Уривок із роману Марини Левицької "Історія тракторів по-українськи". 84-річний український іммігрант Ніколай пережив концтабори й оселився з родиною у Великій Британії. Через два роки після смерті дружини вирішує одружитися знову. Аби врятувати батька, його доньки Вєра й Надєжда припиняють тривалу ворожнечу. Обраниця Ніколая, 36-річна Валентина з Тернополя, не зупиняється ні перед чим у гонитві за грошима й розкішним життям на Заході. Старий теж утілює свою божевільну мрію - пише історію тракторів по-українськи.
Імена персонажів у перекладі подані відповідно до оригіналу тексту.
За два роки, як померла мама, батько закохався в гламурну українку - білявку й розвідницю. Йому було 84, їй - 36. Вона вибухнула в нашому житті як граната, збуривши й без того каламутну воду, вихлюпнувши бруд осілих на дні спогадів і давши добрячого копняка нашим сімейним привидам.
Усе почалося з дзвінка.
Батьків голос тремтів від хвилювання й тріщав у слухавці:
- Надєждо, маю для тебе хорошу новину. Я одружуюся!
Пам'ятаю, як у лице вдарила кров. Будь-ласка, нехай це буде жарт. Здурів він, чи що? Старий телепень! Але я йому нічого такого не кажу. Натомість:
- Чудово, тату.
- Авжеж. Вона з України. З Тернополя. Приїхала сюди із сином.
Україна. Батько вдихає незабутні пахощі щойно скошеного сіна й вишневого цвіту. Але я відчуваю легкий душок нової Росії.
Її звати Валентина, говорить він. Але більше схожа на Венеру. Венеру Ботічеллі, що постає із хвиль. Золотаве волосся. Чарівні очі. Прекрасні груди. Коли побачиш її, все зрозумієш.
Як доросла, ставлюся до цього поблажливо. Хіба не мило? Останній пізній цвіт кохання. Як донька, розлючена не на жарт. Зрадник! Хтивий старий збоченець! Наша мама либонь два роки, як померла. Мене переповнюють гнів і цікавість. Не дочекаюся, щоб побачити жінку, яка зазіхає на місце моєї матері.
Надєжда, як ти думаєш, чи може 84-літній мужчина зробити дитину?
- Чудово. Коли її можна побачити?
- Як одружимося, то й побачиш.
- Краще, аби ми зустрілися до цього. Ти так не думаєш?
- Тобі воно треба? Не тобі одружуватися, а мені. (Ага, розуміє: щось тут не так, але сподівається, що якось воно буде.)
- Тату, ти добре все обміркував? Може, ти поквапився? Вона ж набагато молодша за тебе.
Я уважно слідкую за власним тоном, аби приховати осуд у голосі. Так досвідчений дорослий спілкується із закоханим по вуха юнаком.
- Їй 36, а мені 84. Ну то й що?
В останньому реченні тато чітко промовляє кожне слово. Його голос затремтів. Він готувався до мого запитання.
- Досить суттєва вікова різниця...
- Надєжда, ніколи не думав, що ти така буржуазна. (Вимовляє на французький манір.)
- Ні, ні, - він усе-таки змусив мене виправдовуватися. - Справа в тому..., можуть виникнути певні проблеми.
Не буде жодних проблем, каже тато. Усі проблеми він уже передбачив. Уже три місяці, як із нею спілкується. У неї є дядько в Селбі, вона приїхала до нього по туристичній візі. Хоче влаштувати нове життя на Заході - для себе й сина. Знайти хорошу роботу, купити гарну машину - у жодному разі не "Ладу" і не "Шкоду", забезпечити сина престижною освітою - тільки Оксфорд або Кембридж. До речі, вона освічена жінка. Має диплом із фармацевтики. Вивчить англійську й швидко знайде собі хорошу роботу. Зараз тато допомагає їй з англійською, а вона прибирає будинок і доглядає за ним. Сідає на коліна й дозволяє пестити свої груди. Разом вони щасливі.
Я правильно все почула? Вона сидить у нього на колінах, а він пестить її ботічеллеві груди?
- Он воно як, - намагаюся тримати себе в руках, але от-от вибухну від гніву. - Життя сповнене сюрпризів. Сподіваюся, в тебе все буде добре. Але послухай, тату, - час бути прямолінійною. - Я розумію, для чого тобі з нею одружуватися. Та чи не замислювався над тим, чому вона хоче заміж за тебе?
- Так, так. Знаю. Паспорт. Віза. Дозвіл на роботу. І шо? - чую роздратований, хриплий голос.
Він про все вже подбав. Вона піклуватиметься про нього, коли він стане зовсім слабким. Він забезпечить її дахом над головою, ділитиметься з нею своєю мізерною пенсією, доки вона не знайде роботу. Її син, до речі, надзвичайно обдарований хлопець і взагалі геній: грає на піаніно, здобуватиме англійську освіту. Вечорами вони збиратимуться разом і обговорюватимуть мистецтво, літературу й філософію. Вона культурна людина, а не якась там балакуха з села. Між іншим, уже дізнався її думку про Ніцше й Шопенгауера - вона в усьому з ним згодна. Обом подобається мистецтво конструктивізму, обоє терпіти не можуть неокласицизм. У них багато спільного. Це міцна основа для шлюбу.
- Але, тату, чи не було би для неї краще одружитися з кимось її віку? Влада здогадається, що це шлюб із вигоди. Вони ж не дурні.
- Хм-м.
- Її можуть повернути до України.
- Хм-м.
Про це він не подумав. А тепер замислився. Проте за мить продовжує гнути свою лінію. Розумієш, пояснює мені батько, він - її остання надія, останній шанс утекти від переслідувань, злиднів і проституції. Життя в Україні занадто тяжке для такої ніжної істоти, як вона. У газетах пишуть лише погані новини. Там немає хліба й туалетного паперу, цукру й каналізації, усі політики брешуть, а струм подається лише час від часу. Як він може приректи цю милу жінку до такого існування? Як він може залишатися на протилежному боці дороги?
- Ти мусиш мене зрозуміти, Надєждо. Тільки я можу її врятувати!
Це правда. Він старався - і зробив усе, що міг. Надумав із нею одружитися лише після того, як не знайшов для неї підходящої пари. Звертався до літнього подружжя Степаненків, які мають дорослого сина, що й досі живе разом із ними. Запитував у містера Ґрінуея - вдівця, що живе в селі і якого час від часу відвідує неодружений син. (Путній хлопець, між іншим. Інженер. Непересічна особистість. Був би хорошою партією для Валентини.) Вони обидва відмовилися: недалекі люди. Він так їм і сказав, прямим текстом. Тепер ні Степаненки, ні містер Ґрінуей із ним не спілкуються.
Українська громада міста Пітерборо відреклася від Валентини. Вони теж недалекі. Їх не цікавлять її погляди на Ніцше і Шопенгауера. Безнадійно застряли в минулому зі своїм українським націоналізмом і бандерівцями. Вона ж - сучасна, емансипована жінка. Хтось поширив чутки, ніби Валентина продала материну козу й корову та купила жиру. Мастить ним обличчя, аби приваблювати західних чоловіків. Маячня. У її матері ніколи не було кіз і корів - вона тримає курей і свиней. Це вкотре доводить, якими недалекими є пліткарі.
Я чую хрипи й кахикання на тому боці слухавки. Він посварився через неї з усіма своїми друзями. Якщо треба, відмовиться від власних дочок. Повстане проти всього світу - аби лише з гарною жінкою під боком. Татові слова ледве встигають за його одержимістю Великою Ідеєю.
- Але тату...
- Іще одне, Надю. Нічого не кажи Вєрі.
Я і так нічого їй не сказала б. Зі своєю сестрою не спілкувалася два роки - відколи померла наша матір.
- Але тату...
- Надєжда, ти мусиш зрозуміти, що стосунками жінки й чоловіка, у якомусь смислі, управляють інші мотиви.
- Тату, не треба мені читати лекцію з біологічного детермінізму.
Врешті, якого біса я переймаюся? Нехай учиться на власному гіркому досвіді.
ВИНОСИ:
Надєждо, маю для тебе хорошу новину. Я одружуюся!
Їй 36, а мені 84. Ну той що?
Я розумію, для чого тобі з нею одружуватися. Та чи не замислювався ти над тим, чому вона хоче заміж за тебе?
Він посварився через неї з усіма своїми друзями. Якщо треба, відмовиться від власних дочок
Можливо, все почалося до дзвінка. Позаторік у тій самій кімнаті, де зараз сидить батько, помирала мати. Він, прибитий горем, блукав будинком.
Вікна були розчинені. Вітер погойдував лляні завіси й наповнював кімнату ароматом лаванди з квітника. Чути було пташиний спів, розмови перехожих на вулиці, залицяння сусідської доньки із кавалером біля воріт. У тьмяній, начисто прибраній кімнаті ледве дихала моя матір: її поволі залишало життя. Із ложечки я годувала її морфієм.
Ось еластичні атрибути її смерті - латексні рукавички медсестри, водонепроникне простирадло на ліжку, капці на підошві з піни, гліцеринові свічки, що виблискували, мов золоті кулі, нічний горщик із гумовими ніжками, заповнений зеленуватою густою рідиною.
- Пам'ятаєш?
Я вкотре переповідаю історії з мого та її дитинства.
Мамині очі ледве блимають. У мить просвітління її рука в моїй, вона каже: "Доглянь за бідолашним Колею".
У ніч, коли вона померла, батько був поруч. Досі пам'ятаю, як він кричав від болю.
"Мене теж! Забери мене теж!" Він хрипів і стогнав, його руки й ноги скам'яніли, наче їх звело судомою.
Уранці, після того як забрали тіло, мій батько сів у дальньому кутку кімнати й дивився в нікуди. Через деякий час сказав: "А ти знала, Надєждо, що крім числового доведення теореми Піфагора є ще й геометричне? Поглянь, яка краса".
На клаптику паперу накреслив кути й лінії, надписав їх маленькими літерами та тихо пробурмотів розв'язок рівняння.
Він геть утратив глузд, подумалося мені. Бідолашний Коля.
ВИНОС:
У тьмяній, начисто прибраній кімнаті ледве дихала моя матір: її поволі залишало життя. Із ложечки я годувала її морфієм
Другий телефонний дзвінок пролунав через декілька днів після першого.
- Надєжда, як ти думаєш, чи може 84-літній мужчина зробити дитину?
Бач, як він одразу, без зайвих розмов, переходить до діла. Ніяких тобі "Як справи? Як Майк і Анна?". Жодних теревенів про погоду. Його не обходить такий дріб'язок, коли ним керує Велика Ідея.
- Ну, я не знаю.
Чого він мене питає? Звідки мені знати? Я не хочу цього знати! Не хочу повертатися до тих днів, коли почувалася шмаркачкою, а тато був моїм героєм і мене ранив його осуд.
- І якщо може, Надєжда, - веде далі тато про своє, і я не встигаю налаштувати оборону, - яка ймовірність того, що з'явиться дитя з розумовими вадами?
- Ну, як тобі сказати, - роблю паузу, аби перевести дихання й говорити бадьоро та розважливо. - Усім відомо: що старша жінка, то більше шансів народити дитину із синдромом Дауна. Це хвороба, коли людина не здатна вчитися, - раніше це називали монголізмом.
- Хм-м, - йому не подобається щойно почуте. - А може, все-таки, варто спробувати? Я от про що зараз подумав. Якщо вона стане матір'ю британського громадянина й жінкою британського громадянина, вони не зможуть її депортувати...
- Тату, думаю, не варто з цим поспішати.
- Адже британське правосуддя - найкраще в світі. Це й історична доля, і тягар, який, так би мовити...
Він завжди спілкується зі мною англійською - із жахливим акцентом, опускаючи артиклі, але без зайвих слів. Інженерна англійська. А мама говорила зі мною українською, з її безкінечною градацією пестливих слів. Материнська мова.
- Тату, зупинись і подумай хоча б хвилину. Ти справді цього хочеш?
- Хм-м. Чого я хочу? Звичайно, зробити таку дитину буде непросто. Але технічно це можливо...
Від однієї думки, як мій батько займається сексом із цією жінкою, у мене вивертається шлунок.
- Біда в тому, що барахлить гідравлічний підйомник. Та, може, з Валентиною...
Щось він надто довго обсмоктує цю проблему. Розглядає її під різними кутами, прикидає масштаби.
- Як ти думаєш?
- Тату, я не знаю, що думати.
Я хочу, аби він замовк.
- Так, із Валентиною, може, вийде...
Чую його замріяний голос. Він уявляє, як стане батьком, - це буде хлопчик. Навчить його доводити теорему Піфагора й цінувати конструктивізм. Розповість йому про трактори. На превеликий жаль для мого батька, обоє його дітей - дівчата. Не такі розумні, як чоловіки, не надто кокетливі, як для жінок. А ще - сварливі, свавільні й невдячні істоти. Яке нещастя для чоловіка. Він ніколи не приховував свого розчарування.
- Тату, я раджу тобі, перед тим як ускочити в якусь халепу, звернутися по юридичну допомогу. Все може обернутися не так, як ти думаєш. Хочеш, я поспілкуюся з адвокатом?
- Так, так. Краще звернутися до адвоката в Кембриджі. У них там є всі типи іноземців. Мають щось знати про імміграцію.
- Добре, тату. Я спробую знайти спеціаліста з імміграції. Нічого не роби, доки я з тобою не зв'яжуся.
Марина ЛЕВИЦЬКА
4 
35413
Коментарі