кашкеті. Притримує возик з газетами – продає їх у Рубіжному.

– Нас здесь полгода из телевизора пугали "Правым сектором" и украинской армией, которая будет всех резать и убивать. А когда она пришла – так и война прекратилась. Никто не режет и не убивает. Наоборот, солдаты на блокпостах вежливые, здороваются, благодарят за все. А "Правый сектор", где они? Расскажите хотя бы, как они выглядят. Или пугали, что будут нас карать за русский язык. Да ничего подобного! Вот армейцы тоже на русском говорят, хотя родом из центральной Украины.

Жінка виходить на зупинці в центрі Рубіжного. Перед цим пригощає замороженими налисниками. Радить запивати їх гарячим чаєм.

На бетонних плитах – поодинокі написи "Слава Україні". Назви вулиць – російською.

На автовокзал ідемо вулицею Менделєєва повз невеликий торговий центр. Навпроти чоловік на баяні грає українські пісні. У лівій руці тримає прозорий пакет. Перехожі кидають по кілька гривень. Даємо п'ятірку. Музикант починає "Наливаймо, браття".

×