Неділя, третя дня. На сходах столичного Українського дому завершується Марш захисників Києва. Журналісти складають штативи телекамер. Лунають останні промови. Розморені першим квітневим сонцем правоохоронці терпляче переступають з ноги на ногу.  Учасники не планують розходитися.

- Нам стало відомо про будівництво на горі Щекавиця, - каже у мікрофон один з організаторів Маршу. - Її розривають екскаваторами. Пропонуємо перевірити законність забудови і з'ясувати, хто руйнує одну з найдавніших київських пам'яток.

І хоча Марш зібрав понад півтисячі учасників - хтось привів родину, дітей, а хтось навіть свого собаку - в похід на Щекавицю вирушають кількадесят людей. Серед них народний депутат Олесь Доній і моя університетська подруга Тася. Третю годину поспіль вона невтомно тримає картонний плакат: "Хмарочос, кіоск, біґборд тули у себе на дачі".

Історичного пагорба на вулиці Лук'янівська дістаємося хвилин за 20. На сусідній Олегівській - недільна тиша. Хтось неквапно фарбує невеличкий будинок, на вигляд - середини минулого століття. Уважно проводжає поглядом делегацію з транспарантами й телекамерами.

Місце забудови обгороджено парканом. Там уже височать бетонні стіни заввишки кілька метрів, стирчить арматура. Але ніхто не працює. Зліва від майданчика - Щекавиця, наче надкушений пиріг. І звалище обламаних дерев і кущів. Поруч припарковано автівку. Біля неї брюнет у темних окулярах. Тримає мобільний телефон.

- Може, це забудовник? - каже хтось із активістів. Натовп крокує до машини. - Ви не знаєте, хто тут будує? - Чоловік обертається.

- Та мужик, мабуть, просто попісяти заїхав, - припускає хтось.

- Хто там такий умний? - ображається брюнет. - Я з міліції. Тобто, з відділу охорони громадського порядку.

Мобілка голосно дзвонить. Активісти з перших акордів пізнають популярний рінґтон: "Кайфуем, сегодня мы с тобой кайфуем..." - підспівують і сміються. Брюнет ніяковіє, бере слухавку й відходить від юрби.

Тим часом на Лук'янівську сходяться міліціонери, які охороняли громадський порядок на Марші. Шикуються вздовж майданчика. Складають за спиною руки. Активісти намагаються поговорити зі сторожем на будівництві. Той перелякано визирає з-за паркану. Обіцяє подзвонити забудовнику й зникає. Хтось із правоохоронців викликає по рації "ще два наряди". Люди з будинку навпроти мовчки спостерігають.

Кілька учасників залазять на вершину гори. Фільмують будівництво. Інші збираються навколо старшої жінки. Її звати Тетяна Іванівна Шатохіна. Вона - член ініціативної групи вулиці Лук'янівська. Розповідає, що метрів за 200 звідси, поряд із її будинком зводили житловий комплекс із дворівневим підземним паркінгом. Мешканці довго й методично боролися із забудовником, що забирав у них дитячий майданчик. І перемогли.

Ви яму бачите? - Бачу! А ви хочете, шоб я взяв сокиру і бігав за тими забудовниками?

- Пишеться лист, а потім отако віялом іде. Але пишете без емоцій, - пояснює Тетяна Іванівна. - Зразу ми не розуміли як це - тому що емоції перехлюпували через край. Але писати треба чітко: просимо відповісти на таке-то й таке, зобов'язуємо надіслати відповідь у такий-то термін. Не відповіли - посилаєте наступну серію у вищу інстанцію, або туди ж удруге, втретє, вчетверте. Йдете на прийом до депутатів, у комітети Верховної Ради, в Адміністрацію президента, Київраду, прокуратуру міста, Генеральну прокуратуру - до всіх, хто приймає. Треба їх усіх трясти. Але робити це... як вам сказати, продумано, цілеспрямовано. І колективно. Якщо один-двоє - вас просто зітруть.

На пустирі з'являються ще двоє людей. Обидва в чорних куртках. Представляються міліціонерами. Кажуть, забудовник обіцяє приїхати за 10 хв.

- Де ваші погони? Чому ви без форми? - підбігає до чоловіків активістка з Печерська. - Це не ми маємо допитуватися документів у забудовників, а ви!

- Да ви шо, - хитає головою чоловік у цивільному.

- А хто ж ви такі тоді? Яка ваша роль? - не вгамовується жінка.

- Я знаю, хто я є. А ви хто?

- Ми?! Люди! Українці!

- Та я знаю ці обличчя! - у розмову вступає друга активістка. - Ви людей б'єте, і жінок!

- Да ви шо, - повторює міліціонер. - І коли ж це було?

- А коли цього не було?

- Я з вами в такому тоні говорити не буду!

На крик збігаються інші учасники. Міліціонерів засипають запитаннями.

- Та не кричіть, я вам говорю, - морщить лоба другий правоохоронець.

- А ви ту яму бачите? - не відступають жінки.

- Бачу! - відповідає міліціонер "Давишо". - А ви хочете, шоб я взяв сокиру і бігав за тими забудовниками?

- Та ви взагалі нічого не хочете!

- А ви звідки знаєте, що я хочу?

- А чого ж ви хочете?

Від перепалки учасників відволікає автобус із "Беркутом", що паркується біля майданчика. З нього виходять кілька бійців, закладають руки в бронежилети й мовчки роздивляються присутніх.

- А танки будуть? - кричать активісти в бік автобуса і знову звертаються до правоохоронців у цивільному:

- Вам дають наказ: "Фас" - і ви йдете на людей!

- Це ваша особиста думка.

- Та це думка всієї України!

- Якщо буде доведено, що забудова - незаконна, ви так само захищатимете громадський порядок - як зараз забудовника? - питає хлопець на ім'я Руслан.

- А ви спочатку доведіть, - відказують міліціонери. - Є суди. Йдіть і доводьте.

Минає 10 хв., потім іще двічі по 10. Активісти доходять висновку: забудовник не приїде. Із Олесем Донієм домовляються написати депутатський запит у міську адміністрацію й прокуратуру. Тоді вирішують перегородити в'їзд на будмайданчик. Зносять зламані гілки й дерева, каміння. Встромляють у землю палицю з плакатом "Геть забудову!"

- Суботнік, йолкі-палкі, - зітхає міліціонер у цивільному.

Правоохоронці поволі відходять від майданчика. Жінка-міліціонер тихо питає колегу, чи не треба йому випрасувати на завтра форму. Що він відповідає, не чути - активісти заводять "кричалку": "Збережи природу, збережи себе!"

Розходимось. Із автобуса з "Беркутом" виглядає один із бійців. Бачить мене і кривляється "Е-е-е! Ге-еть!" Я не встигаю помітити, чи він, часом не вистромив язика.

×